ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ВЕСЕЛІ, БРАТТЯ, ЧАСИ НАСТАЛИ...
Вам не спадало на думку, шановний читачу, що в сучасних українських умовах відповісти на запитання: що таке свобода, не так й легко? Принаймні, не легше, ніж відомому персонажу з кінофільму «Доживемо до понеділка», коли довелося відповідати на питання: що таке щастя. Пригадуєте, яку формулу було виведено: «Щастя — це коли тебе розуміють...». В Україні нині мало хто розуміє, що саме відбувається у політичному житті й як зарадити ситуації, що склалась.

СЬОГОДНІ — ДРУГА РІЧНИЦЯ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Два роки тому, коли величезна кількість людей вийшла на майдани по всій Україні після другого туру президентських виборів, все було інакше. Що ж виходить: за два роки наші громадяни призабули, у чому полягають найважливіші людські цінності? Навряд чи. То, можливо, «маятник», який позначає свободу, хитнувся у протилежний бік від України? Теж малоймовірно...
Швидше за все, одна з причин нинішньої зневіри — у нещирості й недолугості влади. Причому один із проявів її було продемонстровано не сьогодні й не вчора, а під час підписання президентського указу про відзначення в державі Дня свободи 22 листопада. Свобода — таке поняття, котре навряд чи доцільно заганяти у якісь рамки. Навіть якщо ці рамки достатньо широкі. Мабуть, кожен має визначати свою свободу самостійно. Скажімо, зараз я мимоволі згадую слова Ліни Костенко, сказані нею у розпал Помаранчевої революції. Як відомо, тоді мало хто з політиків чи громадських діячів не починав свій виступ зі слів: Україна й українці підвелися з колін. Так от, мудра поетеса ще тоді застерігала: «Не варто використовувати цей штамп. Адже я й не стояла на колінах, то чому ж мушу з них підійматися?».
Напевно, людей, котрі міркували приблизно так само і тоді й тепер, у нашій державі не так мало. Як не мало і їхніх антиподів, тобто тих, хто ще досі не досяг свободи, й за будь-якої зручної нагоди намагається паплюжити державу. Так-так, не її керманичів, а державу.
Україна — країна стереотипів. Один із таких постулатів, відверто сумнівний, ось який: кожен народ має правителів, на яких він заслуговує. Абсурдність цього твердження остаточно й безповоротно була доведена 4 серпня нинішнього року, коли народився інший міф — про «двох Вікторів», здатних об’єднати державу. Скажіть, будь ласка, чи заслуговує на такого Прем’єр-міністра громадянин, котрий два роки тому вистраждав перемогу його супротивника? Власне, як і навпаки: наскільки заслужили Президента Віктора Ющенка ті, хто був і лишився до нього неприхильним? Політики не можуть жити винятково за законами народної творчості. Відтак будь-що «заслужувати», радше, мали б самі політичні діячі. Від власного народу.
Що ж вийшло в Україні? Ті, хто закликав людей виходити на майдани, менше, ніж за два роки дозволили собі компроміс, не зрозумілий для більшості. Нині якось не в моді термін «зрада» — надто вже до багатьох він останнім часом пасує. Тут і там чуємо про «політичну доцільність» чи про «тимчасові союзи». На цьому тлі забуваємо про ще один закон: ніщо не буває таким постійним, як тимчасове. Подібні компроміси також убивають свободу. Адже це явище не може бути половинчастим. Свобода або є в усій своїй величі, або її немає.
Вельми цікаво було спостерігати за тим, як українські політики з’ясовували: чим вони ознаменують другу річницю Помаранчевої революції. Скажімо, Юлія Тимошенко пропонує без телекамер і преси спробувати пережити настрій, котрий панував на Майдані Незалежності два роки тому. А Петро Порошенко мріє відтворити на одній з колон Головпоштамту частково стерті за другого прем’єрства Януковича революційні написи. Наміри шляхетні, нічого не скажеш. Та чи не доцільніше було б дбати про це раніше, коли «помаранчева» команда мала усю повноту влади і колосальну довіру народу. Можливо, тоді ніхто б жодних написів не знищував?
Кажуть, що без минулого немає майбутнього. На жаль, цю тезу в нашій державі вивчили далеко не всі. Звичка припасовувати минуле під себе довгі десятиліття і навіть століття була притаманна Російській імперії й радянській владі. Особливо щодо України. Можливо, саме тому нині в нашій незалежній державі не просто запозичили цю звичку, а й вдосконалюють її. Якихось два роки тому відбулася Помаранчева революція, а тепер помітні спроби її «вдосконалення». Нині з’являється чимало псевдопатріотів, котрі розповідають легенди про те, як вони «носили колоду з Леніним» (себто зробили найбільше для перемоги). Особливо прикро, коли подібні сентенції виголошуються тими, хто без жодних докорів сумління перебуває у протилежному таборі. Знову ж таки винятково «на благо Україні та її громадян».
Якщо перший рік після революції ознаменувався найперше руйнацією надій на злагоджену й конструктивну роботу учорашніх соратників, то другий рік позначений іншим. Головний лейтмотив вміщується у кілька рядочків останньої пісні Святослава Вакарчука про «веселі часи». Схоже, українці остаточно перестали сподіватися на «милість» згори. І ладні будувати державу кожен у собі. З одного боку, це неабиякий позитив, бо дає змогу глибше усвідомлювати значущість кожної особистості. А, отже, й свободи.
З іншого, надто багато у нас лишилося старих радянських стереотипів, які подекуди відіграють вирішальну роль під час формування людської свідомості. Це і викривлене поняття про власну історію (Голодомор, УПА), і зашкарубле бачення міфічної загрози від європейських і євроатлантичних цивілізацій (ЄС та НАТО), і, що найгірше, паталогічне небажання вчити українську мову, без чого народ навряд чи може стати самоідентичним.
Коли говорити про речі дещо приземленіші, то впадає у вічі ще один феномен. У дні другої річниці Помаранчевої революції та 15-річчя всенародного референдуму про нашу незалежність ми ніби відкинуті назад на 10–12 років. Саме тоді, ще до ухвалення Конституції, точилися суперечки, схожі на нинішні, головне питання яких зводилося до банального: хто в домі господар?
Тоді, в середині 90-х, наша держава довго виходила з політичного піке. Для подолання криз знадобилися дострокові парламентські та президентські вибори, низка оголошених (але так і не проведених) референдумів, численні протистояння... Тепер найрізкіших поворотів поки вдається уникати, хоча розмови про «круглі столи», що знову усе наполегливіше лунають із президентського Секретаріату, також не справляють колишнього магічного враження. Адже двічі в одну й ту саму річку увійти неможливо.
Наша подальша свобода може викристалізуватися у непередбачувані форми. Якими їм бути, може продемонструвати третя річниця Помаранчевої революції. Але до неї, як мовиться, треба дожити. Веселі, браття, часи настали?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• «БИТВА ЗА СТОЛИЦЮ»: НОВА ФАЗА
• ЄХАНУРОВ НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ ОЧОЛЮВАТИ РАДУ НСНУ
• НАСИЛЬСТВО У СІМ'Ї — ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНА

назад »»»