ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
МІРАЖІ БЕЗСМЕРТЯ
Кожен письменник у літературній формі викладає «себе», своє життя. Він може виступати в образі сучасника, очевидця відшумілих подій, певною історичною постаттю, героєм пригодницьких або фантастичних творів. Це акторське вміння перевтілюватися на письмі притаманне майстрові психологічних картин Ігореві Соханю. Йому під силу такий обсяжний жанр, як роман, що засвідчено розгорнутими полотнами «Лагідна жінка» й «Орден чотирьох».

Нова книжка «Ніколо» (Київ, «Юріз», 2006) відкриває в авторі неабияке знання доби Відродження з такими велетами духу, як Мікеланджело й Тиціан, архітектор Сансовіно, журналіст і драматург П’єтро Аретіно. Вони не стають головними дійовими особами в романі, а лише створюють тло, без якого не уявити Венеції — європейської школи в живописі, будівництві й літературі. Проте саме з ними переплітається доля вигаданого персонажа — героя оповіді Ніколо. (Можливо, краще було б писати «Нікколо», але це — воля романіста).
Дія у творі відбувається в далекі від нас часи. Але й тоді, під час занепаду Ренесансу, коли завершили діяльність Леонардо да Вінчі, Буонаротті Мікеланджело, Санті Рафаель, а молоде покоління працювало не на славу, а за гроші, нові творці важко пробивалися до вершин визнання.
З-поміж них — умілий зброяр і різьбяр, винахідник політного клинка Ніколо. Він митець і випивака, майстер золотих справ, «людина з кепською вдачею і гострою шпагою». Народжений у південному місті Салерно, сеньйор набув майстерності у Вероні, а потім оселився в Болоньї. Зрікшись сім’ї, він цілковито віддається роботі. Та йому здається, що світла доба завершилась, мистецтва більше нема.
Завдяки чаклунству старої дружини в житті Ніколо з’являється нова, молода, вона стає музою-натхненницею зброяра. Митець, збагнувши своє покликання, присягається почати з чистого аркуша, взявши собі за взірець геніїв.
Виготовивши дивовижний кинджал «Суд Паріса» з оздобленням на античний сюжет, майстер відмовляється від випадкових замовлень. Він зізнається: «Досі я не розумів, чому Мікеланджело живе в Римі, в цьому жорстокому, пихатому місті, в чужому холодному домі, чому великий Леонардо не знайшов собі місця в Італії, а поїхав до Парижа й помер, без друзів, без страху, на руках у свого патрона. Я думав, що не дай Боже, випаде й мені така сама доля! Але я зараз розумію, чому вони так учинили. Тому, що вміли мати в цьому житті найвищу насолоду, яка лише можлива. Вони створювали речі на рівні з Божими. Всі ці скнари-торговці, політики-сенатори незабаром зникнуть, а мистецтво — вічне».
Ніколо зважується покинути світ наживи й підробок та пошукати свого мистецького безсмертя. Але прагне отримати на це благословення у своїх друзів. Отож за ним — безтурботний успіх, підтримка, майбутність. Однак Ніколо переконаний, що його шпага «чудова лише на полі бою». Він, захищаючи журналіста-авантюриста Аретіно від загибелі, кидається на його ворогів і розправляється з високопоставленими розбишаками. Йому загрожує самосуд і втеча до свого болонського замку. Як і всяк, він мріяв (за примовкою) стати кардиналом, а змушений був повернутися додому, сьорбнувши лиха...
На цій ноті уривається історія середньовічного митця, котрий хотів спізнати щастя у творчості, відпочити душею в мистецтві, але в суспільстві безголів’я й нездар кепсько живеться самовідданим майстрам. Адже іржа готівки проїла людські серця, і справжнє мистецство приречене на вимирання. Як мислить великий Тиціан Вечеліо, не зводячи очей зі зброяра, що викував у дарунок для нього такий легкий, гнучкий і міцний кинджал, «кожне мистецтво має свою межу. Дивись: маленька річ, а яка досконала! Таке вишукане різьблення, що можна роздивлятися годинами; в руці ж тримаєш і не відчуваєш ваги».
Хочеться повірити на слово романістові: «Правда, життя виявилося важливішим від краси й доброї пам’яті». Цей гіркий висновок має своє підтвердження і в наші, ринкові, дні. Роман «Ніколо» Ігоря Соханя, написаний про добу Відродження під час його згасання, звучить по-сучасному. За Миколою Гоголем, письменник вдається до історичних тем лише з тим, аби сповна висловити власні думки щодо своєї епохи, її потреб і болінь.

Микола ШУДРЯ, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

також у паперовій версії читайте:

• ХТО ВИ, ПАНІ ЮЛІЄ?

назад »»»