ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
СПОГЛЯДАННЯ ПОМИРАЮЧИХ ПОМОРЯН
Є в мене знайомий — простий український мільйонер, який власним розумом і працею заробив солідний капітал. Захопливе заняття для нього — досліджувати замки і палаци Західної України. Найбільша мрія — придбати старовинний маєток і впорядкувати його. Після того, як влада нарешті дозволила передавати об'єкти архітектурної спадщини в приватну власність, він об'їхав чимало замків Галичини — зі зрозумілою метою.

Маєток Реїв-Потоцьких у Приозерному продано за півмільйона доларів. Палац Лянцкоронських у Роздолі — те саме, тільки за півмільйона гривень. Величезна будівля садиби Чарторийських у Журавно куплена, як і палац Браницького в Підгірцях біля Стрия. Останній хтось придбав із київських достойників. Має людина смак.
Що ж, не лишилося на Львівщині замку, який був би безпритульним і шукав собі господаря? Чому ж, є один. І який! Нечастий для наших широт зразок ренесансного палацу XVI ст. Перлина фортифікаційної архітектури. Поморянський замок. Але...

Забутий замок звитяжного короля
Та Поморянам, схоже, недовго лишилося на цьому світі. Жахлива ситуація: замок, який поляки вважають справжньою святинею, руйнується катастрофічними темпами. Та — по порядку.
Містечко Поморяни (близько 2 000 мешканців) розташовано в 27 км на південь від Золочева. Двічі на день сюди, долаючи бездоріжжя, добирається автобус із Бережан, майже щогодини приїжджають золочівські маршрутки. Здогадатись про те, що тут, виявляється, є замок, складно: туристів у містечко не ризикують возити навіть польські турфірми...
Хіба от табличка на будинку: «вул. Підзамче» натякне на близькість чогось старовинного. Маневруючи поміж купами коров'ячих млинців, заходиш на подвір'я колишнього, здається, технікуму і вже ну зовсім колишнього замку.
Два романтично налаштовані місцевих пияки та самотня коза біля палацу — ось і весь наразі склад відвідувачів споруди.
Здалеку замок має певну привабливість: кутова башта здається білосніжною, поруч — двоповерховий палац у формі літери «Г», із ренесансною аркадою вздовж головного фасаду. Підійшовши ближче, помічаєш провалля в черепичному даху башти (колись тут росла береза, яка нещодавно вкоротила собі віку, прихопивши з собою чималий фрагмент дахівки), і більма порожніх віконниць, і облуплену штукатурку.
Ось він, улюблений замок славного Яна ІІІ Собєського, переможця турків під Віднем, національного героя Речі Посполитої!

Сон у руку
Подейкують, якось молодий Ян, ще тоді шляхтич, поїхав на полювання в Красностав та заблукав на зворотному шляху. Випадок вивів його до ченця-самітника, що жив у печері поряд з Поморянами. Там майбутній король і переночував. Ранком монах розказав Яну свій сон: він побачив свого гостя з короною на голові. Через два тижні після цього Собєського обирають польським королем. Вдячний новоспечений монарх дарує ченцю землі для майбутнього василіанського монастиря, що підтверджують документи 1665 р. Як і дарунок високохудожнього іконостасу для монастирської церкви. Так часом чужий сон впливає на прив'язаність до місця.
Чи снилася корона ченцю насправді, не дізнається ніхто. Проте збереглася написана 1867 року на основі замкового архіву «Хроніка Поморянська» Броніслава Заморського (яка висока концентрація моря в цих материкових краях!), що описує долю містечка з княжих часів до 1845 року. З неї дізнаємося, що замок тут побудували в першій половині XVI ст. за наказом подільського воєводи Яна з Сієни. Будували не на порожньому місці: в 1340—1350 роках магнат із кумедним прізвищем Свинка звів тут дерев'яне укріплення за наказом Казимира Великого. А 1619-го ці землі купив батько майбутнього короля, Якуб Собєський,— і укріпив його, збудувавши нову порохівню та закупивши гармати й зброю. На той час замок із трьох боків був оточений ровом, заповненим водою з річки Золота Липа.
Саме за Якуба Собєського містечко поновило Магдебурзьке право з 1456 р., почало розвиватися як торговий центр. Дотепер одна з частин поселення називається Капітанщизною, або Райтарщизною: тут оселилися прибулі з Собєським воїни, з якими магнат воював під час Хотинської кампанії 1621 р.
На Підзамчу мешкали нащадки запорожців, що прибули до міста 1623-го. Власник містечка заклав тут костел і церкву, наділивши їй стільки землі, скільки зміг зорати плуг за два дні (легендарні подробиці, що на казковому скелеті обростають плоттю бувальщини), заснував притулок для убогих і старців.
Після смерті Якуба Собєського замок перейшов у власність його дружини Теофілії, а вже від неї син Ян ІІІ хазяйнує на цих землях. Звідси він веде військо у походи. Тут полюбляє їздити на лови і влаштовує бучні вечірки. Його кохана дружина Марисенька, француженка Марія-Казиміра, часом навідувала Поморяни.

Ян ІІІ і Поморяни: історія кохання
Завдяки вдалому розташуванню замок кількаразово витримував затяжні облоги турецького війська. Так 1672 року, коли сусідній золочівський замок зруйнували яничари Магомета IV, поморянська твердиня вистояла. Та під час другого походу османців на Львів 1675 р. ослаблена залога замку покинула таємним ходом фортецю. Залишений напризволяще замок спустошили, однак Ян ІІІ невдовзі його відбудував, не пошкодувавши 25 000 злотих. Під керівництвом військових інженерів насипали вали, збудували високі мури. Сюди завезли турецькі гармати, захоплені під час Хотинської війни. Щоб наполохані зайдами жителі повернулися до Поморян, король звільняє їх від податків. Тих, хто відзначився під час оборони замку, нагороджує шляхетським статусом. Містечко ожило, тут торгували хутром і шкірами, полотном і сафьяном, виробляли пиво і горілку.
1684 року фортеця знову зруйнована татарами. Королівська щедрість і цього разу не підвела: 20 000 злотих виділено на реконструкцію. З цього часу татарам взяти Поморяни більше не вдалося: не по зубах була фортеця. Хоча й намагалися не раз це зробити.
Король відвідав Поморяни знову 1688-го. Тоді ж десь у лісах, на так званій «Братській пасіці», збудував літній мисливський замочок. Уже тяжко хворий, Ян побував тут і в 1693 році. Бенкет, військовий парад, французька комедія для шляхти, що з'їхалася відвідати монарха... Востаннє Поморяни бачили Собєського 1695-го, незадовго до його смерті.

Від фортеці — до ПТУ
Поморянський замок, на який пішла сила-силенна коштів, залишається напризволяще, занепадає. Під час Північної війни місто почергово захоплюють росіяни, поляки, шведи і конфедерати. За Радзивілів, наступних власників маєтку, фортеця горить. Еразм Прушинський, що господарює тут із 1789 революційного року, розбирає три башти та північне і західне крило замку: звична практика прагматичних австро-угорських часів. Син Еразма Прушинського — Юзеф, те, що залишилося від фортеці, переобладнав під резиденцію, відновив інтер'єри, вкрив дах бляхою, на колишніх валах розбив парк і облаштував теплиці. Колекціонер живопису, він влаштував у Поморянах галерею робіт видатних італійських майстрів, зібрав близько 300 рисунків найславетніших художників, у тому числі Рембрандта і Леонардо да Вінчі, колекцію медалей, печаток і монет, автографів польських королів, ікон, посуду. Впорядкування Поморянського архіву — теж його заслуга. І не його провина, що наступні власники Поморян знищили все...
1876 року замок перейшов у власність Потоцьких, у чиїх руках перебував аж до 1939-го. Єжи Потоцький відремонтував споруду після руйнацій Першої світової війни. Буремні були часи: під час листопадового Чину (1918) замок бачив багатотисячне народне віче. В той день поморянці обеззброїли жандармерію і вивісили на ратуші жовто-блакитний прапор. Влада в місті перейшла до українського військового комітету. Проте ненадовго: поляки взяли реванш, усе українське заборонялося. Саме граф Потоцький врятував поморянців від жахіття пацифікації 30-х рр. (тобто, насильницької колонізації). Долю міста вирішив один дзвінок маршалові Пілсудському. Потоцькі нечасто навідувалися в свою східну резиденцію, але коли приїжджали, то непоміченими не лишалися: четвірка білих коней везла карету повз паркові клумби, на брамі майорів родинний чорно-жовто-зелено-білий прапор. Окрім полювання Потоцькі займалися благочинністю: збудували притулок для престарілих.
Друга світова принесла нових квартирантів: у палаці жили два гестапівці, що управляли поморянським маєтком. Можливо, це врятувало садибу від цілковитої руйнації. Та не врятувало німців: їх біля фортечних воріт розстріляли вояки УПА. Ця помста обернулася каральною експедицією, коли всіх (!) чоловіків Поморян було заарештовано та вивезено на примусові роботи до Німеччини.
А що ж меблі, картини, бібліотека? Дещиця цих скарбів зберігається в Тернопольському обласному краєзнавчому музеї, інше годі й шукати...
Замок усе ж жив, й наступними його мешканцями стали бонзи з райкому КПУ та райвиконкому (протягом кількох років Поморяни тішилися статусом районного центру). Після них споруду віддали під ПТУ, аж нарешті в 1980-ті роки бурсаки полишили ці стіни. Були плани щодо використання замку під санаторій, будинок творчості, але все впиралося у кошти. Хазяїв не знайшлося.

Поблизу «Золотої Підкови»
Китайське прислів'я про те, що лише поріг, який переступають, не гниє, виникло недарма. Варто було галасливим підліткам покинути цей шматочок містечка, як замок почав руйнуватися зі швидкістю світла. Хто повірить нині, що 1999 року тут ще зберігалися старовинні кахлеві печі? Які печі, що ви, тут обвалилися міжповерхові перекриття. Будівля виглядає так, неначе загін артилеристів улаштував тижневі маневри: наскрізні діри, обвалені сходи, стіни, з яких, здається, голими руками намагалися видирати потрібну в господарстві цеглу.
Яким беззахисним постає перед обличчям жорстокості парадний вхід у замок! Двері прикрашені різьбленням, гербом Собєських «Яніна» та таблицею з довжелезним написом латиною. Вікна обрамлені білокам'яною лиштвою. Підійти до них поближче неможливо: сходи з реальних перетворилися на віртуальні.
Це містечко поблизу насиченої туристами «Золотої Підкови» (Золочів, Олесько, Підгірці). Це ХХІ ст. і, здавалося б, посилена увага до потенційних туристських мекк. На мекку обласного масштабу Поморяни б згодилися цілком: мають дерев'яну церкву Собору Богородиці з 1690 р., мурований костел Пресвятої Трійці (1748–1812), відданий місцевим греко-католикам, а ще неоготичну ратушу в центрі поселення. Та якщо до храмів дбайливо ставляться парафіяни, то ратуші так само зле, як і замку: скрізь пустка, руйнація. Поляки б у ній, певно, влаштували туристський інформаційний центр. А що туристи захотіли б побачити місця з такою історією, сумніватися не доводиться. Тим більше, поруч із містечком — село Дунаїв, відоме з 1386 р. і славне своїм оборонним пізньоготичним костелом Св. Станіслава (1485).
Нині ж — відвідування замку — на свій страх і ризик, вам ніхто не гарантуватиме безпеку в аварійному приміщенні. Охоронний номер 427 у Реєстрі національної культурної спадщини України — як в'язничне тавро. Борис Возницький, директор Львівської галереї мистецтв, голова Ради директорів музеїв Львівщини, не раз закликав бізнесменів взяти Поморянський замок у аренду, пропонував створити там музейно-рекреаційний комплекс. Кілька років тому навіть охочий знайшовся, і ціна влаштувала. Та доброволець забрав свої слова назад, коли побачив, який обсяг робіт чекає на хазяїна замку. Просто купити тут замало, потрібно відновити втрачені архітектурні деталі, провести археологічні дослідження. Це не враховуючи такої банальної речі, як встановлення сякої-такої огорожі навколо замкової території чи проведення комунікацій.
Так і чекають Поморяни, як спляча царівна, на свого принца-визволителя. Містечко перетворюється на звичайне село, замок найславетнішого польського короля — на привид. А українські мільйонери, знизуючи плечима, шукають собі невідомо що.

Ірина ПУСТИННІКОВА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»