ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ТЕЛЕСИГНАЛ ЗАВДОВЖКИ 55 РОКІВ
Юрій Омельяненко майже 60 років трудової діяльності присвятив створенню технічної бази телерадіомовлення та електрозв’язку України. Починаючи від першого в республіці телецентру в Києві, де очолив передавальний комплекс. Він — ініціатор організації першого в Союзі об’єднання Республіканської дирекції радіомовлення, радіозв’язку і телебачення Мінзв’язку (нині — Концерн РРТ), кандидат технічних наук. Працю Ю. Омельяненка відзначено державними нагородами, почесними званнями, він — учасник Великої Вітчизняної війни.

— Шановний Юрію Івановичу, назвіть, будь ласка, подію, що стала приводом нашої розмови. Тим більше, що не так багато лишилося серед нас людей, котрі безпосередньо наближали її.
— Цими днями виповнюється 55 років телебаченню України: 5-7 листопада 1951-го були проведені перші телепередачі Київського телевізійного центру (КТЦ). Демонструвалися стрічки «Алітет йде в гори» і «Велика заграва», а 7-го відбулася «жива» телетрансляція параду й демонстрації, що проходили на Хрещатику.
Комплекс цього унікального на той час не тільки для України, а й навіть для Європи, об’єкта складався з двох основних частин: апаратно-студійного блока (АСБ) на Хрещатику (нині тут розміщуються Національна радіокомпанія та Київська державна ТРК) і телевізійної ультракороткохвильової радіостанції (УКХР). Тут же розташовувалися технічні будівлі та 190-метрова антенна башта. Зазначу, що КТЦ будували протягом 1949—1952 рр. фактично серед руїн, у знищеному районі столиці. Доручили цю відповідальну справу зв’язківцям. Першими з них прийшли на будівництво його начальник К. Алексєєв і Б. Вольський та автор цих рядків, як технічні керівники робіт. Усе будівництво КТЦ було сплановано так, щоб найперше провадились роботи зі спорудження УКХР, оскільки вони вкрай ускладнювались монтажем башти.
Не можна обійти той факт, що КТЦ був перший у тодішньому СРСР і єдиний створений за цільовим проектом телевізійний центр на новітньому 625-рядковому стандартному обладнанні, розробленому й виготовленому ленінградськими науково-дослідними інститутами та радіозаводами. Отже, КТЦ (хоча на той час він вважався формально третім у Союзі) був набагато досконалішим, ніж Ленінградський і Московський, що функціонував на базі пристосованих для цієї мети споруд і обладнання довоєнного телецентру на Шабаловці. До речі, за рахунок вищої антенної опори і радіус дії КТЦ був значно більшим порівняно з Московським ТЦ, де, як відомо, використовувалась Шуховська башта заввишки 120 м.
З погляду сьогодення дивним і безглуздим здається те, що ні в період проектування та будівництва, навіть початку телепередач КТЦ публікацій у пресі, а тим більше якоїсь офіційної інформації не було. Адже стосовно будь-яких відомостей про радіооб’єкти тоді існувало суворе, хоч й негласне табу з боку відповідних органів і цензури. Проте, оглядаючи велетенську 190-метрову башту в центрі міста, кияни (і не тільки вони) знали, що це є головна споруда саме телецентру. Більше того, після перших телепередач було проведено репортажну передачу 7 листопада зі святкового Хрещатика. І знову ж таки ця (вже третя) передача, проведена зв’язківцями з вікон третього поверху недобудованого АСБ двома телекамерами, пройшла без офіційного попередження небагатьох щасливчиків, які мали телевізори. Щоправда, це не завадило їм і багатьом їхнім друзям, сусідам переглядати ці передачі.
Відтоді почалися пробні телепередачі КТЦ тривалістю 1,5-2 години двічі на тиждень. Це були зазвичай кінофільми. Так тривало до осені 1952 року, коли з’явились дикторські оголошення і короткі студійні вставки. Зростала кількість телевізорів, яких наприкінці 1951-го в Києві було понад 1500. Тоді ж на розі вулиць Толстого і Горького відкрилося перше телеательє і почалося поступове налагодження приймальної телемережі.
— Яка реакція на появу ТБ у Києві була в столиці та за її межами?
— У країні на той час розпочався справжній телевізійний бум, точніше, перша його хвиля. Всі, від найвищого керівництва в областях і районах до найменших сіл і селищ захопились бажанням будь-що мати телебачення. Там, де воно з’являлось, мешканці ладні були віддати останню копійку, аби придбати телевізор. Гостей, екскурсантів, практикантів на КТЦ, а ще прохачів телевізійної допомоги було безліч.
Оглядаючись на пройдене, досі дивуюсь, як на цей телевізійний ажіотаж не вплинули, скажімо, надзвичайні події, що потрясали 1953 року нашу державу. Це був рік смерті Сталіна і майже вслід за ним розстрілу його сподвижника — Берії й, нарешті, приходу до влади М. Хрущова. Названі події так чи інакше сколихнули світ, не кажучи про СРСР і Україну, але ніяк не втамували нагального бажання киян і народного тяжіння загалом до телебачення. На травень 1953-го в столиці було зареєстровано понад сім тисяч приймачів.
Узагалі з телевізорами вийшла, як кажуть, неув’язочка: до 1951 року їх випускали лише з розрахунку на один московсько-ленінградський канал, а триканальні фактично з’явились наприкінці 1951 року. Тобто чи то ми «поспішали» з пуском, чи то був черговий «прокол» планового господарства, а в результаті — дефіцит.
— Чи відомо про зарубіжний резонанс з приводу появи сучасного ТБ в Україні, що остаточно не очуняла від жахливої війни?
— Усе, що робили, або мали намір зробити в цих напрямах до найменших деталей (щодо контактів з іноземцями — і поготів), диктувалось, погоджувалось і дозволялось Москвою. Проте незважаючи на жорсткі обмеження, владні структури, навіть у п’ятдесяті роки, змушені були допускати з боку київського телецентру і контакти, і деякі ділові відносини. Пояснюється це тим, що, по-перше, до 1956 року це був єдиний у СРСР телецентр, комплексно спроектований, збудований і насичений винятково вітчизняною технікою і технологіями, по-друге, на телецентрі склався найкваліфікованіший персонал, що не тільки добре освоїв нову техніку, а й вмів передати свій досвід. Отож Мінзв’язку СРСР скеровувало до нас студентів, аспірантів і фахівців із так званих країн народної демократії, й не тільки звідти. Деякі факти тих часів здатні викликати тепер усмішку.
Так, прибули до нас два сивочолі фахівці фірми «Standard-Radio», що спеціалізувались у сфері телевізійних станцій. Протягом десяти днів я, тоді 25-річний, проводив із ними заняття, після яких ретельно записував у прошнурований і пронумерований спецжурнал про що йшлось, які були запитання, відповіді.
1954 року приїхав до Києва іменитий сенатор США в супроводі кореспондентки газет «Вашингтон Пост» і «Нью-Йорк Таймс». Раптом він виявив бажання ознайомитись з Київським телецентром. Як на гріх для себе, на той час я виконував обов’язки начальника. І от мені й директорові Київської телестудії Миколі Пащину довелося їх приймати, відповідати на багато несподіваних, часом в’їдливих запитань сенатора і кореспондентки (вона ж перекладач), що остання, до того ж, записувала на портативний магнітофон. Тут було: за якийсь час збудували телецентр, скільки це коштувало, чи справді це вітчизняне обладнання, що таке соцзмагання та яка різниця між ним і просто якісним виконанням своїх службових обов’язків. Коли дійшло до спільного фотографування та ще тоді незнаної для нас процедури пригощання гостей, ми з Миколою Петровичем вирішили, що влипли у халепу. Через день-два довідались, що сенатор Джордж К. Маршал (це був саме він), колишній міністр оборони США, автор плану Маршала, спрямованого, як вважалось, проти СРСР, прибув до Москви і мав тривалу розмову з Микитою Хрущовим. Довелось добряче попотіти над докладним звітом про цю несподівану й непідготовлену відповідно зустріч та ще й із «запеклим ворогом Радянського Союзу», адже такий «експромт» міг завершитись, у всякому разі для нас, не так безневинно.
Принагідно зазначу, що на початку 50-их років ХХ ст. електронне телебачення тільки-но спиналося на ноги не лише в Україні, а й у всьому світі, а КТЦ тоді входив до першого десятка телецентрів подібного світового рівня. У результаті напруженої й злагодженої роботи радіотелевізійників-зв’язківців із партнерами в перші 20 років телебудівництва були введені в дію понад 30 потужних станцій, з’єднаних майже 4000-кілометровою мережею радіорелейних ліній. У столиці, а також Харкові, Донецьку, Львові, Одесі, Луганську, Дніпропетровську, Вінниці розвивалось роздільне ТБ по двох програмах.
— То чи означає сказане Вами, що процес проходив гладенько, без перешкод?
— Та де там! Адже більше чверті населення не мало ТБ, а двопрограмне було лише на території, де жило 25 відсотків загальної його чисельності. Незадовільним був стан і з радіомовленням, особливо двопрограмним. Більше того, названі показники для сільської місцевості були, особливо по ТБ, майже вдвічі нижчими від міських.
Отже, незважаючи на те, що наші показники були набагато вищі від середньосоюзних, задовольнити нас вони не могли. Потрібно було шукати нестандартні шляхи. Проаналізувавши детально стан галузі, я запропонував докорінно змінити її організаційно-адміністративну і господарсько-фінансову структури, виділивши радіотелевізійні підприємства в окрему технічно і економічно консолідовану організацію типу об’єднання.
— І що ж, з такими зазіханнями на «священні устої» високе начальство погодилося?
— Уявіть собі, так. Не пройшло й трьох років, як позитивне рішення було ухвалене. Вся діяльність у сфері ТБ, РМ і радіозв’язку була зосереджена в Республіканській виробничо-технічній дирекції радіо і телебачення (нині — Концерн РРТ). Це був той рідкісний випадок, коли реорганізація дала більше, ніж вагомі позитивні наслідки.
— У чому вони полягали?
— Передовсім ми радикально скоригували плани розташування нових телевізійних станцій з перевагою охоплення сільських регіонів. Суттєво збільшено і прискорено облаштування телепередавачів для дво- і трипрограмного ТБ. Це заохотило до дольової участі в фінансуванні й безпосередньої будівельної допомоги в спорудженні, задіянні нових і розширенні діючих об’єктів ТБ місцеві органи влади, промислові сільгосппідприємства. Наприкінці 80-х років кількість потужних телестанцій подвоїлась, з’явилась база для дво- і трипрограмного ТБ у Києві й багатьох інших пунктах республіки, зрештою стала до ладу четверта програма. А друга і третя програми РМ охопили практично всю Україну. ТБ охопило територію республіки, де жило понад 97%, у тому числі практично все сільське населення. А відсоток охоплення другою і третьою програмами становив відповідно 93 і 65%. Це були найвищі показники серед республік Союзу.
— І на закінчення, Ваша думка про нинішній стан справ на дорогій для Вашого серця ниві?
— Мушу наголосити, що в останні десять років Концерн РРТ (там працюють майже шість тисяч висококваліфікованих фахівців) постійно лихоманять штучно створені заборгованості, недофінансування експлуатаційної діяльності і т. п. Це не дає можливості підтримувати стан і потужності телепередавачів, знижує їхню ефективність. Такі придатні для сільських жителів середньохвильові РМ-передавачі практично законсервовані. Дезорганізують і ще більше ускладнюють роботу Концерну безперервні наміри знову перепорядкувати його, аби тільки полишити можливості працювати у своєму природному середовищі — зв’язку.
Принагідно вітаю всіх друзів, побратимів, колег-радіотелевізійників із нашим ювілеєм, зичу їм доброго здоров’я, терпіння і успіхів.

Розпитував Євген СОКИРКО
також у паперовій версії читайте:

• РОЗГОЙДАНІ ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ

назад »»»