ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ЧИ ЗРОЗУМІВ «СИТИЙ» «ГОЛОДНОГО»?

Таке питання повисло в повітрі після спільного засідання президії Національної академії наук України та комітету з питань науки і освіти Верховної Ради.
У дискусії взяли участь також представники міжфракційного об’єднання народних депутатів «За науку України», міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко.

Знавці кажуть, що за 15 років незалежності це перше подібне зібрання, коли представники двох гілок влади — законодавчої та виконавчої — обговорювали з провідними вченими нагальні проблеми розвитку вітчизняної науки. Про результати говорити зарано. Надає стриманого оптимізму те, що присутні, схоже, порозумілися.
Не приховуватиму, що, крім журналістських обов’язків, мала й особистий інтерес до цієї зустрічі, оскільки за плечима чималий стаж наукової роботи, отож не з чужих слів знаю про сучасний стан справ. Раділа за Академію: нарешті є можливість викласти безпосередньо і відверто все, що заважає їй успішно рухатись уперед, і від нескінченних розмов перейти до конкретних дій.

Вернадський переконав...
Зустріч відбувалася за стереотипним сценарієм: виступи гостей, виступи господарів. Президент НАН України Борис Патон окреслив у доповіді реальний стан академічної науки, охарактеризував нагальні проблеми, які загальмували розвиток досліджень в Україні, спричинили від’їзд молодих учених на роботу в інші країни світу, призвели до підвищення вікового цензу в НАНУ і втрати престижності професії. Проблема молодої зміни для Академії залишається гострою. Насамперед, треба негайно знайти можливості для забезпечення молодих науковців житлом, хоча б службовим. Інакше таланти й надалі залишатимуть Україну.
Усупереч усім негараздам і випробуванням, що випали на долю наукової спільноти, академічна система, на переконання академіка Б. Патона, довела свою спроможність розвивати фундаментальні та прикладні дослідження. Національна академія не тільки зберегла, а й розгорнула нові напрями творчої роботи. У багатьох галузях вітчизняним ученим, незважаючи на перешкоди, вдається працювати на світовому рівні. Щороку впроваджується близько двох тисяч новітніх розробок. Водночас велике занепокоєння викликає те, що в цілому інноваційна активність вітчизняних підприємств і попит на сучасні ноу-хау залишаються вкрай низькими. Про них або взагалі не знають, або не зацікавлені в їхньому впровадженні. За умов злиденного фінансування проблема наукової спроможності тільки загострюється. Як один зі сприятливих для розвитку факторів, передбачено залучення в сферу науки приватних інвестицій. Та чи знайдуться заможні люди, здатні підтримати вітчизняну науку? Адже не кожне відкриття дає віддачу вже завтра.
Вимогою часу є підготовка фахівців з інноваційного менеджменту. Чи не найуразливішою ланкою в організації наукової діяльності є втілення отриманих ученими результатів у життя. У нашій країні стало правилом, що переймається цим лише автор винаходу. Звикли до того, що учений — це «майстер на всі руки»: невідоме зробить відомим, використовуючи особисті стосунки, подолає бюрократичні бар’єри, щоб подарувати свій витвір людям. Останніми роками за умов мізерного фінансування, недостатньої законодавчої бази, дієвих механізмів, які б поєднали науку з виробництвом, на адресу Національної академії наук здебільшого висувалися претензії з боку керівників держави. Президент НАН України, провідні вчені пояснювали представникам владних структур, що запорукою розвитку держави є застосування інноваційних технологій, отже, наука є головним рушієм прогресу. Можливо, все ж бракувало наполегливості, переконаності, конкретності. З цього приводу голова міжфракційного об’єднання народних депутатів «За науку України» Юрій Каракай зауважив, що науковці не змогли достукатись до можновладців, а держава не зробила належного для науки.
Чи не дивно, що на момент створення Академії в 1918 р. її фундатор і перший президент всесвітньовідомий учений Володимир Вернадський так само мусив переконувати то «білих», то «червоних»: «Коли в Києві закладається Українська Академія наук, то це викликається не самісінькими науковими інтересами. З цим зв’язуються міркування величезної національної та державно-економічної ваги. Вони приневолюють домагатись її здійснення, незважаючи на те, що країна перебуває у важкому фінансовому становищі та що в уряду є сила інших турбот, які сполучаються з творінням державності». Тоді академік Вернадський і його однодумці перемогли. Їм вдалося не тільки заснувати УАН, а й закласти фундамент для її плідної роботи на добро України на багато років уперед. Невже тепер доведеться розпочинати все спочатку?

На одному крилі
Виступ голови комітету з питань науки і освіти Верховної Ради Катерини Самойлик засвідчив, що її особисто переконувати в доцільності розвитку науки немає потреби. Обнадійливо пролунали її слова про те, що вирішення проблем держави пов’язане з перебігом інноваційних процесів: «Говоримо: немає грошей на науку, бо економіка погано розвивається. Насправді ж економіка саме тому слабка, що наука погано фінансується». З доповіді Катерини Семенівни присутні почули й про конкретні дії, які можуть змінити теперішнє становище на краще. Зокрема, йшлося про необхідність збільшення коштів на конкурсне фінансування фундаментальних досліджень.
Почувши реальні цифри асигнувань, дивуєшся, як українським дослідникам вдається працювати. Згідно із законом — на конкурсне фінансування фундаментальних досліджень має виділятись 30% усіх коштів на науку. Реальна цифра — 1%. За таких умов видаються сотні монографій, словників, надано 1,5 тисячі грантів. Попри те, що конкурсна система демонструє свою доцільність і результативність, реалізація програм за пріоритетними напрямами, за словами
К. Самойлик, наступного року... взагалі буде припинена. От вам і зміни на краще... Отже, вкотре все зводиться до балачок. Що ще має статись, аби й академічне співтовариство, і державні чиновники порозумілися, почали скоординовано діяти?
Стало звичним чути про окремі позитивні зміни: вчасно виплачується заробітна плата (її вдалося трохи підвищити, проте доважок уже «з’їла» інфляція), оновлюється парк приладів. Та це лише крихти порівняно з тим, що необхідно, аби наука була успішною і реально впливала на рівень життя в Україні. Адже ми в цьому відстаємо, скажімо, від Китаю і навіть Казахстану на 10–15 років. За словами академіка НАНУ Володимира Семиноженка, застосування високих технологій забезпечує зростання ВВП в Україні лише на 1%, тоді як у розвинених країнах світу — на 50%. Боляче за науку, соромно за державу.
Міністр освіти і науки С. Ніколаєнко визнає, що нинішній рівень фінансування є достатнім для того, щоб наука виконувала хіба що пізнавальну функцію. Як приклад, він нагадав норму, прийняту в країнах ЄС: на фінансування науки має відводитись не менш як 2% від ВВП (порівняймо з 0,4% в Україні). Підраховано, що тільки за таких витрат і вище в суспільстві відчутною є економічна роль науки. Переконливо. От тільки чому пан Ніколаєнко не переконує результативно урядовців, депутатів, що подібна ситуація загрозлива для країни?
Одним із стратегічних напрямів інноваційної діяльності голова комітету з питань науки і освіти Верховної Ради вважає виховання інноваційної культури суспільства: «Конче необхідно консолідувати зусилля заради формування в суспільстві, особливо в молоді, психології творця, науковця, людини, яка легко оперує знаннями і використовує їх у житті». Без сумніву, важливим питанням є утвердження ролі наукової експертизи, яка має стати обов’язковою для всіх установ під час ухвалення відповідальних рішень. Натомість чимало прикладів безпідставного ігнорування результатів, отриманих українськими ученими, на тлі дорогих консультацій з фахівцями зарубіжних країн. Наочним прикладом є ситуація навколо проблеми «пташиного грипу». Надто довго вітчизняні зоологи оббивали відомчі пороги, щоб відповідальні посадовці зважили на їхні рекомендації. У результаті — втрати для економіки. Проте жодних рішень щодо статусу наукової експертизи так досі й немає.

Чекати на рейдерів?
Та понад усе для розбудови Академії необхідною є чітка сучасна програма розвитку науки в Україні в цілому. К. Самойлик наголосила: розробити її мають учені. Саме ця позиція є одним з «гострих кутів» у дискусії навколо подальшої долі НАН України і майбутніх шляхів розвитку вітчизняної науки. Уже висловлено чимало різноманітних думок і пропозицій. Як на мене, переконливішими є ті, у яких йдеться про оновлення Академії наук, а не її знищення, що здебільшого приховують під словом «реформування». Такої позиції послідовно дотримується депутат Верховної Ради двох скликань, радник президії НАНУ, почесний директор Інституту ботаніки ім. М. Холодного Костянтин Ситник. Він озвучив пропозиції щодо модернізації Національної академії. Учений вважає за доцільне ввести президента НАНУ до складу уряду. Це забезпечить постійний зв’язок між владою і наукою, підвищить авторитет науки в Україні. Академік Ситник наполягав: ініціаторами і творцями змін у роботі Академії мають бути самі вчені.
Протилежної думки дотримується академік Ярослав Яцків. На його погляд, наука не розвивається, зміни необхідні, але система не здатна сама себе реформувати. До речі, академік Яцків за розпорядженням Президента України ввійшов до складу робочої групи з опрацювання концепції розвитку наукової сфери, але пропозицій щодо стратегії і конкретних заходів громадськість досі не почула.
Добре відомо: руйнувати — не створювати. Маємо багатющий негативний досвід. Сільське господарство зруйноване: картоплю, яблука імпортуємо. Медична галузь шкутильгає. Освіту тривалий час випробовують стресовими реформами. Чи краще заживуть в Україні, коли до цього переліку долучити Національну академію наук? Насамперед необхідно мати стратегію розвитку науки в Україні. У цьому одностайними є і вчені, і представники влади.
Рік у рік руйнуються інститутські корпуси, як і раніше, не вдається передплатити конче потрібну літературу, підключитися до Інтернету, проблематично отримати гроші на відрядження, взяти участь у конференції. Усе це — необхідні складові наукової роботи. Проте й проблеми мають пріоритет: тривалий час перше місце ділять фінанси і кадри. Вони міцно пов’язані між собою і можуть бути розв’язані тільки одночасно. Українська наука потребує державної допомоги. Якщо вона її отримає, то поверне державі в багато разів більше. Про це свідчать цифри і досвід багатьох країн. А в Україні й досі тривають обговорення. Учені вкотре розповідають про болючі проблеми представникам влади, депутати й урядовці їм співчувають. Крилатим став вислів: можна розмовляти, а можна й дорозмовлятися... Ось дехто прогнозує скору появу на науковій арені конквістадорів ХХІ століття — так званих рейдерів. Невже такої «цивілізованості» у вирішенні долі науки в Україні чекаємо?

Віра АНДРІЄВИЧ
також у паперовій версії читайте:

• МАЛА ПЛАНЕТА «ЖИТОМИР»
• АПОКАЛІПСИС МОЖЕ НАСТАТИ 2050 РОКУ
• ОЗОНОВА ДІРА: КУДИ РУХАЄМОСЬ?

назад »»»