ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
...А ЧИ НЕ СПИТАТИ В НАРОДУ?
З ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНИХ РЕФЕРЕНДУМІВ
Діяльність парламентської коаліції, котра останнім часом усе активніше намагається перебрати на себе якомога більше повноти влади, подекуди просто дивує. Приміром, не один політик помітив, що коаліціянти вперто не бажають підтримувати жодні законодавчі акти з тих, що розроблялися в опозиційному таборі. Чому так відбувається, зрозуміло, адже опозиція для так званих «антикризовиків» — явище не надто приємне. Відтак одне з провідних завдань — якомога менше з нею рахуватися.

Як відомо, законодавчих боргів перед українським суспільством у законодавчої влади більше, ніж достатньо. Один із них — закон про референдуми. Нещодавно Комітет виборців України звернувся до парламентського керівництва з проханням ухвалити нову редакцію цього документа. Мотивація — за чинним законом референдум у принципі провести неможливо. Як відреагують на це парламентарі, сказати важко. З одного боку, Комітет виборців — структура, що не асоціюється із «біло-блакитною» владою. З іншого, ця влада давненько не від того, щоб провести референдуми (щодо НАТО, двомовності тощо). Якщо ідеї ці справді серйозні, більшість таки може вдатися до законодавчого «штурму» цього питання. Але, вочевидь, намагатиметься розробити усі правила сама. Поки цього не сталося, пригадаймо не таку тривалу «референдумну» історію нашої держави.
Отже, першим етапом свята демократії можна вважати день 17 березня 1991 року. Тоді, ще за часів СРСР відбувся референдум про подальшу долю Радянського Союзу як такого. А в Україні паралельно пройшов плебісцит, котрий вивчав думки народу з приводу можливості входження республіки в так званий «оновлений» Союз. Причому не як-небудь, а на підставі чинної тоді Декларації про державний суверенітет.
Із висоти прожитих років логіка тих процесів видається вельми дивною. Адже, крім Декларації, в той час існував ще й закон про економічну самостійність Української РСР. Будь-які розмови про Союз, хай навіть «оновлений», звучали просто недоречно. Та активної протидії горбачовському референдумові не було.
У результаті 70,2 відсотка населення виявилися на стороні компартійців, підтримавши збереження Союзу. Водночас саме тоді наша держава розділилася за регіональною ознакою. У Донецькій, Миколаївській, Луганській, Кримській областях «оновлений» СРСР користувався популярністю у 85–87 відсотків населення. У Києві — лише у 44,6%. А у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях — менш як у 29%.
Щоправда, республіканське опитування відрізнялося від всесоюзного. Понад 80 відсотків громадян, які взяли участь у голосуванні, висловилися за те, щоб Україна увійшла до складу Союзу виключно на принципах власної Декларації.
Утім, подальші блискавичні події так і не дозволили підписати союзний договір, тому 1 грудня 1991 року українці знову пішли на референдум. Його готували набагато скрупульозніше. Насамперед тому, що в ті часи у позитивному результаті були зацікавлені як представники партноменклатури (котрі активно «перефарбовувалися»), так і національно-демократичні сили. Нині навіть непросто визначити: чий внесок був більшим. Та це не головне. Головним є те, що результати всеукраїнського референдуму цілковито перевершили показники двох попередніх опитувань від 17 березня. За підтвердження Акта про незалежність проголосували понад 90 відсотків співгромадян. При тому, що взяли участь у голосуванні 84% тих, хто мав право голосу. Що найпоказовіше: в усіх регіонах (навіть у найпроблемніших на той час Криму та Севастополі) за незалежність виступила понад половина громадян.
Наступний референдум міг відбутися за два роки — у вересні 1993-го. Ситуація почала нагнітатися ще влітку, після шахтарських страйків, які переросли у загальнодержавний. У червні депутати Верховної Ради першого скликання ухвалили постанову про проведення референдуму про довіру (недовіру) Президентові й парламенту 26 вересня 1993 року.
Експерти прогнозували, що за проведення такого дійства «сухими з води» не зможуть вийти ні Леонід Кравчук, ні народні депутати. Але саме у вересні Верховна Рада без референдумів ухвалила рішення про дострокові вибори. Причому як парламенту, так і глави держави. Саме ці вибори привели до влади Леоніда Кучму.
Думка порадитися з народом навідувала Леоніда Даниловича, як мінімум, тричі. Та лише одного разу він спромігся реалізувати свій задум. Про це — згодом. Пригадаймо дві невдалі спроби. Перша датується 28 червня 1995 року. Цього дня спекотного літа Леонід Кучма своїм указом призначив проведення всенародного плебісциту, що мав стосуватися питання довіри (недовіри) Президентові й парламенту. Увійти в ту самісіньку річку, що й у 1993-му, главу держави змусило тривале обговорення так званої «малої Конституції» — закону про державну владу і місцеве самоврядування. Верховна Рада понад півроку «коригувала» цей документ, а глава держави бажав якнайшвидшого розширення власних повноважень.
Указ про проведення згаданого плебісциту Кучма видав наприкінці травня. Після цього приблизно півтора тижня точилися «бої» з парламентом — Верховна Рада своїм рішенням визнала цей указ незаконним, глава держави ще раз підтвердив рішучість власних намірів, спікер Олександр Мороз налякав керівників на місцях відповідальністю за підготовку «незаконного» плебісциту, місцева влада все одно готувалася на повну силу...
Проте 8 червня 1995 року усе скінчилося мирно: Кучма та Мороз підписали так званий Конституційний договір, який підтримали 240 депутатів. У результаті президент отримав повноваження на рік, а перед парламентом постало завдання упродовж цього часу подарувати державі повноцінну Конституцію. Про плебісцит ніхто не згадував...
Затишшя тривало лише рік. 26 червня 1996 року Президент знову видає «референдумний» указ. Цього разу — про всенародне ухвалення Основного закону нашої держави. Волевиявлення знову, як і в 1993-му, було заплановане на вересень, але до нього знову не дійшло. Адже 28 червня 1996 року Верховна Рада ухвалила Конституцію, а Леонід Кучма обмежився тим, що, як і за рік перед цим, вибачився, мовляв, «дещо нестандартно стимулював законотворців до роботи».
Після цього слівце «референдум» зникло із вжитку вітчизняних політиків надовго. Лише після своєї повторної перемоги на виборах Леонід Данилович пригадав про свою давню ідею щодо розширення повноважень. Оскільки розраховувати на Верховну Раду було марною справою, Кучма застосовує свій улюблений метод: активісти з пропрезидентських партій зібрали понад три мільйони підписів для проведення референдуму одразу із шести запитань, що стосувалися ключових моментів державного будівництва. Указ Президента не забарився — референдум було призначено на 16 квітня 2000 року.
Усі шість питань стосувалися Верховної Ради. Причому Кучма знову не зміг стриматися від спокуси спробувати розігнати парламент. Перше питання, крім ідеї доповнити Конституцію нормою про можливість розпуску ВР Президентом, містив прямий «наїзд» на чинних на той момент депутатів: «Чи висловлюєте ви недовіру Верховній Раді України XIV (третього) скликання?». Друге питання пропонувало розпускати парламент ще й у випадках, якщо той протягом місяця не зможе сформувати більшість (нині цю норму нарешті «дотиснули»), або, якщо упродовж трьох місяців не впорається з ухваленням бюджету. У питанні № 3 пропонувалося обмежити депутатську недотор-канність. У четвертому — скоротити чисельність обранців із 450 до 300. У п’ятому — розділити парламент на дві палати. Ключовим вважалося шосте питання: «Чи згодні ви з тим, що Конституція України має затверджуватися всеукраїнським референдумом?».
За пару тижнів до проведення цього референдуму в суперечку втрутився Конституційний Суд. Служителі Феміди визнали неконституційними два питання з шести — перше і останнє. Таким чином, парламентське право ухвалювати Основний закон і вносити до нього зміни вдалося відстояти.
На чотири питання, що лишилися, громадяни України відповіли ствердно. Хоча рекорду результативності (після незабутнього 1 грудня 1991-го) не вийшло, результати були вагомими. Кожне питання набрало понад 80 відсотків підтримки. Хоча, як з’ясувалося згодом, усе це не мало жодного сенсу. Адже ніякі відсотки не дозволили впровадити ініціативи Кучми у законодавство — парламент їх відхилив.
Відтоді референдуми в Україні більше не проводилися. Хоча охочих вдатися до них було й залишається чимало. Отже, далі буде?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ЯКИЙ СТАТУС У ПРЕЗИДЕНТА?
• ДЕКОМУ ТЕПЛО ЛИШЕ НА ПАПЕРІ

назад »»»