ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
«ВІДКРИТА НІЧ» ЗАПАЛЮЄ ЗІРКИ

Свідками та учасниками своєрідного журі 10-го фестивалю студентських кінофільмів «Відкрита ніч» цього року стали всі жителі України. Пряма некомерційна трансляція дійства на Першому національному телеканалі відбулася вперше.

Цей вияв дуже незвичної для «нерозкрученого» молодого вітчизняного кіно уваги з боку офіційного державного телебачення став чи не єдиною можливістю побачити продукцію юних талантів та обдарувань. І переконатися — вони є!
Автор цих рядків зустрівся з постійним арт-директором «Відкритої ночі», режисером, педагогом, секретарем Національної спілки кінематографістів Михайлом Іллєнком, щоб поспитати про відлуння цього експерименту та поцікавитися, чи має цей захід перспективи набути стабільності?
— Звісно, хочеться, аби так було,— відповів М. Іллєнко.— Я зустрічав чимало людей різноманітних професій різного віку, які дивилися фестиваль і голосували у прямому ефірі. Казали, що хочеться бачити на екрані не тільки обличчя співвітчизників, а й упізнавати краєвиди, вулиці. Знайоме звучання, знайомі проблеми. Це забуте, але бажане нині стає потрібним для душі та роздумів... Вириває з полону інертного пережовування блокбастерів. Тому наш Національний телеканал зробив дуже корисну й хорошу справу. А от як буде далі... — замовкає на мить митець, — поки що сам не знаю. Як не знаю й жодного фестивалю, який би повністю транслювався в ефірі. Уявіть, пройшло 39 наших фільмів — ігрових, документальних, анімаційних у короткому метрі.
— Переконливо. Тим паче, що з маловідомого фестивалю невідомих початківців та аматорів «Відкрита ніч» раптом сяйнула на всю Україну, хоч і досі, за 10 років, фестиваль відкрив чимало імен, і не лише режисерів.
— Митці більш відомі за кордоном, бо їх запрошують на міжнародні фестивалі. Це і Тарас Томенко, і Валентин Васянович... Досить великий перелік імен та фільмів режисерів, що, оприлюднені на «Відкритій ночі», згодом ставали переможцями міжнародних кінофорумів. Але цього року дуже цікава ситуація склалась. От, наприклад, режисер Сергій Толкушкін. Він приїхав після канікул страшенно щасливий, бо знімав свій фільм у себе на батьківщині, де це стало неабиякою подією: там друзі, школа, односельці, родичі. Вони подивилися його фільм у конкурсній програмі, послухали його виступ у прямому ефірі, а потім Сергієві ще й премію вручили. Ясна річ, що лауреат добре розуміє, що був на небосхилі дуже недовго...
— Однак чи не спростував він за цю мить тезу, що «немає пророка у своїй вітчизні»?
— Якоюсь мірою. Та головне для мене, що це ілюстрація до питання народження своїх зірок. І коли починається: «А що в нас є? А як та що нам бідним робити?», то це все неправда! У нас багато чого є. І треба його брати та сприяти своїм зіркам, давати їм можливість заявлятися на екрані, в ефірі.
— Якщо торкнулися теми, що зірки треба наполегливо створювати, то варто поглянути і на важливу складову цього. У нас інститут кінознавства, кінокритики, який започатковувався у 70-х роках минулого століття, такий самий занехаяний. Хіба не так?
— Так. Тепер велика роль належить телебаченню, як йому економічно вигідніше не «розкручувати» свої зірки, а тиражувати чужі. Цей стереотип треба змінювати. Вважаю, що Перший Національний зробив крок до цього. От скільки фільмів показали, стільки й зірочок засяяло... А телевізійники на різних каналах і далі пропагують Аль Пачіно та Ніколь Кідман. Парадокс... От ви згадали кінознавство. Звісно, це потрібна ланка в кіно. У нас звичка ганити своє. А насправді потрібно, щоб дослухалися до фахівців... Варто використовувати всі засоби. Тоді буде на Україні не тільки, наприклад, зоряний потік з «Відкритої ночі», а може, таки розгорнемося на кінематографічну державу.
— Який у Вас курс в університеті імені Карпенка-Карого?
— П’ятий. Роботу випускники знаходять — підготовка добра. Проте їхня заангажованість не відповідає їхньому фаховому рівню. Бо якщо в студента за плечима 2, 3, 4, 10 міжнародних кінофестивалів і з кількох він повернувся з призом, а йому доводиться монтувати «погоду», або анонси про Кідман, то це нонсенс. Не для студента, а для системи. Це мені нагадує анекдотичну притчу про піаніста світової величини позаминулого сторіччя Подеревського, який приїхав на гастролі до Америки. Всюди — провал. І от в одному маленькому містечку він побачив на сцені механічне піаніно. Йому кричать: «Грай!»... Коротше кажучи, почав він крутити ручку. Овації були приголомшливими. Це характерна для нас ситуація, коли ні кваліфікація, ні майстерність не цікавлять. Є механічне піаніно — грай! Бо сама культура — на рівні того техаського містечка ХІХ сторіччя. Давай попкорн, і гроші знайдуться...
— Але ж попри це Ви влаштовуєте зорепади і знайшли альтернативу «попкорнам»?
— Я, професійний режисер, зважився на це свідомо і зрозумів, що форма, зміст, напрям, у якому розвивається фестиваль, має складатися в один потужний вектор. Це нормальний спосіб запалювати свої зірки. На жаль, далеко не всі хочуть іти цим шляхом.
— Хіба в попередній соціальній системі обходилося без «попкорну»?
— Не обходилося. Але тепер попса лізе настирливо, і в неї більше можливостей. Вона знайшла такі форми, які рефлекторно відгукуються на рівні черевного преса. І нижче. Те, що вище — зайве.
...Усе правильно. А чи є гарантія, що наступна «Відкрита ніч» над Андріївським узвозом збере і перед екранами телевізорів ще більше охочих побачити «своє» кіно? Такої гарантії свідомого вибору та позитивного резонансу від кінофестивалю нема.

Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ВИШИВАНА ФЕЄРІЯ
• ВЕСЕЛКА КАЗКОВОЇ КРАСИ
• «ОДА ДО РАДОСТІ»: ЯПОНСЬКО-УКРАЇНСЬКА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

назад »»»