ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ТРИ ФІЛЬМИ — ПРО РОДИННІ ЗВ’ЯЗКИ
Цими днями у столичному Будинку кіно відбувся показ стрічок, об’єднаних темою зв’язку людини з її корінням — батьками, рідною культурою, отчим краєм.

Перший фільм — «Криниця для спраглих» — демонструвалася на вечорі-святкуванні 70-річчя українського поета, драматурга, кіносценариста, громадського діяча Івана Драча. Урочистості з нагоди цього ювілею недаремно проходили у залі Будинку кіно. Стіни цього приміщення пам’я-тають виступи Івана Федоровича на з’їздах Спілки письменників, Народного руху України і покази кінокартин, автором сценарію яких є ця обдарована людина. Ведучий вечора, кінорежисер Юрій Іллєнко запропонував переглянути фрагменти з фільмів, знакових для українського кінематографа 60-90-х років, і пригадати їх. На екрані з’явилися герої стрічок «Камінний хрест», «Пропала грамота», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Іду до тебе», «І в звуках пам’ять відгукнеться», «Таємниця Чингіз-хана». Знайомі обличчя акторів — Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, Костянтина Степанкова, Богдана Ступки, Поліни Лазової. І Алли Демидової — у несподіваній ролі Лесі Українки у картині «Іду до тебе» за однойменною кіноповістю Івана Драча.
— Я вперше зустрівся з Іваном Драчем на зйомках фільму «Тіні забутих предків» у карпатському селі Криворівні,— пригадав Юрій Іллєнко. — Обернувся — і раптом побачив замість Параджанова величезний лоб. Велика жила на ньому синіла, червоніла, наливалася. А це означало, що випускникові Вищих сценарних курсів у Москві не подобалося те, що ми знімали. Він тихо кидав репліки — і Параджанов до них прислухався. Молодий Драч великою мірою формував «Тіні забутих предків» — фільм, котрий, якби не був заборонений, «зірвав би дах» світовому кінематографу й отримав би премії найпрестижніших кінофестивалей.
Згодом виникла творча співдружність кінорежисера Юрія Іллєнка і кіносценариста Івана Драча, результатами якої стали стрічки «Криниця для спраглих» і «Вечір на Купала». Того вечора, після урочистої частини, демонструвалася «Криниця для спраглих».
Жанр картини визначено як кінопритча. У літературознавчих довідниках можна прочитати, що притча — це повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаторській частині твору. Як на мене, «Криниця для спраглих» відповідає цьому визначенню. Фільм, знятий 1965 року, вийшов на екран через 21 рік після його створення. Це, по суті, німе кіно (наявність звукового тексту тут зведено до мінімуму), в якому знаходить розвиток поетика ранніх німих фільмів Олександра Довженка. Використані у кінопритчі монументальні здобутки німого кіно дали змогу посилити внутрішній драматизм, символічне звучання образної кіномови, передати глибину душевної драми головного героя (його роль — остання і одна з найзначніших робіт у кіно народного артиста СРСР Дмитра Мілютенка). Чому ж так збентежила ідеологів радянської України ця кінострічка, насичена візуальними образами, розрахованими на підсвідомість і образно-асоціативне мислення кожного з нас? Мабуть, тому, що вони відчули в багатозначній символіці певну некомфортність, тривогу авторів за духовне здоров’я нації. Адже симптоми хвороби на ім’я самозабуття були наявні в 1960-ті, пізніше вони поглиблювались. Багато було закодовано у цій розповіді про монотонні сільські будні, про самотність голови великої родини — Федора Сердюка. Як же треба зневіритись у можливості побачитись із синами, щоб розіслати їм телеграми з повідомленням про власну смерть! Щоб самому собі за життя витесати домовину. Однак чи не закономірний це наслідок коротких і недушевних відвідин дітей? Отих листів зі словами: «Батьку, ви пишете, що ночви розбили. Якось привезу вам з города миску». А дехто вже й рідну мову забув і з погордою каже: «Отец, да в этом колодце не вода, а тина». І в нас на очах після сказаних слів у джерельно чистій воді з’являються довгі смуги бруду. Натомість світла аура огортає дівчину в народному вбранні (в її ролі — Лариса Кадочникова), котра промовляє: «Водо, моя красуне, обмивай мене, не минай мене». А на ниві забуття, відчуження від свого коріння виростають самі бур’яни. Як, приміром, невістка-міщанка, котра на батькових поминках шкодує: «Ми на курорт зібралися — а тут ця сумашедша телєграма!» А отже, як могли керівники, що культивували (хай не офіційно) саме бездуховний спосіб життя, дозволити ідеологічно небезпечну «Криницю для спраглих?»
Чому білий птах із чорною ознакою? Це питання стало назвою нового документального фільму Павла Фаренюка. Не можна не погодитись зі словами, сказаними головним редактором журналу «Кіно-Театр» Ларисою Брюховецькою на прем’єрі про те, що зняти нині стрічку на студії «Укркінохроніка» (як і на багатьох інших) є творчим подвигом. Уявіть, там ще існують зарплати в сумі... 400 гривень. Неймовірних зусиль доводиться докладати, аби якось виживати, вибивати фінансування: якщо поталанить, таки виділить держава кошти на один фільм за два-три роки. Віддамо належне режисерові-кінодокументалісту Павлові Фаренюку: у несприятливих умовах він продовжує працювати і примудряється знаходити для своїх фільмів складні й неоднозначні життєві колізії. Так, у фільмі «Чому білий птах з чорною ознакою?» йдеться про долю двох підлітків із волинського села Гончий Брід — братів Юрка та Сашка Чулих. Діти, як то кажуть, з неблагополучної родини: батько нещодавно вийшов із тюрми, а мати десь зникла, залишивши село й рідню. Певно, хлопців краще б зрозуміли, якби вони пиячили, лінувалися або пішли до будинку сиріт. Вони ж повелися інакше — дають лад господарству, успадкованому від діда й баби. От і важко односельцям збагнути підлітків, що встають о п’ятій ранку, аби випасти худобу, попоратись на городі. Підтримку й допомогу надає їм лише місцевий соціальний працівник. А з вуст рідної тітки звучить чи то докір, чи виправдання: «Не можу я їх часто відвідувати — я ж не в цьому селі живу. А що важко їм — то вони самі так захотіли». Ще гірші слова каже про синів батько: «Не буде з них людей!» Щоправда, не пояснює, чому. А режисер фільму вперто заперечує: «Будуть люди!»
Хоч і серйозною, вдумливою, творчою, та все ж дитиною залишилась назавжди Саша Путря — героїня однойменної стрічки полтавського режисера Миколи Бурноса за сценарієм Бориса Олійника. Саша прожила 11 років і померла від лейкозу. Батьки знали, що донечка приречена, але подарували їй щасливе дитинство, дали можливість пізнати цей світ через мистецтво. Маленька полтавчанка невипадково приходила на Землю, де прожила коротке і яскраве життя. Приходила, щоб стати художницею й лишила по собі слід — тисячу картин. А над усе вона цікавилась космосом та Індією з її давньою й багатою культурою. На екрані бачимо її полотна з космічними та індійськими сюжетами, вони прикрашають невеличку квартиру. В один із останніх днів життя Саша взяла білий ватман, поклала татову долоню, а в неї — свою і обвела їх олівцем, потім пофарбувала. Так народилась картина, де дві долоні летять у зоряне небо. За східною легендою, яскраві особистості не вмирають, а летять на планету Сиріус і там оселяються. Хочеться вірити, що так сталося з 11-річною мисткинею.

Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• НЕСТАНДАРТНИЙ ЮВІЛЕЙ

назад »»»