ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СЕРГІЙ ПРОСКУРНЯ: «КАРНАВАЛЬНІСТЬ — ЦЕ МІЙ ВНУТРІШНІЙ СТАН»
Напевно, не так багато знайдеться в Україні мистецьких діячів-фанатів, які б так часто зневірювались і при тім завше були зачаровані — життям, мистецтвом, новими планами. Сергій Проскурня хоче бути, за власними словами, причетним до світу високої культури.

Його називають «відомим українським режисером», «людиною-фестивалем», «експериментатором і провокатором».
Так, Сергій Проскурня — це Український театр-студія «Будьмо!»
(м. Київ, 1988–1995), це — Міжнародний театральний фестиваль-лабораторія «Мистецьке березілля» (1992–2003). У певні періоди свого життя він також добряче доклав зусиль до «Червоної Рути» (1989), «Вивиху» (1990, 1992), «Днів Леся Курбаса» у Вроцлаві (Польща, 1992), до фестивалю однієї п’єси «Одержима» (1994), «Чекаючи на Годо» (1995), до постановок на радіо, проектів на телебаченні й у кіно.
Нині він — член Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України, директор державного підприємства «Форум творчої молоді України».
Сергій Проскурня наполегливо обстоює важливість експерименту і лабораторного пошуку, що, зрозуміло, наштовхується на спротив чи байдужість тих, хто закис у багнюці інерції й рутини. Якщо він провокує, то саме для того, щоб нагадати: «Подивіться, є нові свіжі горизонти і не заяложені штампами краєвиди».
Укладати кошти і сили в культуру та мистецтво — безпрограшна справа, що творить людину. Для крутеликів — це «збиткова теорія». А Сергій Проскурня настирливо її впроваджує, бо вважає, що вихований, всебічно розвинений інтелігент — найкращий «донор» для суспільства.
Сергій Проскурня культивує відчуття дитинності в собі й глядачах, адже це, на його думку, не тільки чистота, а й особливе відчуття художньої правди. Певно, тому одне з його найбільш виразних завдань — дбати про мистецьке середовище.
— Сергію Владиславовичу, вперше я познайомився з Вами заочно зі слів неперевершеної співачки Олени Камбурової. Вона розповіла, як одного разу в Харкові перед концертом до неї підійшов солдатик. Він був «поведений» на театрі, співав власні пісні й звали його Сергій Проскурня. З чого почалася ця закоханість-відданість до всього мистецького?
— Історія проста. У чотири роки я пережив складну операцію, сталася, що називається, клінічна смерть. Після порятунку в мені щось змінилося. Я добре пам’ятаю себе в тому віці: смак маминої манної каші, оточуючі кольори, запахи, ритми, фігури... Відтоді з’явився потяг до видовищ, яскравих емоційних вражень, які я дотепер шукаю по цілому світу. Я переймаюсь, навіть страждаю, коли не отримую сильних емоційних вражень. Нинішній Київ, на жаль, не може подарувати багато сильних вражень, тому що мистецьке життя української столиці не настільки насичене і наповнене. Тоді я іду до заповідника «Софія Київська», там проводжу певний час, споглядаю як листя сумно падає з дерев, або як сонце, сідаючи, змінює колір стін Софійської дзвіниці; чи їду, скажімо, в Таллінн, куди мене запрошує Гідон Кремер на прем’єру своєї нової програми, і там бачу дивовижних Пярта, Канчелі й інших друзів-музикантів, котрі приїжджають з усього світу привітати Гідона з новою програмою. Або з Інтернету виймаю якусь інформацію про цікаву подію і ставлю перед собою завдання: ти мусиш бути там. Це прагнення зазвичай спрацьовує, незважаючи на те, що часом немає коштів і візи, але бажання настільки велике, що всі проблеми вирішуються дивовижно, майже казково. Таке, приміром, сталося ще 1995 року, коли я одержав запрошення на бенефіс Ієгуді Менухіна. Йому тоді виповнилось вісімдесят років, і в Нью-Йорку, в Лінкольн-центрі в знаменитому філармонійному залі Еврі-Фішер-хол відбувся концерт, присвячений ювілею маестро. В цій програмі було виконано понад п’ятнадцять нових творів сучасних композиторів, спеціально створених для цієї програми, звідусіль приїхали знамениті скрипалі, а Ієгуді Менухін стояв за пультом і диригував камерним оркестром Словенії, який він створив. У мене було запрошення на цей концерт, я мав малті-плей візу на три роки до США, але не було коштів на літак. Я, зібравши волю в кулак, зосередився, проаналізував, до кого можу піти, і потрапив до одного бізнесмена, показав йому факс із запрошенням. Він спитав: «Скільки тобі треба грошей?» Я назвав суму, він дав більше і сказав: «Можеш не повертати». У «Австрійських авіалініях», де працювали мої знайомі, допомогли зі знижкою й таким чином моя сума на побут у Нью-Йорку збільшилась. Прилетівши, я забрав своє запрошення, в театрі «Ля Мама», де зазвичай спиняюсь, переодягнувся, і ввечері був на концерті Ієгуді Менухіна.
— Зізнайтеся, може, Ви гіпнотизуєте?
— Це більше, ніж гіпноз. В історії з Камбуровою теж щось схоже сталось. Я з ранньої юності був захоплений її творчістю, і не стільки піснями, що їй дозволяли співати на радіо, наприклад, «Юний барабанщик», «Мы шли под грохот канонады», «Орленок, орленок», а її роботою в радіотеатрі, її озвучуванням мультфільмів, її платівкою «Казки про Італію» (за Горьким) із геніальною Нунчою в однойменному оповіданні. У мене була велика мрія зустрітися з Камбуровою, і от випадково в Харкові, де служив у будбаті, в якому треба було забувати про скрипку і музику, а сповідувати принцип «бери побільше, кидай подалі», я довідався, що в неї концерт, узяв звільнення, одягнув парадну форму, купив квіти і почав чекати біля клубу будівельників. Камбурова зойкнула: «Неужели вы не знаете, что певицам перед концертом цветы не дарят?» Це була перша фраза, яку від неї почув. Я був настільки сміливим, що запропонував їй послухати мої пісні, які, звичайно, вона потім ніколи не співала і розкритикувала, але після концерту ми ще поїхали в готель, разом повечеряли і провели фантастичний час, про який разом згадуємо тепер.
У мене була мрія познайомитись, скажімо, з Пабло Пікассо, але це я не міг зробити безпосередньо, тому що він помер, здається, в 1973-у, я тоді ще тільки готувався вступити в Черкаське музучилище. Однак наша «зустріч» відбулась, бо на першому курсі театрального інституту в Києві я вирішив зробити вечір, присвячений Пікассо. Головне моє режисерське і драматургічне завдання полягало в тому, щоб створити ефект присутності художника на сцені. Ніхто з молодих авторів не грав Пікассо, були тільки персонажі, які уособлювали людей з його оточення, вони говорили про нього і зверталися до вішалки, на якій висів плащ. Але всі, хто був на тому вечорі, потім казали, що ефект присутності великого художника був надзвичайно сильний.
Повертаючись у дитинство, згадую, як батьки, налякані моєю хворобою і операцією, очевидно, з міркувань моєї психічної реабілітації повели мене у Львівський театр опери і балету, який назавжди змінив моє життя (у Львові пройшли перші 11 років мого життя). Я переглянув балет «Спляча красуня», після того в дитячому садку цілий тиждень вихователі в моїй групі відпочивали, тому що я організував дітей на імітацію балету. Це була моя перша постановка, я навіть «сцену» вибирав так, аби кущі відповідали декорації, себто була комплексна творчість: сценографія, дія, жестикуляція тощо.
Більш дорослі враження — в Театрі юного глядача, в якому працював Роман Віктюк. Отже, можна сказати, що з 1964 року я спостерігаю за творчістю Романа Григоровича і пам’ятаю його ще в акторській роботі у знаменитій виставі «Сомбреро», де він був ще зовсім юний.
Відчуття дитинності в собі — обов’язкова риса для будь-якого митця, не може творча людина бути відірваною від власного дитинства, від золотих спогадів, це не тільки чистота, а й особливе відчуття художньої правди, себто це продовження життя в ілюзіях, які реалістичніші, ніж реальне буденне життя.
Згадую святкування 65-річчя Богдана Ступки. В його кабінеті були також молоді актори театру імені Франка, вони мовчки сиділи, ми їх спонукали до тостів, але нічого не почули, вони чи то соромились, чи то комплексували, нарешті, почали збиратися-прощатися. Тоді режисер Валентин Кузьменко-Делінде запитав: «Ну от ви так ідете і нічого не скажете?» Один із акторів відреагував: «З днем народження, зичимо Вам здоров’я». Хтось додав: «І щастя в особистому житті». Потім пролунав ніби жарт про гідність, і раптом актор каже: «Ну що можна ще додати, ми ж не на сцені, а в житті, колись я навчусь робити і говорити так, як Ви». На що Ступка відповів: «Життя — на сцені, а тут, де ми сидимо і говоримо один одному різні слова, це — театр». Богдан Сильвестрович точно висловив відчуття особливої правди мистецтва, яка обивателю може здатися ілюзією, але насправді сконцентрована реальність. Бажання її творити дає мені сили, веде до мистецьких дій, вчинків, є сенсом мого життя.
— Якщо уявимо Ваше сьогодення кавуном, то що побачимо на його зрізі?
— Я уявляю такий собі кавун, який лежить одним боком на землі й бува, коли його невчасно зняти з баштану, починає знизу підгнивати, очевидно, це темний бік нашого життя, який може давати тріщинки, змушувати до компромісних вчинків, які ми боїмось афішувати, приховуємо від людей. А є ще сонячна сторона, і кавун лежить такий лискучий, оптимістичний. Напевно, все моє життя — це спроба уникати лежати на одному боці й оздоровлюватися сонечком мистецтва.
— Ви є директором державного підприємства «Форум творчої молоді України». Чи не означає це, що Ви поповнили лави чиновників від культури?
— Я ніколи не буду чиновником, більше того, у світі чиновників, із якими мені доводиться часто зіштовхуватися, я сприймаюсь немов біла ворона. Я не збігаюсь з алгоритмом їхнього життя. Коли нещодавно ми готували IV Всесвітній форум українців, я в якийсь момент зрозумів, що третина мого робочого часу (в період реалізації великих проектів робочий день складається з двадцяти чотирьох годин, і на сон іде двадцять п’ята) марнується, бо чиновники різних рівнів запрошували мене до себе в кабінети або телефонували з настирливою вимогою звітувати про те, на якому етапі робота.
Урешті-решт, зі мною сталася така собі невелика істерика, бо насправді в реальну істерику я ніколи не впадаю, це радше театральний, художній прийом: на когось покричати, потупотіти, грюкнути кулаком об стіл, але внутрішньо я ніби розважаюсь. Отже, коли я зрозумів, що вони просто відбирають мій фізичний час, я обурився: «Слухайте, скільки можна звітувати?» У відповідь: «Керівництво вимагає». Я вирішив не давати більше жодної інформації, по-перше, я не знаю, якою вона доходить до керівництва, по-друге, чому керівництво само не може зателефонувати-спитати. Та ось в якийсь момент із Фороса мені зателефонував Іван Васюник, заступник голови Секретаріа-ту Президента, що відповідає за внутрішню політику і за гуманітарний блок. Він запитав: «Які проблеми?» Я назвав «слабкі місця». Ця розмова забрала три хвилини. Коли мені почали телефонувати його підлеглі й вимагати звітності, я сказав: «Я з Іваном Васильовичем поговорив, до побачення».
— Як у Вас справи нині з режисурою?
— Як режисер я працюю щодня, хоча не можу сказати, що регулярно ставлю вистави, кожного дня проводжу репетиції з акторами, але все, що я роблю, стосується режисури, а не просто якесь функціонування: адміністративне чи організаційне. Наприклад, із виставою, яку поставив у Черкаському театрі імені Тараса Шевченка, я побував у жовтні за запрошенням у Польщі, де ми відкривали фестиваль Вітольда Гомбровича. До речі, інсценівка його роману «Фердидурке» перша не тільки в Україні, а й на теренах колишнього Радянського Союзу.
Коли готували святкування 750-річчя Львова, мер Андрій Садовий попросив, аби я взяв участь у цьому як режисер. Ми придумали цікаве видовище на площі Ринок, присвячене історії Львова. Я запропонував ідею з саундтреком, себто звуковий стрижень цього видовища був записаний на дванадцяти мовах, які так чи інакше впливали на формування Львова. Ці тексти прозвучали у виконанні знаменитих акторів різних країн світу.
— Я знаю, що Вам мало театральних дійств, Ви невгамовний і в інших видах мистецтва...
— Радіотеатром займався чимало років, є багато проектів і телевізійних. Скажімо, з Василем Ілащуком і Віталієм Сулимою ми зробили фільм «Дорогами України». Це була спроба презентації всіх областей, ідеться про історію, культуру, туризм, інфраструктуру доріг. Ми знайомимо телеглядачів з містами і селами, з традиціями, народними майстрами, успішними національними брендами. Цікаво, що за вісім місяців експедиції ми відзняли понад дев’ятсот епізодів, тривалість знятого матеріалу сягала п’яти тисяч хвилин, із яких до стрічки увійшло п’ятсот дві хвилини.
— Як щодо художнього кіно?
— Я із задоволенням відгукуюсь на пропозиції друзів, приміром, кінорежисера Сергія Маслобойщикова, котрого я запізнав спочатку як учня Данила Лідера, знаменитого сценографа і теж мого вчителя. Разом із Сергієм ми їздили на лабораторії-виставки сценографії до Прибалтики, в Москву, багато проводили часу в компанії Лідера, та це — окрема цікава тема. Закінчивши у Москві Вищі кінорежисерські курси (майстерня Сергія Соловйова), Маслобойщиков почав знімати художні фільми. У середині 80-х запросив мене у свій перший фільм за оповіданням Кафки «Сільський лікар», яким він звітував. Для мене знайшлась роль сільського вчителя. У наступній картині «Співачка Жозефіна і Мишачий народ» для мене була прописана ціла роль, я з’являвся протягом усього фільму — з діалогами, великими сценами. Це була дивакувата істота, оточена маленькими дітьми, над якими нависала, як каланча, смішно поводилась, тобто була немов не від світу цього. В наступному фільмі «Шум вітру» Сергій придумав для мене спеціальний епізод. Він сказав: «Як я можу зняти фільм без тебе? Адже ти — мій талісман». Я грав німецького кінорежисера, котрий дає героїні фільму як кіноактрисі («кіно в кіно») зауваження щодо ролі Анни Кареніної, котра має кинутися під поїзд. Я на словах, звісно, не передам систему символів цієї сцени, цієї ролі, чому Анна Кареніна, чому потяг і так далі, але це ніби гра із самим життям, із життям середовища моїх друзів, які часом видаються самотніми в мистецтві, але насправді уважні один до одного і з повітря виловлюють інформацію один про одного. Вони радіють успіхам друзів і колег.
— Ви людина-імпровізація чи у Вас все йде педантично за планом?
— Зайдіть до мене в кабінет, у педанта такого безладу не може бути. Мої друзі часом, коли я їду кудись у відрядження або на якийсь фестиваль, намагаються зробити порядок. Стоси газет і журналів, які я скрізь складаю, вони виносять. Я іноді злюсь і кажу: «Що ви зробили, я два тижні тому купив газету з цікавою статтею і недочитав».
Часом моя імпульсивність, імпровізаційність може здатися хаосом і невмінням організувати свій час, але, можливо, це просто потреба в карнавальності, й коли вона мене не супроводжує, я її створюю.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»