ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
ПОДІЛЬСЬКА TERRA INCOGNITA: СИДОРІВ

Туристська Мекка — це добре. Ви намагаєтесь знайти місце на стоянці, що заставлена автобусами, віддаєте кілька гривень за квиток, купуєте брошурку Олеська і прямуєте до музею... Все звично, наперед відомо і регламентовано: за фотозйомку заплатити, за бар’єри не заходити, експонати не чіпати.

Цивілізовано і трошечки нудно. Відчути себе не екскурсантом, а Колумбом, що відкриває незвідані світи, можна на Тернопільщині, де збереглася найбільша частка українських замків, серед яких є багато маловідомих.

Замок-корабель
Сидорів, невелике село в Гусятинському районі, за вісім кілометрів на південь від райцентру. Щоб вирушити в таку глушину, потрібен вагомий аргумент. Будь ласка, в цього старовинного села, відомого ще з 1380 року, таких аргументів мінімум три: незвичайної форми замок, унікальний костел і чудові краєвиди... Готуйтесь до вражень і тримайте напоготові фотоапарати.
...Траса Р-117 веде від Збруча в подільські поля. Дорогою з Гусятина до селища Пробіжна варто не проґавити перший поворот ліворуч після села Суходіл: вказівник на Сидорів є, але роздивитися його заважають кущі при дорозі. Далі — кілька кілометрів не найкращою з можливих доріг, повз величеньку компресорну станцію, гордість району. От і Сидорів.
Село не відразу відкриває свої секрети. Спочатку авто минає старий цвинтар, потім греко-католицьку церкву, і лише за нею розстеляється дивовижна панорама: ліворуч рвуться в небо дві вежі барокового костелу, а праворуч, на сусідньому пагорбі, пливе крізь час та кукурудзу сусідніх городів замок-лайнер.
І не мрійте під’їхати під замкові стіни автотранспортом: сюди слід іти пішки вузенькою стежиною, що біжить вниз від каплички біля костелу. І добре: замок постане перед вами з свого найпрезентабельнішого північно-західного боку. Про щось таке марилося в дитинстві: над маленькою річечкою Слобідкою здіймається велетенський сірий лайнер з каменю-пісковику. Саме в цьому місці морські асоціації найсильніші: трикутна сторожова башта нависає над головою як корабельний ніс.
Такої незвичної форми фортеці немає в Україні більше ніде: дві повздовжні фортечні стіни з’єднуються під гострим кутом. За довжини 178 метрів фортеця має лише 30 метрів у найширшому місці. Колись «морські» асоціації підкріплювалися ще й штучно підвищеними водами Слобідки, які утворювали навколо замку стави та болота, підсилюючи обороноздатність форпосту.

Фортеця козацького ворога
На початку XVII ст. Гусятинщина перейшла до рук польського магната Мартина Калиновського (1605–1652), польного гетьмана та чернігівського воєводи. Калиновський з походження був поляком, а от за вихованням — подолянином. Його родина володіла великими маєтками на Брацлавщині (територія сучасної Вінницької області), а батько був генеральним старостою на Поділлі. Мартин отримав європейську освіту, оженився на волинській княжні Гелені Корецькій. Зробив політичну кар’єру: був сенатором та королівським комісаром з прикордонних справ з Московією.
Завдяки своїм статкам чернігівський воєвода мав змогу тримати приватну армію, з якою й ходив проти кримських татар і козаків (бунт Павлюка 1637—1638 рр., битва під Корсунем 1648 р., під час якої потрапив у полон до Хмельницького). У козацькому полоні гетьману довелося пробути два роки, аж поки родина не заплатила за нього викуп. Сучасники, правда, вважали, що полководець з магната поганенький. Шанс довести всім і, головне, своєму лютому ворогові великому гетьману коронному Миколаю Потоцькому, що військова справа йому до снаги, випав у червні 1651 року. У час найбільшої поразки козацьких військ під Берестечком Мартин Калиновський командував лівим крилом польського війська. Такий затятий борець з козаччиною від козачої шаблі і загинув у червні 1652 р. під Батогом. Там же полягли його син та більшість офіцерів.
Невідомий будівничий сидорівського замку плану споруди довго не продумував: у ті часи фортифікатори звикли підлаштовуватися до ландшафту. А місце для замку вибрали правильне. Біля лісу річка Слобідка з трьох боків омиває високе плато. З доступної четвертої сторони споруджують неприступні бастіони.
Замок звели близько 1640 року. Фортеця недовго слугувала прихистком Калиновських: 1672 року Поділля поглинула хвиля турецької навали. Замок сильно постраждав від османців, у стані руїни йому судилося перебувати до 1718 р., коли Калиновські взялися за реконструкцію споруди. Але прогрес наступав на п’яти шляхтичам. Розвиток артилерії робив з замкових веж чудові мішені, а жити в часи Просвітництва у вогких та тісних фортечних покоях було вже немодно. Тому з реконструкції нічого путнього не вийшло. Замок стояв пусткою, і вже в ХІХ ст. перетворився на мальовничу руїну.
Мальовничість нікуди не ділася і в ХХІ ст. Те, що замок дожив до наших днів, можна вважати дивом. З іншого боку, на Придністров’ї завжди вистачало каменю, для цього не обов’язково було розбирати твердині. Тим більш, тягати каміння через річку...
Дивно, що саме найукріпленіша південно-східна частина замку тепер повністю зруйнована. Відносно непогано зберігся оборонний вузол, що розміщувався з північно-західного боку фортеці. Тут були казематовані укріплення, а також житлові та господарські будівлі.
Старі світлини бережуть пам’ять про зруйнований замок. Колись до нього вела дорога через уцілілу західну башту, яка правила за в’їзну. Збереглися вирізьблені над брамою герби магнатських родів Калиновських і Тарновських — «Калина» та «Рола». Та найцікавіша прикраса башти — кам’яна плита, на якій вибито латиною історію сидорівського замку.
Одним з комендантів Сидорівської фортеці був Ян Самуель Хжановський, який разом зі своєю мужньою жінкою ввійшов у легенди як найзатятіший захисник фортеці в Теребовлі. Але це вже інша історія.
На фортечному подвір’ї пасуться пасторальні коні, що сполохано оглядаються на нечастих гостей руїни. Поруч з вирвою в землі, що окреслює місце зруйнованої за турків башти, росте висока сосна: сусідній хвойний ліс вислав свого «десантника» розвідати нову територію. Неможливо втриматися від дослідницької сверблячки: що там, у збережених казематах? А там на стіні червоні літери на розваленій стіні погрожують анонімним мародерам: «Хто буде ломити стіни замку, караний буде по закону». Хтось із місцевих дбає про місцеву гордість.

«Геральдичний» костел
За Калиновських у Сидорові з’явилися домініканці-обсерванти, представники одного з чернечих католицьких орденів. Для них магнати спорудили в селі великий храм Благовіщення (1730). Початковий план цієї споруди розробив талановитий Ян де Вітт, комендант Кам’янецької фортеці та свекор красуні Софії Глявоне-де Вітт, майбутньої господині уманської «Софіївки».
Саме завдяки плануванню сидорівський костел вважають архітектурним унікумом. Туристу-аматору важко розібратися, що такого незвичного у вузькому пресбітерії та гострокутній вівтарній частині. Полегшити розуміння допоможе факт, що домініканський костел має форму герба «Калинова» — на честь засновників Калиновських: Мартина, кам’янецького каштеляна та його сина Людвіка, вінницького старости. Магнати вирішили увічнити себе в стрілах костелу з двома зірками. Чого не вигадаєш, аби прославити свій рід!
«Геральдичний» план костелу давався не відразу, та знайшовся-таки анонімний майстер, який зміг виконати ексцентричну забаганку замовників. Видовжена нава храму символізувала стрілу, прямокутний пресбітерій з трикутним гротом у торці — лук, а двом вежам будівничі надали в плані вишуканого зірчастого вигляду... Мадонна над зачиненим парадним входом терпляче спостерігає за футбольними пристрастями, що вирують на стадіоні поруч з костелом.
Зайти досередини можна через бічну капличку та роздивитись рештки дерев’яних вівтарів та амвону, скелет старовинного беззубого органа і головний вівтар. Ще у 2005 році його прикрашала ікона богоматері, та тепер вона кудись щезла. Місцеві лише стискають плечима: костел оживає лише на великі свята, іноді польські туристи приїжджають зі своїм ксьондзом, який і відправляє в храмі, що там і як — не знаємо.
Відомо, що 14 квітня 1787 року австрійська влада ліквідувала сидорівський монастир, та костел діяв як парафіяльний до 1939 року. У 1992 р. святиню повернули нечисленним місцевим римо-католикам, та коштів на реконструкцію в них катастрофічно не вистачає.
Шукачі скарбів давно дослідили кожний сантиметр підземелля костелу, але нічого, крім решток тих, хто колись молився в цих стінах, не знайшли. Чи акуратно викладені в ряд черепи та складені в купу кістяки в криптах належали монахам, а чи Калиновським, сказати неможливо. Зграйка місцевих дівчаток, котрі трошки зачудовано, але загалом спокійно роздивляються разом з нами моторошних жителів костельного підземелля, свідчить, що подібні візити для місцевих дітлахів — звична справа.
Скоріше з цього похмурого мороку на свіже повітря! Останній погляд на геральдичний костел і скульптуру святого на галявині: ще один кам’яний могіканин кращих часів «оселився» в капличці поблизу храму.

Курляндські барони
Наприкінці XVIII ст. Сидорів переходив з рук у руки, поки на початку ХІХ ст. його не придбали барони Пайгерти. За родинним переказом, вони походили з курляндської шляхти. Власник Сидорова Юзеф Каласантій Пайгерт був поетом та художником. Автора збірок «Селяни» та «Балади» відвідував у сидорівському маєтку педагог та вчений Яків Головацький. Син Юзефа Адам писав вірші. Корнель Пайгерт був відомим економістом, послом Галицького сейму. У вересні 1939-го син Корнеля Юзеф Каласантій Пайгерт-молодший покинув Сидорів.
Через 200 років після спорудження в селі замку, у 1840-му, Пайгерти будують посеред великого саду новий двір. Цю просто сплановану одноповерхову будівлю важко назвати палацом. На жаль, розкішна паркетна підлога, п’єци в різнобарвних кахлях, бібліотека з кількох тисяч томів, оранжерея та фонтан не збереглися — як не пережив війни і сам палац. Нелегко навіть знайти місце, де він був. Якби не допомога місцевих пастухів, ми б і не здогадалися, що палац стояв на місці теперішніх ферм. До привида маєтка веде старий кам’яний міст, а на пасовищі поруч видніються входи в підвали колишніх господарських приміщень. Від величезного парку не залишилося й сліду.
Усе, що нині в подільському селі нагадує про курляндських баронів, — велетенський склеп на старому кладовищі. Цей класицистичний мавзолей помітно відрізняється від інших старих могил. Улітку стежка до гробівця заростає кущами, навесні та взимку добратися до склепу легше.
* * *
...Сидорів, здається, спить: безлюдні вулички та магазини, пусткою стоять фортеця та костел. Хочеться, щоб цей сон перервали реставратори, туристи та історики: адже не кожне село може похвалитися такою колекцією старовинних реліктів, навіть якщо це село й лежить далеко від великих трас.

Ірина ПУСТИННІКОВА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»