ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО РЕЙДЕРСТВА
Слово англійського походження «рейдер» приходило в нашу мову двічі. Першого разу — для назви бойового корабля, котрий займався піратством на морських комунікаціях противника. Інше його значення з піратством ніяк не пов’язане — лексема «рейд» багатозначна, тому, виходячи з принципів словотворення, рейдером можна було б назвати вечір на рейді. В економіці під рейдерством розуміють незаконне захоплення підприємств. До нього зазвичай уразливі ті з них, які належать колективному власникові, приміром, акціонерному товариству.

У них одне, в нас — інше
На Заході, де рейдерство як явище перебуває в межах правового поля, до нього ставляться нормально, бо воно сприяє оздоровленню економіки. Нормальним підприємствам воно не загрожує. Але тоді, коли директор невиправдано завищує рекламні й представницькі витрати, тринькає кошти з повіями у ресторанах і готелях, обов’язково знайдеться якийсь кмітливий його заступник, котрий захоче відкрити акціонерам очі на те, куди витрачають їхні гроші. Та й самому посісти директорське крісло.
Коли більшість акціонерів погодиться на зміну керівництва, воно пройде у звичайному статутному режимі без зайвого галасу. Якщо більшість вирішить, що все-таки старий кінь борозни не зіпсує, тоді є сенс провести рейдерську операцію.
В її плані спочатку організовується серія провокацій: в одному випадку фірма помилково не проплатила поставлений товар, в іншому, теж помилково, не поставила проплачений товар, у третьому, знову ж таки помилково, занизила суму податкових зобов’язань. Все це тягне за собою штрафи і судові позови, і в усьому, як не крути, винен директор. Адже на всіх помилково складених документах стоїть його підпис. Коли таким чином ґрунт підготовлений, на світ витягують якісь пікантні факти, пов’язані, скажімо, з жінками легкої поведінки. У засобах масової інформації роздмухують неабиякий скандал.
У пересічного обивателя складається враження, ніби фірма на межі краху, і він намагається будь-якою ціною позбутися її акцій. Поки більшість акціонерів на чолі з директором на крок відстає від подій, нечисленна, але добре організована опозиція на два кроки їх випереджає. Методично скуповує знижені за ціною акції та перевербовує представників нестійкого «болота». Вона, зрештою, формує більшість і на загальних зборах керівництва законним шляхом захоплює підприємство.
Оскільки за спиною у «заколотників» нерідко стоїть потужна фінансова промислова група, то рейдерство йде рука об руку з процесом злиття й поглинання компаній.
У пострадянському світі воно відбувалось у дещо іншій формі.
По-перше, у нас немає надвеликої кількості дрібних акціонерів. На Заході кожна родина тримає акції десятка різних компаній, дивіденди від яких становлять невеликий, але додаток до сімейного бюджету. А у нас середній клас не стільки сам інвестує економіку, скільки сидить на кредитах. Тому громадська думка мало впливає на курс акцій.
По-друге, в Україні більше можливостей діяти в обхід жорстких норм закону, оскільки адмінресурс коштує дешевше. Іншими словами, відносно легше домовитися з державними чиновниками та правоохоронними структурами.
По-третє, потенційні жертви рейдерів самі далеко не завжди чисті перед законом, і в їхній діяльності, якщо захотіти, можна відшукати чимало «білих плям», котрі одного дня можуть перетворитися на «чорні дірки».
В Україні, приміром, 33 тисячі акціонерних товариств. Із них лише 566 виплачували торік дивіденди своїм акціонерам. У середньому припало по 500 тисяч гривень на кожне. Це, напевно, гіганти індустрії, на кожному з яких працює не менш як тисяча робітників, з яких приблизно сотня є водночас акціонерами. Інші ЗАТ і ВАТ, судячи з усього, створювалися не для того, для чого зазвичай створюються акціонерні товариства, тобто гуртом вкладати гроші у виробництво й отримувати за це прибуток. Більшість із них — лише ширми, за якими або «пустушка», або один конкретний господар.

Судові ухвали — матеріал для гумористів
Широка публіка звикла до повідомлень на кшталт того, що «група невідомих озброєних осіб у камуфляжі, побивши охорону, увірвалася на територію підприємства, де без усіляких на те підстав змусила законне керівництво полишити свої робочі місця — і все це з мовчазної згоди присутніх працівників міліції». Насправді виявляється, що люди, котрих потерпілі називають «невідомими», добре їм відомі, бо пропрацювали разом не один рік. Підставою для них була ухвала якого-небудь суду (нехай тричі спірна, але все ж таки офіційний документ). Побитих охоронців ніхто б і пальцем не зачепив, якби вони не чинили перепони судовому виконавцеві. Працівники міліції, котрі були присутні на прохання останнього, стежили насамперед за тим, щоб не набили його. Інші ж хай мотузяться, коли вже так розібрав азарт, але до першої крові.
Нині без законних підстав ніхто захоплювати будову не ризикне з тієї причини, що можна нарватися на кулю. Згідно зі ст. 15 Закону «Про міліцію» правоохоронці мають право застосовувати вогнепальну зброю для відбиття нападу на підприємства чи звільнення їх у разі захоплення. Інша справа, якщо законні підстави є. Отримати їх, виявляється, надто легко. Для цього існує Цивільний процесуальний кодекс України, в статтях 151–153 якого йдеться про заходи із забезпечення цивільного позову. З цією метою суд, зокрема, може накласти арешт на майно, заборонити чи навпаки, зобов’язати кого-небудь вчиняти якісь дії.
Початково цей захід був вигаданий для того, щоб вирішувати питання про стягнення боргів, аби недобросовісний боржник не зміг розтринькати чи заховати своє майно до рішення суду. Тому заява про забезпечення позову розглядається судом одразу і без повідомлення як відповідача, так і третіх осіб, котрих це може стосуватися. Їм лише вручають копію судової ухвали про те, що вони зобов’язані робити, а що їм робити забороняється.
Така можливість прикривати свої дії видимістю законності використовується в корпоративних війнах на кожному кроці. Приміром, мешканець Одеської області подає до свого районного суду позов на свого сусіда про те, що той позичив у нього гроші, а в заставу лишив акції Київської швейної фабрики. Але тепер йому стало відомо, що на цьому підприємстві відбуваються події, внаслідок яких фабрика може розоритися, а його акції — знецінитися. Через це він просить суд у забезпечення свого позову винести ухвалу, котра б забороняла будь-кому чинити перешкоди директорові цієї фабрики виконувати свої службові обов’язки.
На перший погляд, вимога логічна, якщо не враховувати, що директором фабрики можна назвати кого-завгодно, оскільки суд під час винесення ухвали не перевіряє факти, викладені в заяві про забезпечення позову. Якщо суддя таку ухвалу виносить, то можна штурмувати фабрику на «законних» підставах. У присутності державного виконавця, котрий, згідно із законом «Про виконавче провадження», має право вживати заходів примусового виконання, залучаючи до цього працівників міліції.
У Цивільному процесуальному кодексі, звичайно, сказано про те, що види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Та хіба не може суддя припуститися судової помилки? Може. Коли начитаєшся різних судових ухвал, починаєш вірити в те, що чоловік, надавши копію свідоцтва про шлюб, може отримати судову ухвалу, котра зобов’язує його колишню дружину, з якою він давно розлучений, виконувати свої подружні обов’язки. Або забороняє їй ухилятися від їх виконання. Кому як більше сподобається. Добитися скасування будь-якої сумнівної судової ухвали так само легко, як і отримати. Але справу зроблено, і чоловіка судитимуть не за зґвалтування (15 років за Кримінальним кодексом), а лише за насильство у сім’ї (15 діб за Адміністративним).
Проте перебільшувати значення судової ухвали теж не варто — зрештою її можна проігнорувати. Ціна їй — 170 гривен штрафу (стаття 188-13 Кодексу України про адміністративні правопорушення — «невиконання вимоги державного виконавця»). Насамкінець все залежатиме від того, яке остаточне рішення, котре не підлягає оскарженню, ухвалить суд останньої інстанції. Чекати його можна довго. Так, судовий процес у справі Асоціації міжнародних автомобільних перевізників України тривав півтора року.

На суд сподівайся, а оборону тримай
Історія з нею вийшла типова, як для нашого часу. Частина засновників асоціації вирішила захопити владу в свої руки. Вона зібрала загальні збори й зареєструвала у Печерській райдержадміністрації столиці новий статут, згідно з яким було обрано нове керівництво. Інша частина засновників, незадоволена таким перебігом подій, подала на них позов до Київського міського господарського суду, резонно вважаючи, що процедура пройшла з порушенням законодавства. Суд задовольнив позов, і колишнє керівництво на чолі з президентом асоціації лишилося на своїх місцях, в офісі на вулиці Щорса, 11.
На цьому справа, звичайно, не завершилась. «Опозиціонери» оскаржили невигідне для себе рішення у суді вищої на щабель інстанції — Київському апеляційному господарському суді, й справу виграли. Надійшла черга їхнім опонентам оскаржувати рішення в наступній інстанції — у Вищому господарському суді України. Вони подали туди апеляцію, але справу програли.
Тоді «опозиція», подумавши, що правда на їхньому боці, вирішила діяти і витурити колишнє керівництво, котре занадто довго, на її думку, засиділося у своїх кріслах. Вибравши зручний момент, коли президент буде у від’їзді, вона обрала зі своїх лав нового президента і захопила будинок асоціації. Захопила більш-менш мирно, за допомогою «п’ятої колони», бо на її бік переметнувся віце-президент, котрий зрадив свого патрона.
Загарбники забрали у головного бухгалтера печатку установи, відправили ненадійних співробітників у примусову відпустку і виставили охорону. В будинку цілодобово чергувало вісім дужих молодиків. Крім того, вони заручилися підтримкою Печерського районного управління міліції, котре виділило ніби для охорони громадського порядку, а насправді для охорони нових господарів офісу, близько 30 працівників міліції.
Повернувшись з-за кордону, відставлений президент на словах запевнив усіх, що добиватиметься правди в суді останньої інстанції, тобто у Верховному суді України, а насправді став готуватися до штурму. Через три доби міліцейський наряд з-під будинку зняли. Навіщо даремно тримати людей, коли й так усе спокійно. Відразу після цього (десь о шостій ранку) на штурм будови пішли близько двохсот чоловіків.
Охоронці, котрі тримали оборону, повідомили про це до міліції, але у чергового по Печерському РУ, як на гріх, не виявилося під рукою жодної бойової одиниці. Тому він вислав на місце події лише чергову слідчо-оперативну групу у складі чотирьох осіб: міліціонера-водія, дівчини-слідчого (старший групи), юнака-експерта з відеокамерою і досвідченого оперуповноваженого карного розшуку, котрий правильно вирішив, що у цій ситуації найкраще їм відійти в сторону (щоб не нам’яли боки ) і викликати по рації підмогу.
Вибита з будинку опозиція здійняла лемент про бандитський напад на офіс, але колишній президент, міцно облаштувавшись у відвойованому офісі, запевнив усіх, що це було не що інше, як відновлення статутної діяльності асоціації. Через місяць Верховний суд ухвалив остаточне рішення і якраз на його користь.
Отже, на суд сподівайся, а порох тримай сухим. Бізнесмени добре розуміють, скільки коштує один день директорського крісла, і тому, хто в ньому сидить, легше знайти для суду останньої інстанції переконливі докази своєї правоти. Звичайно, один Бог знає, чого можна насамкінець чекати від нашої Феміди. Але Бог, як казав Наполеон, зазвичай на боці великих батальйонів.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• «БІЛІ КОМІРЦІ» ОБІКРАЛИ ЛЬВІВСЬКИЙ БАНК НА МІЛЬЙОН ГРИВЕНЬ
• ВЕТЕРИНАРНІ ПІДРОБКИ З ОДЕСИ

назад »»»