ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
«ПІККАРДІЙСЬКА ТЕРЦІЯ» — МУЗИКА УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ
Концерт вокальної формації «Піккардійська Терція» в Національному палаці культури «Україна» став тріумфом самобутнього колективу: переповнений зал беззаперечно схвально сприйняв творчість львів'ян. 3агальне враження публіки великою мірою висловив міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко, котрий після концерту на запитання «Які почуття привели Вас на «Піккардійську Терцію?» відреагував так: «Я завжди намагаюсь ходити на концерти «піккардійців» — у Києві й у Львові.

Це підзарядка для мене: і настрою, і українського духу, і Львова, де я провів свої найкращі юнацькі роки, знайшов собі дружину. Це — цілий комплекс почуттів. Я страшенно люблю цей ансамбль: за справжність, за чесність, за майстерність. Їхня серцевина в тому, що вони вкладають у серця слухачів найкраще, що є в українській душі».
Львівський секстет «Піккардійська Терція» — дивовижний колектив. Співає зазвичай без інструментального супроводу, свідомо відмовившись від виграшно-модного «електронного інструменталу». Та ще й співає здебільшого пісні у звичному їх розумінні (а не запаморочливі джазові «штукенції»), перетворюючи їх на щось незбагненно магічно-чарівливе. Виводять хлопці колядку, а, здається, ніби льодяники-бурульки видзвонюють; виспівують веснянку так, наче грають кришталево ручаї; «вишивають» сумну, ліричну баладу, а ніби палахкотить різнобарвно-осінній краєвид; лунає радісна пісня — то парубки наче сонячними зайчиками розсипають мрію-надію серед дерев...
І тріпочуть на зелених вітрах вишиванки-співанки багатоголосо, вишукано, віртуозно, щемно до сліз і радісно до реготу... Водночас концерти «Піккардійської Терції» — це «вітамінізоване», емоційне, свіже, ніби щойно зірване з грядки дійство. Попри те, що деяким пісням ой скільки років.
Володимир Якимець, Славко Нудик, Андрій Капраль, Роман Турянин, Андрій Шавала, Богдан Богач — це цілісний, «відрегульовано-контрольований дихальний» організм, у якому найкомфортніше себе почуває мелодія, незважаючи на пересипане хитромудрими акордами та імпровізаціями густе музичне плетиво.
Нині в репертуарі вокальної формації понад триста композицій: серед них є класичні твори («Неаполітанська пісня» та «Легенда» Петра Чайковського, «Коли розлучаються двоє» Генріха Гейне, «Аve Maria» Джакомо Качіні та інші), обробки народних пісень, власні композиції, рок-н-рольні «хохми». А на карті країни практично не залишилося великих міст, де б із сольними концертами не виступав львівський акапельний секстет, та й за кордоном хлопці чимало поїздили.
У нашій бесіді по гарячих слідах після концерту взяли участь художній керівник, композитор, аранжувальник, співак Володимир Якимець і тенор Славко Нудик, що погодились відповісти за всіх «піккардійців». А розпочали ми з того, що я попросив їх зробити бліц-портрети всіх учасників «Піккардійської Терції».
Богдан Богач, бас, співати почав з того часу, відколи навчився говорити (тато підігрував на фортепіано). Нині це досить спокійний і врівноважений чолов'яга. Знедавна має нове хобі: почав їздити на лижах. Рік тому став батьком, має доньку. Гурман: полюбляє куштувати нові екзотичні страви, сам непогано куховарить. Улюблені напої — пиво, горілка. За гороскопом — телець. Полюбляє зелений, голубий, чорний кольори.
Андрій Шавала, баритон, не тільки найстарший з «піккардійців», він ще й на сцені співає давніше за всіх: у 1985 році розпочав у хоровій капелі «Трембіта». Серед «піккардійців» має славу лікаря-фітотерапевта, вміє також «підправити» хребет і зробити мануальний масаж. Як і всі лікарі, абсолютно цинічна людина, що не заважає йому бути добрим сім'янином і відповідальним музикантом.
Художній керівник Володимир Якимець левову частку (за гороскопом — Лев) свого життя віддає на вівтар «Піккардійської Терції», бере на свої плечі опрацювання дуже багато музичного матеріалу, який пізніше лягає в основу репертуару секстету. До речі, вперше виступив у трирічному віці на кухні дитячих ясел з програмою коляд. П'ятирічним батьки віддали Володю в музичну школу вчитися на піаніста, і пішло-поїхало... Нині дуже емоційний і неврівноважений. Справедливий. Не одружений.
Тенор Роман Турянин — єдиний з «піккардійців», хто не зі Львова, а з Мукачева. Любить тепло і сонце, плавання, боротьбу, гори, море, риболовлю, весну і літо. Чудовий сім'янин. Йому притаманний цікавий — специфічний діалектно-сленговий — закарпатський гумор. Куховарить, автолюбитель.
Тенор Андрій Капраль — соліст-імпровізатор. Емоційно-запальний, але швидко відходить. Цікава дивина: нині всіх вражає його високий фальцет, хоча починав Капраль свою кар'єру як бас у хорі. А от в дитинстві грав і співав з вигаданими інструментами (каструлі — це барабани, мітли — гітари, жарівки — мікрофони), доспівався до «Піккардійської Терції».
Тенор Славко Нудик вважається в колективі іміджевим чоловіком, оскільки є вусами «Піккардійської Терції». Урівноважено-спокійний, тому на нього покладається локалізація всіх конфліктів у зародку. Цікавиться театром, книгами, живописом, тобто довкіллям не тільки музичним, а й загалом культурно-мистецьким. Останнім часом почав цікавитися ще й машинами, оскільки бере участь у радіопередачі «Автохвиля».
— Почнемо з роз'яснень. Наскільки я знаю, «Піккардійська Терція» не так уже й прискіпливо дотримується чистоти жанру, іноді використовуючи інструментальний супровід.
Володимир Якимець: — Ми намагаємося, щоб на концертах нас правильно оголошували: вокальна формація «Піккардійська Терція». Вокальна — зрозуміло чому, а формація — від слова «формувати». Отже, для нас не принципово, щоб пісня була виконана акапельно, головне, щоб вона була гарною, майстерно проспіваною, і якщо для цього потрібен фортепіанний супровід, як, наприклад, в піснях різних років «Ти ніколи...», «Талісман», «Йшла снігами молода Марія», то немає ніяких табу. На першому місці — точне втілення задуму-серцевини пісні в аранжуванні й у виконанні.
Ми є тим колективом, який зазвичай запрошують у доволі великі зали, а також на «солянки», зокрема на стадіонах. І ми розуміємо, що люди там прагнуть потанцювати, тому робимо денсові ремікси, наприклад, «Богдан», «Технотерція чи «Попурі № 3». Під такі пісні люди можуть бавитися. Хоча, звісно, ми насамперед акапельна група.
— В Україні є аналогічні секстети, але «Піккардійська Терція» — чи не єдиний ансамбль, популярний і на Батьківщині, і за кордоном. У чому тут — загадка?
— Є два важливих фактори. Перший — це виконавський: цілковита щирість з глядачем-слухачем, тобто ми не виконуємо того матеріалу, який нам не подобається або нав'язаний. Отже, максимальний вияв власних музичних симпатій плюс живий звук, який ми сповідуємо від самого початку (раніше нікому в голову не спадало на думку про це писати на афішах).
Другий фактор: ми не зашорюємося на одному стилі: співаємо рок-, поп-, народну музику, джаз, фольклор, класику. Приходьте на концерт, вибирайте... Тому й аудиторія розмаїта: від малих дітей до дідусів-бабусів.
— Невже ви не прораховуєте кон'юнктури і комерційних тонкощів?
— Краще звертати увагу на певні явища, інакше можна зациклитися на розрахунках, перетворивши їх у самоціль, і тоді самобутності і творчості — кінець. Ми, звісно, цікавимося новими модними іменами й творами, констатуємо: це популярне, і те популярне. Але, скажімо, хіп-хопом не захоплюємося, бо ми його не зробимо так, як чорні виконавці. Соціально спрямованих пісень теж не виконуємо, тому що це не наше, їх набагато краще роблять рокери, адже рок і є музикою протесту. Ми група радше лірично-романтичного напряму, співаємо композиції про кохання, ностальгічні балади, життєрадісні пісні, які не несуть потужного словесного навантаження, але в них закладена позитивна думка, позитивна енергія. Тому ми не відслідковуємо «комерційні штучки», просто тримаємо руку на пульсі новинок, а робимо те, що нам подобається.
Нам є куди розвиватися, ми маємо взірці для наслідування в особах всесвітньо відомих музикантів, і ми будемо дуже раді, якщо й «Піккардійська Терція» стане комусь за приклад.
Ярослав Нудик: — Я думаю, що популярність визначається двома критеріями: самобутністю і чесністю. Мусиш бути не такий, як усі, але на догоду не публіці, а власній божій іскрі. Крім того, артист несе на собі тягар виховання публіки, юного покоління. Є чимало прикладів, коли для молодої людини, з нібито усталеними смаками і поглядами цей світ перевертається завдяки якомусь чесному музиканту і вона починає жити інакше.
— Вас уже можна сприймати як ветеранів української сцени. Чи не виникла дистанція між вами і молоддю? Яким чином ви боретесь із нафталіном у собі?
— Ми не боремося з нафталіном у собі, тому що в нас його ще немає. Зовні тепер, може, хтось грубший, хтось менш кучерявий, комусь під сорок, але в нас ще зберігся той юнацький вогонь, упертість, завдяки яким ми не розбіглися після першого року тяжкого вливання в український шоу-бізнес, не знітилися, мовляв, у нас не виходить, нас не помічають. Віком ми, звісно, віддаляємося від молоді, але не настроєм чи сприйняттям світу. Ми не в усьому згодні з сучасною модою, але це не означає, що нам час вдягати пісного капелюха і цегейкову шубу... У наших очах — вогники, і ними ми запалюємо серця тисяч людей.
— Я знаю, що «піккардійці» — хлопці з гумором. А як щодо непередбачених казусів під час концертів?
Славко Нудик: — Є в нашому репертуарі пісня «Старенький трамвай», одна з найперших, співана-переспівана. Та якось я заспівав її чомусь з другого куплету, хлопці з подивом поглянули, потім я заспівав перший куплет, потім знову другий, отже «Старенький трамвай» вийшов майже удвічі довший.
Несподівана накладка сталась під час різдвяного концерту в оперному театрі у Львові. Приблизно за три номери до фіналу зник звук: вимкнулись мікрофони. Ми не розгубились, перемигнулись і, як солдати, вийшли на авансцену, заспівавши наступну пісню. Ми не оперні співаки, і пісня була лірична, не гучна, але в театрі запала така тиша, що, здавалося, якби летів комар, то він гримів би, як поїзд. Концерт завершився тривалими оплесками.
Трапляються і «хохми». Є в нас такий номер: Володимир Якимець сідає за рояль, грає свою партію, я співаю соло-романс, решта хлопців залишають сцену. На Богдана Богача була покладена місія вийти й офіційно-пафосно оголосити номер. І от він називає автора слів та музики, соліста, нарешті каже: «Партію фортепіано виконує....», і тут Богача «перемикає», він забуває, як звуть колегу, з яким працює з моменту створення «Піккардійської Терції», називає одне ім'я, друге: Ярослав, Андрій, нарешті згадує — «Володимир Якимець, ху-у...»
— Чим для вас є концерт на головній сцені країни — в Палаці «Україна»? Це престижно? Чи це певний підсумок, етап, можливість резонансно показати прем'єри?
Володимир Якимець: — Престижність, напевно, полягає в тому, що на концерт приходить якомога більше людей. Для когось вже є правилом хорошого тону — ходити на «Піккардійську Терцію». Це означає, що ми недарма п'ятнадцять років працювали, людина отримує добру порцію цікавої музики, а не, скажімо, тієї каламуті, яка пре з радіоприймачів і телеекранів.
Щодо підсумків... Підсумовуватимемо, напевно, мінімум років через двадцять. А от оновлену програму, новий альбом презентували. Для нас стало правилом до кожного альбому робити принаймні одну обробку народної пісні, тому що ми відповідальні не тільки за виховання молоді, а й за збереження українських традицій. Це не пафос, це наше переконання, адже ми українці і вважаємо, що кожен український виконавець має над цим працювати.
— Чимало артистів бідкаються, що орендувати Палац «Україна» — це кабальна справа.
— Я впевнений, що жоден артист таких фінансових витрат сам не потягне, я маю на увазі не тільки орендну плату, а й рекламу, і технічне забезпечення концерту. І на Заході мало хто такі витрати може собі дозволити. Тому артист і його продюсер мусять подбати про спонсорську підтримку. А це вже питання шоу-бізнесу: хтось займається творчістю, хтось — втіленням цієї творчості. Так, вимоги колосальні і від цього нікуди не дінешся.
— Але ж вони штучно нав'язані артистові!
— Тоді давайте так: якщо ми на війні, то не можна йти з шашками на танки, треба, коли хочеш бути помітним, приймати хоча б частину правил або подаватися в андеграунд: виступати в клубах, у які набивається сто чоловік, зрештою, це теж цілком нормальний шлях до визнання, точніше, до початкової популярності.
У нашому випадку знайшлись люди, які люблять нашу творчість, які нам допомогли, і ми переконалися, що це від щирості, адже ми не вперше працюємо з театрально-концертною компанією «Ольвія», вона вже влаштовувала наші сольні різдвяні концерти в Національному оперному театрі. Нам дуже сподобались й організація, і ставлення. І якщо вони пішли на такий геройський вчинок — зробити концерт в Палаці «Україна», то, гадаю, що їм так само подобається з нами працювати, і, зрештою, вони мали від цього фінансову сатисфакцію.
— Цікаво було б дізнатися, у чому ви самі вбачаєте козирі «Піккардійської Терції». Відкрийте завісу над власною самооцінкою.
Володимир Якимець: — Складно про це говорити, бо для кожного з нас будь-яка пісня, заспівана хоча б раз на концерті, як маленька дитина. Яка сильніша, яка слабша?.. Ми вперше заспівали «Пустельника», коли були дуже молоді. Хтось назвав цю пісню великою філософією, хоча мені просто сподобався вірш Дзвінки Сумарук, і я написав музику. Але «Пустельника» певний час не було в нашому репертуарі, бо нам сказали, що пісня слабка. Та згодом вона все ж таки пролунала на сцені, і її почали називати великою філософією, бо вона зазвучала в унісон не тільки з нашим настроєм, а й з настроєм суспільства. Такі пісні — коник «Піккардійської Терції».
Кар'єру ми розпочали з обробок народних пісень «Туман яром» і «Горіла сосна». Перед першим виступом навіть домовились: якщо не сподобається слухачам, ми далі разом не працюватимемо. Але фольклор став візитною карткою «Піккардійської Терції».
Ще один наш коник — музичні жарти, такі як «Джез гара», де слова народної пісні «Ой у вишневому садочку» покладені на знамениту мелодію «Вінус» групи «Шокен блю», це також «Богдан», «Кантрі», музичний шарж на Ірину Білик тощо.
Наша особливість — імпровізація. Іноді наш соліст Андрій Капраль «закручує» таке, що не відомо, як з цього виплутатися, але ніхто не кричить: «Боже, почнімо спочатку», усі кайфують від того, що відбувається на сцені. І ця радісна дитинність-непередбачуваність дуже подобається слухачам.
Нас вирізняє й сценічна культура. Ми прискіпливо ставимося до того, який вигляд маємо на сцені, як подається репертуар. Кажуть, що наша група є елітарною, але я не хотів би так рекомендуватись, ми радше вишукана група. Наші концертні костюми сучасні, але не розцяцьковані «крикливим» оздобленням.
Нашим вірним шанувальникам ми вдячні за те, що вони «атакують» нас, намагаючись отримати автографи, кажуть добрі слова. Одна мама написала нам листа про те, що її дочка була дуже хвора, три місяці слухала наш диск і нарешті повністю видужала. Від цього сльози навертаються. Я дякую Богу, що Він дав їм можливість придбати диск у той час, коли він був потрібний, і дякую за те, що дає нам можливість створювати гарні пісні.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»