ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
КРИМІНАЛЬНА ЗАГАДКА НА ДВІ ДОБИ
Злочин, який розкрили співробітники карного розшуку Печерського райуправління міліції Києва, можна назвати класичним прикладом крадіжки з офісу, а роботу сищиків — взірцем того, як треба працювати з людьми.
Неприступна фортеця
Уявіть чотириповерховий будинок, перші два поверхи якого займає комерційний банк. Зайти до нього можна лише за наявності індивідуальної магнітної картки або з дозволу охоронця, котрий цілодобово чергує у вестибулі й через віконечко уважно розглядає, хто натискає на кнопку дзвінка.

Якщо вартовий залишить свій пост на кілька хвилин, відвідувачеві доведеться чекати на вулиці.
Нарешті нас упустили до вестибулю, але це ще не все: до будь-якого з приміщень можна зайти, знову ж таки, лише за допомогою індивідуальної магнітної картки. Навіть співробітник банку має доступ лише туди, де безпосередньо знаходиться його робоче місце, а по чужих кабінетах вештатись — зась. Хіба що запросить до себе колега. Таким чином, якщо ми не тутешні, то можемо увесь день підніматися по сходинках, спускатися назад до вестибулю, скрізь зустрічати щільно зачинені двері. Якщо, звичайно, нас за ними не чекають.
У цьому будинку кошти не зберігаються (через що й охоронець — не міліціонер, а працівник приватної охоронної фірми) — клерки зайняті лише скеровуванням грошових потоків, а тому тут найцінніший товар — інформація. Банківська інформація, як відомо, найкраще зберігається тоді, коли про неї знають якомога менше людей. Тобто конкретний співробітник знає лише свою ділянку роботи і не цікавиться справами сусіда. Якщо йому заманеться поцікавитися ними, то він просто не зможе цього зробити через численні технічні перепони.
Кожне відкриття дверей, якщо воно дозволене магнітною карткою, фіксується на комп’ютері, й, за потреби, можна відстежити, скільки разів і в який час певний працівник виходив чи то зі свого кабінету, чи то взагалі з будинку. Кожне відкриття дверей, яке недозволене магнітною карткою (іншими словами кажучи, злам), приводить до спрацювання охоронної сигналізації, виведеної на пульт централізованого спостереження, і приїзду озброєної міліцейської групи затримання. Окрім цього, біля кожних дверей прилаштована відеокамера спостереження, що фіксує і зберігає у своїй пам’яті обличчя кожної людини, котра заходить до певного приміщення.
Така система безпеки на двох перших поверхах, де розташований банк. На третьому і четвертому — дві комерційні фірми. Одна — з торгівлі шоколадними виробами, друга — парфумерією. Юридично це нібито різні організації, а насправді вони належали одній людині, точніше одній родині, де чоловік — власник банку, а дружина й донька керують цими фірмами. Цей же банк їх фінансує, в ньому вони зберігають свої прибутки. Отже, буцімто люди й свої, але і чоловік, і дружина, і донька не хотіли б, аби їхні підлеглі спілкувалися чи товаришували між собою, а за те, що ті дозволяють стороннім заходити у гості до своїх службових приміщень, жорстоко карали штрафами. Система технічної безпеки приміщень двох «дочірніх» фірм мало відрізняється від банківської: теж скрізь сигналізація та відеокамери спостереження.

Загадкове проникнення
Треба ж такому статися, що з офісу шоколадної фірми було викрадено з десяток портативних комп’ютерів типу ноутбук, телефакс, радіотелефони і сила-силенна іншої оргтехніки — всього на суму близько ста тисяч гривень. Власниця фірми розповіла слідчо-оперативній групі, що відсутність речей виявили в понеділок уранці й що на вихідних ніхто з працівників на роботу не виходив. Із чого можна зробити висновок, що крадіжку скоєно у проміжок часу з 18.00 у п’ятницю (коли будинок полишив останній працівник) до 9.00 у понеділок (коли на роботу прийшов перший співробітник, який виявив крадіжку). Висновок: скоїти злочин міг лише один із трьох охоронців, котрі протягом цього часу чергували на вході будинку кожен у свою зміну. Більше це зробити було нікому.
І тут почалися дива. По-перше, жоден охоронець не мав магнітної картки, що дозволяла б йому заходити до будь-яких інших приміщень, окрім вестибулю і туалету, але якось він туди зайшов. По-друге, комп’ютер мав би фіксувати час відкриття кожних дверей і номер картки, за допомогою якої вони були відкриті, але він уже протягом двох тижнів нічого не фіксував. По-третє, відеокамери спостереження мали б записувати кожний рух біля дверей, але вони теж давно нічого не записували.
Через деякий час технічні спеціалісти дали відповідь, що дива тут не було: невідомий зловмисник якимось чином отримав доступ до комп’ютера, що відповідав за безпеку, і заздалегідь паралізував роботу тих програм, які контролювали пересування персоналу по офісу. З усього випливало, що зловмисників було двоє: один охоронець, без дозволу якого крадій не міг винести речі, а інший — працівник обкраденої фірми, без допомоги якого охоронець не міг знешкодити роботу системи безпеки і сигналізації.
Це було, так би мовити, «останнє слово техніки». Більше вона нічого не могла повідомити про обставини скоєння злочину, хоча, за задумом її творців, мала не лише усе розказати та показати, а й ні в якому разі не допустити крадіжки. Тепер надія була на оперативно-розшукові методи, що полягали у тому, аби усіх про все розпитувати, зіставляти отримані свідчення і шукати зачіпки в місцях, де буде суперечність між ними.
Три групи розшуковців одразу ж виїхали за адресами, де мешкали охоронці, знайшли їх, допитали про те, чи не виносив хтось під час їхнього чергування які-небудь речі. Якщо ні, то розкажіть, будь ласка, що ви самі робили після чергування, де були, з ким зустрічалися, хто це може підтвердити. Оглянули помешкання кожного: чи не зберігається там часом щось із викрадених речей. Опитували їхніх сусідів: чи не приїздив він бува з великими пакунками, чи не пропонував купити щось із комп’ютерного причандалля.
Працювати сищики повинні вкрай обережно, адже мали справу не з бандитами, на яких тавра немає де ставити, а з добропорядними людьми, яких вони навіть підозрюваними назвати не мали права, не те щоб у чомусь звинувачувати. Але не забували, що один із охоронців усе-таки був причетний до крадіжки. Принаймні він про неї знав.
Інша група контактувала з працівниками банку та обох фірм, з’ясовуючи безліч питань. Наприклад, хто конкретно відповідав за роботу того клятого комп’ютера? Де цей співробітник перебував на вихідних? Хто це може підтвердити? Знову опитували рідних, близьких, сусідів, оглядали помешкання... Цікавилися, хто приятелював із цим працівником, заходив до його кабінету, де він проводив вихідні — і так далі по тому самому колу.
Виявилось, що молоді працівники, незважаючи на суворі заборони начальників, все-таки інтенсивно спілкувалися між собою. Серед них навіть організувався «конспіративний гурток». Коли керівництво було десь у від’їзді, його члени влаштовували спільні посиденьки... Звичайно, що за умов жорсткого комп’ютерного та відеоконтролю це робити було незручно, але двоє комп’ютерників підібрали пароль, і, якщо була потреба, ненадовго вимикали систему стеження, після чого поводились вільно й розкуто.
Треба віддати належне розшуковцям, оскільки викликати молодих людей на таку відвертість було непросто. Чи легко розповідати дівчині про те, як вона у своєму кабінеті мала інтимні стосунки з хлопцем із сусідньої фірми? Адже директриса, дізнавшись про це, негайно вижене її з роботи. Але, обіцяючи повну конфіденційність, сищики крок за кроком просувалися до розгадки таємниці.

Розгадка
Вона виявилася дещо несподіваною. Виявляється, охоронець-крадій ніяких спільників з числа працівників обкраденої фірми не мав. Точніше, змова між ними була, але не з метою крадіжки. Завітавши на одну з пізніх посиденьок, 20-літній охоронець, замість того щоб нагадати молодим людям про те, що давно час розходитися по домівках, навпаки, приєднався до їхнього веселого гурту. Згодом, побачивши, як вони відключають систему стеження, він і сам навчився її нейтралізувати.
Думка про крадіжку виникла у вартового не одразу, а коли він вирішив одружуватися і знадобилися гроші на весілля. Ось тоді він вирішив дещо розбагатіти за рахунок фірмової оргтехніки. Виручити за неї стільки грошей, скільки вона коштувала, тобто сто тисяч гривень, він, звичайно, не мріяв, але на тисяч тридцять розраховував напевне. Якось йому випала нагода вимкнути програму стеження, і протягом кількох днів ніхто на фірмі не звернув увагу на те, що вона не працює. Саме тоді зловмисник вирішив діяти. Під час свого чергування в один із вихідних він уночі проник до офісу фірми, підготував речі до викрадення і передав їх своїй коханці. Вона на таксі відвезла все до себе на квартиру. Там їх і вилучили співробітники карного розшуку. Ця дівчина проходила у справі як свідок, оскільки вона нібито не знала про те, що речі крадені, а ось хлопець за вироком суду отримав п’ять років позбавлення волі.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ЗАТРИМАНО НАРКОКУР’ЄРА
• ЛАНЦЮГ ХАБАРНИКІВ
• СІМЕЙНЕ ПОРНОПІДПРИЄМСТВО

назад »»»