ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТОЧКА ЗОРУ
ПОГОДА НА СЕЛІ: ПОХМУРО...
Село деградує. Заради чого там мучитися? Середній рівень зарплати не перевищує 75% середньої в економіці. Тільки 25% сільських населених пунктів мають водопровід, 31% — природний газ. Однак думати, що завмерло аграрне виробниче життя, було б неправильно.
Над проблемою розмірковує науковий співробітник Інституту соціології НАНУ Олександр Гончарук.

Прогрес і деградація
Процес паювання землі закінчений. Люди одержали сертифікати, в основному — акції на право приватної власності на ділянку.
Більшість підприємств реорганізовувалися багато разів, і підсумки різні: від того, що дотепер на деяких територіях немає жодних підприємств, до того, що в одному населеному пункті є кілька підприємств і ферм або створені підприємства-монстри, що володіють тисячами чи десятками тисяч гектарів землі.
Якщо раніше вважали, ніби розвиток сільськогосподарського виробництва зумовлює розвиток села, то нині спостерігаємо ситуацію, коли виробництво взагалі не впливає на його буття. Часто сільськогосподарські підприємства реєструються в містах, там сплачується основна частка податків, нерідко звідти привозять і працівників. У підсумку село з цієї діяльності нічого не отримує. Таким чином, маємо два паралельних процеси: розвиток сільськогосподарського виробництва, насамперед рослинництва, на тлі деградації сіл.

Типи виробництва
На селі три типи виробництва. Перший — це архаїка, що ведеться дрібними фермерами чи на присадибних ділянках, де традиційно лопатою саджають картоплю, лопатою її і викопують. Це заняття — не бізнес, воно приносить радше збитки, ніж доходи, але є джерелом засобів існування середньостатистичної сільської родини. Це, власне, самоексплуатація: ручна праця, брак сучасної техніки, нових технологій...
Другий тип виробництва — індустріальний. Це — підприємства, створені на базі колективних сільгосппідприємств. Вони, як правило, мають ту техніку, що дісталася їм від попередників, працюють орієнтовно як колгоспи: з врожайністю 25 центнерів з гектара, великим числом зайнятих, із значною часткою допомоги власним працівникам, соціальній сфері. І з вкрай низькими зарплатами чи навіть без них.
Третій тип — постіндустріальний. Цей тип господарювання можна схарактеризувати як сучасне високотехнологічне машинне виробництво, у якому не мають значення традиції. Урожайність там як на Заході. Таких підприємств в Україні не багато, але вони є, і частка їх щороку збільшується. Це насамперед стосується рослинництва.
Наявність таких підприємств також створює проблеми населеним пунктам. Тисячі гектарів землі в змозі обробити 20–30 чоловік, тоді як працездатних на місцях — сотні. Нині актуальними є нові вимоги до робочої сили. Нікому не потрібний «просто» комбайнер чи «просто» водій. На сучасних підприємствах працюють фахівці-універсали: вчора був охоронцем, сьогодні працює на тракторі, а завтра пересяде на комбайн. А селяни переважно не здатні виконувати роботу якісно. Тому працівники на великих підприємствах — це навіть не селяни, а робітники постіндустріального суспільства. Адже не можна посадити на «Джон Дир», що дорого коштує, тракториста, схильного до вживання алкоголю.
Характерна риса сучасного виробництва на селі — розвиток птахівництва. Мова про розвиток свинарства, розведення великої рогатої худоби, що потребує великих фінансових витрат і дає менший прибуток, ніж зернові.
Проблемою є й створення компаній, що вертикальна інтегруються. Тепер стало зрозумілим, що основний прибуток одержує не той, хто тільки виробляє, а той, хто одночасно виробляє, переробляє, продає чи експортує. Значна кількість майна, що дісталося від колгоспів, не відповідає сучасним вимогам. Тому на власників нових компаній лягають додаткові витрати з будівництва сучасних елеваторів, переробних підприємств.

Що гальмує?
Є привід говорити про підбадьорливі тенденції в розвитку сільського виробництва. Але воно не сприяє оновленню населених пунктів.
Перш за все, формування місцевого бюджету не спонукає сільського голову стати менеджером території. Якщо навіть він і залучить якесь підприємство на територію свого населеного пункту, то ще не факт, що збільшиться дохід місцевого бюджету. Аналогічна ситуація з платою за землю, прибутковим податком, податком з прибутку. Якби сільський голова знав, що, залучаючи робочу силу, він забезпечить селу одержання всіх 100% прибуткового податку, у його менеджерській діяльності був би сенс... Як можна спланувати що-небудь, не знаючи, якими будуть надходження?
Навіть узяти гроші з рахунка в казначействі для сільради проблема, якщо вони заздалегідь не розписані на потреби села. Наприклад, у маленькому селі вмирає за рік троє людей. Сільрада заздалегідь (!) пише, що один вмре в першому кварталі, другий у третьому, третій у четвертому. А коли це станеться в другому кварталі, то не можна одержати допомоги на поховання... Усе це зроблено, щоб запобігти розкрадання. Але є Кримінальний кодекс, КРУ. Наявність такої системи неабияк утруднює життєдіяльність сільських громад.
У нас не узвичаєно, щоб місцеві ради звітували за використання коштів, асигнованих з бюджету, тому громада не знає, як і на що витрачаються гроші. Час впроваджувати в практику, що статті формування бюджету (доходів і витрат) мусять висіти на стіні в сільраді, щоб кожен житель міг прийти й оцінити, скільки платить орендар за землю, за яку ціну в сільраді відремонтували дах... Періодично мають відбуватися слухання місцевих рад. Але немає ні механізмів проведення таких заходів, ні питань, що на них виносяться. Не визначена і відповідальність за те, що вони не проводяться.

Голова як менеджер
Село піднімати немає кому. Сільський голова має бути менеджером території. Таких людей в Україні в 99,9% випадків бракує. Менеджер — це людина, що дбає про розвиток населеного пункту, а не тільки виконує вказівки «згори» (до чого був привчений сільський голова за всіх часів). Голова повинен уміти знайти для свого села ринкову нішу, місце застосування робочим рукам, сформувати пропозиції для міського інвестора, показати у вигідному світлі своє село. У нас немає людей, що могли б керувати відносно великим колективом жителів. Де знайти такого менеджера? Де його готують? Навіть якщо таких фахівців і готують у навчальних закладах муніципального управління, то коли ще ними буде охоплено 10 200 сільрад в Україні! До того ж мало бути дипломованим фахівцем, потрібно, щоб село проголосувало за таку людину.
У нас зазвичай не створюють муніципальних підприємств на сільському рівні, хоча маємо чималу соціальну сферу. Каналізація, водопровід, побуткомбінати — все це належить сільраді. Можна створювати муніципальні сільськогосподарські підприємства. Є лісопильні, невеликі консервні заводи й цехи. Селянинові пробитися на базар практично неможливо, щоб продати вирощену свиню, доводиться йти до перекупника. А муніципальне підприємство могло б постійно тримати одне місце на міському базарі, і люди самі вишикувалися б у чергу. Наприклад, є в селі тисяча дворів. У кожного з них надлишок по 200 кілограмів картоплі. Нікого не цікавить ця кількість, тому що це не товарна партія. Але муніципальне підприємство могло б зайнятися тим, щоб сформувати товарну партію з усієї кількості картоплі, що є в селі, — а 200 тонн це вже цікаво. У селах місцева влада цим не цікавиться — такий підхід не дасть миттєвої вигоди, але він не дасть і завмерти тут економічному життю.

«Садок вишневий» порідшав
Порожніють села. Залишаються ті, хто веде домашнє господарство, пенсіонери та гіркі п’яниці.
Парадокс: села деградують, незважаючи на непогану динаміку розвитку агропромислового комплексу. Україна залишається аграрною країною, у нас 32% сільських жителів. Це дуже багато, тому відбувається природний процес урбанізації. Це нормально. Сільських ідилічних картинок буде дедалі менше. Це — об’єктивний процес, і робити з цим нічого не треба, крім того, щоб здійснювати гідний соціальний захист сільських пенсіонерів, молоді і незаможних. В Україні дотепер велика частина доходів населення витрачається на продукти харчування, що свідчить про його бідність. На кожному сільському подвір’ї тепер по корові — майже всі тварини з ферм перемістилися у двори. Але в селян молоко купують по 60 копійок за літр — і це «залізна рука» ринку.
Треба навчити якусь кількість людей займатися бізнесом у сільському господарстві. Держава може зробити кілька кроків у сфері соціальної допомоги селянам. По-перше, допомогти отримати освіту у вищих навчальних закладах. По-друге, підвищити якість навчання на місцях. Для сільської молоді комп’ютер — це дивина, часто вони вперше бачать його у вісімнадцять років. А для успішного оволодіння знаннями їм потрібний Інтернет... Час державі звернути увагу і на сільську медицину: фельдшерсько-акушерські пункти фінансуються погано, ліки дорогі, стоматологія пенсіонерам не доступна...

Ірина КИРИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• БАЛЬЗАКІВСЬКИЙ ВІК? ВАКАНСІЙ НЕМАЄ!

назад »»»