ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВАЛЕРІЙ ВІТЕР:«Я — ХУДОЖНИК, ЩО СПІВАЄ»
У гості в майстерню художника і співака Валерія Вітера я потрапив під час рідкісного збігу обставин: водночас зібралося чотири красені першого складу легендарного вокально-інструментального ансамблю «Кобза»: соліст Валерій Вітер, бандурист Володимир Кушпет, флейтист Георгій Гарбар і барабанщик Володимир Трахтенберг, який приїхав у Київ з Ізраїлю через двадцять років.

Майстерня Вітера є фактично симбіозом двох творчих лабораторій: образотворчої й музичної. Рівноцінно співіснують етюдник, мольберт, фарби з пензлями, картини і гітара з музичною апаратурою. Коли залунали нові пісні «Кобзи», Володимир Трахтенберг (своїми вусиками і фактурою нагадував Чарлі Чапліна, тільки лисого) заплакав, як дитина. Він намагався зібрати себе докупи, але в нього нічого не виходило. «У цій музиці — рідне повітря і рідна вода»,— нарешті витиснув він із себе. Спілкувався, до речі, ізраїльтянин добірною українською мовою і це приносило йому величезну насолоду.
Та мова — про Вітера. Нині це вельми відомий художник, якого добре знає не тільки Україна, а й світ, особливо Франція, Фінляндія, Британія, Канада, Росія. Там картини Валерія рясно прикрашають музеї, галереї й приватні колекції. А ще він був фундатором української естради, яка породила численні взірці класики жанру.
«Кобза» — перша в Україні велика стереоплатівка (1971), перша в світі електробандура (1971), перша українська стереоплатівка в Північній Америці (1972), перший в Україні лауреат Всесоюзного конкурсу вокально-інструментальних ансамблів (Мінськ, 1973).
Нині «вокальна барва» «Кобзи» Валерій Вітер здебільшого малярствує, але й музику не полишає: концертує, закінчив запис нової програми «Кобзи-оригінал» (перманентно існує також ще одна відбрунькована «Кобза», якою керує Євген Коваленко), співпрацює з унікальним гітаристом Енвером Ізмайловим, записав із десяток сольних компакт-дисків, на яких представлені найкращі українські та російські пісні, романси, естрада.
Як музикант Валерій Вітер вражає феноменальною музичною пам'яттю і чистотою співу, як художник — миттєво впізнаваними портретами, в яких завжди присутній несподіваний сюжет. Сумнівний комплімент «серед співаків він найкращий художник, а серед художників — найкращий співак» не про Валерія Вітера. В обох іпостасях він досяг вершин.
— Колись земля, казали, трималась на трьох китах, а Валерій Вітер тримається на малярстві й музиці. І розгалузилися Ви не у зрілі роки, а в ранній юності. Як це сталось? Чому?
— Мабуть, найперше тому, що до цього схиляв приклад батьків. Спрацювали гени. Моя мати вміла грати на гітарі, добре співала, і разом з тим вишивала. Батько теж був гармонійно розвинутою людиною, працював на трьох роботах — щодня зранку до десяти вечора, а також викладав у художній школі імені Тараса Шевченка фізичну культуру і військову справу. До речі, багато художників-корифеїв, таких як Тетяна Яблонська, Олександр Лопухов, були його вихованцями, адже тато працював у школі з 1945-го сорок років. Напевно, цей напружений ритм життя передався й мені. Змалечку я співав і малював. Закінчив художню школу, потім художній інститут. Художник — основна моя професія, це я завжди кажу.
— Хоча чимало шанувальників вважають Вас співаком-солістом легендарного ансамблю «Кобза».
— Співати я почав в самодіяльності, в тому числі в хорі. У фільмі Сергія Параджанова «Українська рапсодія» (1960) виконав одну з головних ролей і співав «Аве, Марія». Там, до речі, і Юрій Гуляєв знімався, а Євгенія Мірошниченко співала вокальні партії головної героїні.
— Ви яку роль грали?
— Це фільм про війну, про те як німецький священик допоміг втекти нашому військовополоненому, а я був сином священика. Грав, до речі, на органі в костелі. Зйомки спочатку були в Калінінграді, потім у Львові — в соборі Святого Юра. На той час це був єдиний собор у Львові, в якому відправляли службу, решта були зайняті складами, а у Домініканському храмі взагалі був музей атеїзму. До моєї мами підходило кілька людей, які служили-працювали в соборі, з проханням, аби я залишився у них співати солістом у хорі. Звісно, мама відповіла, що це не можливо, що я навчаюсь у художній школі.
Займаючись у самодіяльності, я брав участь у різних конкурсах, пригадую свій перший виступ (1956 року) в оперному театрі. Тоді я в дуеті зі Славою Захарченком виборов першу премію на республіканському конкурсі. В 1971 році, коли закінчив художній інститут (за дипломну роботу отримав п'ятірку), мене знайшли хлопці з ансамблю «Кобза» і попросили допомогти здати програму, що ми й зробили. 15 пісень я вивчив практично за тиждень, паралельно записали велику платівку, що вийшла на всесоюзній фірмі «Мелодія». Там було чимало обробок українських народних пісень і «Водограй» Володимира Івасюка. Тоді це сприйнялося як унікальне явище.
— Я знаю, що в ті часи, аби видатися на фірмі «Мелодія», треба було пройти марудне горнило всіляких інстанцій та відбути величезну чергу. А тут запросили Вітера, записали п'ятнадцять пісень в авральному темпі, й вийшов диск.
— То був, певно, дивний збіг обставин, так іноді доля фортунить. В 1972 році диск «Кобзи» водночас був нелегально виданий в Канаді й Америці за ініціативи студентського канадійського братства, гарно продавався. Отже, хтось з цього мав добрячий заробіток. Узагалі було тиражовано чотири види платівок різного оформлення. Ми про це дізнались згодом. Коли я їздив на гастролі в Канаду 1982 року, мені три платівки подарували. Останню нещодавно з Америки привезли, в оформленні використано гравюру «Танок аркан» Георгія Якутовича. Це, до речі, улюблена гравюра Параджанова, він завжди казав, що Якутович — геніальна людина.
— Є прислів'я: крапля камінь точить. Особливо коли б'є в одне місце. А Ви вперто «тягнете» дві художні професії. Не важко, одне одному не заважає?
— Така думка виникла, коли тільки-но розпочалась робота в «Кобзі». Проте було неймовірно цікаво: талановиті хлопці, гарна музика... В той час на такому рівні в Україні ніхто не грав, не співав, окрім легендарних «Піснярів» з Білорусі. Потім, коли почались гастролі, я, звісно, зрозумів, що втрачаю як художник, тоді вирішив працювати паралельно, завжди брав у дорогу фарби, пензлі, вільний час присвячував малюванню. Робив нові ескізи, і коли повертався додому, в майстерні їх закінчував. Таким чином, я мав можливість виставлятись на виставках і брати участь у різних конкурсах. Складалось навіть враження, що я наче нікуди не їздив, а працював тільки як художник. Гастролі за кордоном зробили життя ще більш захопливим, у Франції, Італії, приміром, зробив великі серії картин. Я зрозумів, що від поєднання малярства і музики тільки виграю, одне другому не заважає, а допомагає. Я був просто щасливий, народилось чимало робіт, які згодом виставляв у Фінляндії, Франції, Британії, й вони розкуповувались. Так тривало до 1987 року. Та ось до керівництва ансамблем прийшов Євген Коваленко, його інертність призвела до розвалу. Багато хлопців із першого складу пішли з «Кобзи», і я не затримався. Одержав нову майстерню. Почав працювати в об'єднанні «Кіноплакат», за місяць робив п'ять-шість плакатів, що тоді вважалось майже неможливим.
— А що таке плакат?
— По суті, та ж картина, в якій не можна припустись будь-яких промахів, бо вона тиражується. Я робив кіно-, театральні, соціальні плакати, отримав можливість їздити за кордон як художник, тоді це вважалось за щастя. Вельми цікавою була поїздка у Францію 1993 року, туди ми поїхали дуетом із бандуристом Володимиром Кушпетом. Ми ніби музично оформляли мою персональну виставку. У Франції прожили два з половиною місяці, працювали в ресторанах, на вулицях, у церквах, набували життєвого досвіду, вражень. Раніше ми думали, що музика в залах — це вище мистецтво, але коли тобі аплодує простий народ за відсутності продюсерів і реклами, то ти вартий того, скільки людей збирається.
Коли я повернувся на Батьківщину, друзі запитували: «А де «Кобза»? Ви щось разом робите?» І ось під двохтисячний рік я, бандурист Володимир Кушпет, флейтист Георгій Гарбар і ще двоє музикантів відновили «Кобзу-original». Ми зробили записи, вийшов сингл, потім великий диск, почались концерти, праця на радіо і телебаченні, тобто все закрутилось. Але відсутність продюсера далася взнаки, та й кожен із нас був при ділі, тому ми виступали лише з окремими концертами. Паралельно в Україні й за кордоном я беру участь у виставках. Нині їх у мене набралось 130.
— Остання виставка відбулась у галереї на Подолі. Це були портрети. Проте портрет як жанр в Україні — не у фаворі. Мало хто з художників береться за цю справу. Чому?
— Справді, у нас обмаль портретистів, їх можна побачити зазвичай на Андріївському узвозі або на Майдані, де вони малюють охочих на швидку руку. Але я вважаю це заробітчанством, далеким від мистецтва.
Чому мало портретистів? По-перше, портрет — складний жанр, по-друге, мало людей замовляють свої портрети. Це було притаманно XVII— XIX століттям, коли не було фотографії. Лише художники могли увічнити людину.
— А Ви як до портрета прийшли?
— Як у «Кобзу» потрапив випадково, так і свій перший портрет намалював випадково. У Франції дружина мого товариша Патрика запросила мене на день народження. Я замислився над подарунком і — намалював портрет Марлен. Коли побачив реакцію, зрозумів, що в тому є великий сенс. Ні пейзаж, ні натюрморт такого ефекту не справляють. Відтоді малюю портрети, причому використовую свою техніку, своє знання плаката, графічного листа, завжди вигадую якийсь хід, тобто відображаю родзинку, притаманну тільки цій людині. У всіх є свої уподобання, хтось асоціюється з поезією, хтось — з морем, степом, небом, квітами... Я ловлю колорит, характер, намагаюсь зробити не просто портрет-схожість, а створюю узагальнюючий філософський образ свого бачення цієї людини.
— Приміром?
— Поета-пісняра Юрія Рибчинського можна було намалювати в якомусь творчому пориві. А я зобразив ніби чотири стани-мізансцени поета: ранок, день, вечір і ніч. Чарівна скрипка вписується у пагорб українського села... Образ Рибчинського поєднує все це. Юрій цей портрет використав максимально: зробив плакат і буклет, помістив його на обкладинці своєї книжки, всі свої диски розпочинає цим портретом, прикрасив ним візитку.
— Хто зазвичай є героями ваших портретів?
— Мої друзі й люди, яких поважаю і люблю. Здебільшого митці, політики, бізнесмени. Серед них — Ніна Матвієнко, Алла Кудлай, Ірина Шинкарук, Ігор Курилів, німецький консул, дипломат із Палестини, канадійський менеджер...
У мене великі плани на майбутнє, хочу зробити чималу серію портретів відомих людей, і з нею об'їздити Європу і, може, світ. Задумав серію великих акварелей Києво-Печерської лаври.
Одначе мій найкращий здобуток на сьогодні — моя маленька донечка Діна, яку я назвав на честь мами. Останні півтора року всю творчість, натхнення я підпорядковую їй. Довелось відкласти концерти «Кобзи» у Канаді, я не міг залишити дружину одну з малям на руках. Та ось моя творча активність відновлюється. Закінчено запис нового альбому «Кобзи» — «Повій, вітре, на Вкраїну», готові шістнадцять треків. Записую новий диск із дивовижним гітаристом, композитором і аранжувальником Енвером Ізмайловим. Гадаю, за кілька місяців ми доведемо справу до кінця. Татарину Енверу я наспівав багато українських пісень, він був вражений, бо вихований на російському і узбецькому етносі. Зроблено обробки кількох пісень: «Стоїть гора високая», «Ой, чорна, я си чорна», «Свято на Подолі»... Причому записуємо тільки удвох, адже Енвер грає як оркестр завдяки віртуозній техніці й накладанню гітарних партій.
— Вас можна побачити на всіляких художніх акціях, джазових вечорах, на концертах класичної музики тощо. Ви людина тусовки?
— Я не полюбляю тусуватися, навіть це слово не сприймаю. Не уявляю, коли б, наприклад, у ХІХ столітті запросили на бал Наташу Ростову і сказали: «Ти прийдеш на нашу тусовку?» Вона, мабуть, віялом запустила в ту людину. Бал, зібрання, концерт, але не тусовка. Мене приваблюють заходи, де збираються друзі-соратники, яких поважаю. Я не міг, звісно, не прийти на вечір пам'яті легендарного барда і археолога-спелеолога Олександра Авагяна, не приїхати в село Козичанка до художника Анатолія Марчука, котрий влаштував літературно-мистецьке свято, я не міг пропустити джазові дійства, на яких блискуче грають мої друзі.
— Ви один здатний записати багатоголосий твір. Для цього треба мати не просто абсолютний слух, а комплексний абсолютний слух.
— Усе почалось з того, що Володимир Кушпет розписав пісню «Думи» (слова Тараса Шевченка) на сім голосів. Він тоді сказав: «Якщо ти це заспіваєш, то...» Та хай він краще сам скаже.
Володимир Кушпет, кобзар, лірник, бандурист, композитор і аранжувальник:
— Я сказав, що це буде визнання Вітера як справді унікального виконавця. У Валери вражаючий дар: по-перше, він має просто фантастичну музичну пам'ять, швидко запам'ятовує будь-яку музичну партію, по-друге, чисто її інтонує, чого нема у більшості нинішніх співаків. На живих фестивалях можна сміятися і падати на підлогу, бо виконавці не можуть інтонувати. Інтонація — це чиста нота, чиста мелодія. Валерій ніколи не сповзає ні вниз, ні здіймається вгору. Отже, я розписав «Думи» на сім голосів, ми їх окремо записали. Коли все зійшлось докупи, результат вийшов дивовижний: Валерій усе точно проспівав без супроводу жодного інструмента, на який можна спертися. Для цього, до речі, треба ще мати великий вокальний діапазон.
— Яким би Ви намалювали словесний портрет Валерія Вітера?
Володимир Кушпет:
— Валерій Вітер — музикант від Бога. Якби він займався лише професійною музикою, то мав би величезне майбутнє. Таких людей не тільки в Україні, а й у СНД — одиниці. Це переважно стара гвардія, скажімо, Олександр Градський, Юрій Антонов, Ігор Саруханов. Я бажаю йому, щоб він перевів рейки як вправний стрілочник з «Кобзи» на власне ім'я — Валерій Вітер, на свій спів, на свою індивідуальність, тому що він заслуговує більше, ніж бути просто в складі ансамблю, наприклад, «Суперкобза».
Ще цікавий штрих до його портрета. Валерій запросив нас до своєї майстерні, замість того, щоб, не гаючи часу, малювати картини. Нині чимало хто каже: «Моя година коштує купу баксів, ніколи мені з вами розмовляти». У Валерія є час для друзів, для співчуття, для допомоги, для щирого слова, для поради, для співтворчості.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»