ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ГОГОЛІВСЬКИМИ АДРЕСАМИ НЕ БЕЗ СПІРИТИЗМУ
Те, що Микола Гоголь залишив після себе багато загадок, ні для кого не секрет. Таємниці його як особистості, так і творчості переходять зі сторіччя в сторіччя, з наукових досліджень — на сцени театрів, полотна художників, кіно врешті-решт. Проте трапляються дивовижні історії, де ніби невидимою рукою Майстра зводяться координати часу та простору, і виникає класична «гоголівська пауза» («запатентував» її класик, нагадаю, у «Ревізорі»). Спочатку вона ніби «провисає», а потім видає свій «програмний продукт».

Схоже на те, що Микола Васильович ретельно відстежує проходження наслідків своїх інформаційних контактів. Отже, обов’язкову вступну паузу завершено. Тепер — до реальності. Пригадаймо, скільки в останні роки точилося суперечок — не лише кому знімати кіно про Тараса Бульбу, а й хто гратиме цю роль. Нагадаю, що в Києві тривалий час і поки без особливого успіху бореться за екранізацію «Тараса Бульби» знаний своєрідний кінорежисер Віктор Гресь.
А є Той, хто непередбачувано, не програмовано, без будь-якої участі у боротьбі виник раптом і «під тиском» заговорив. Його обличчя відоме багатьом. Це — артист Олександр Ігнатуша. Якось у кав’ярні Будинку кіно після «прокручування» по монітору того ролика в автора цих рядків зненацька виринає прозріння: «Господи! Ось і Бульба». Допиваю каву і йду до столика, де сидить Ігнатуша. «Вибачте, Олександре, Вам ніколи не спадало на думку зіграти Тараса Бульбу?» Він здивовано дивиться на мене. Пауза. «Знаєте,— відказує,— Богдан Жолдак тут у цій кав’ярні якось сказав мені: «Що вони шукають? Бульбу треба з тебе знімати»... Ми тоді посміялися... І, бачте, минув час і ви те саме сказали». (Б. Жолдак — письменник, кінодраматург, викладач Київського університету імені І. Карпенка-Карого).
Ну хіба не «Зачакловане місце»? Шукаєш його, шукаєш, а Микола Гоголь взяв та й переніс його з баштану ХІХ століття до Будинку кіно ХХІ століття. Як тут не згадати Альберта Ейнштейна: «Ніколи не користуйся правилом». От тоді я вирішила «допитати» Олександра Ігнатушу, з якої причини вибрав Богдана Жолдака та й мене, виходить, шановний Микола Васильович для реалізації своєї «Страшної помсти»?
На міцній шиї допитуваного Ігнатуші — чималий за розміром срібний хрест, якого він час від часу торкався. «Що це у вас за хрест?» — питаю. «Це копія хреста ХІ сторіччя Марка Печерського, знайденого у Лаврських печерах,— каже він. — Монах Марко викував цей хрест сам. На ньому — Христос живий. Цей хрест мені вельми допомагає. Я відчуваю себе з ним захищеним». Далі — діалог:
— Ви носите такий хрест і все одно на вас сконцентрувались лінії Гоголя щодо Бульби?
— І Бульба носив хрест...
— Отже, не боїтеся, що на Вас отак зійшлися погляди?
— А чого? Я пишаюся тим... Якщо хочете, то скажу не науково, а інтуїтивно, що — так! — я відчуваю схильність Гоголя до чортівні. І українців також. По-перше, це тонкі, чутливі натури... Ні на Схід, ні на Захід немає такої кількості пісень, дум, балад, казок... Тобто тонкошкірість неймовірна...
— І ставлення до загадкових явищ безбоязне не...
— Навпаки. Я кажу насамперед про сенсорні відчуття, інтуїцію в людині. Відкриваємо те, що закрито для людей душевно грубіших. Це означає, що коли я відчуваю добро, то так само відчую зло. В мені і те, і те. Я остерігаюсь зла в собі. Через це той острах і є таким... чур мене чур! Недарма ж так кажуть, або «цур!». А Цур — то бог був язичницький... Чи Пек. То були хлопці, яких козаки хоч і боялися, та приклонялися. На мій погляд, навіть Гоголя притягувала чортівня, він її боявся, намагався відмежуватися.
Знову — пауза. Як же все-таки нашому великому Миколі Васильовичу з Диканьки Полтавської губернії та вдалося через, вважаймо, півтора століття після свого відходу, виховати такого адвоката?
— О! — знічев’я і так, ніби щойно одержав від Патрона інформаційне посилання на свій персональний е-мейл,— безпроблемно каже пан Олександр.— Колись ми гралися в тарілочку. Це було в юності. Коли настала моя черга задавати запитання, то захотів поставити його Гоголю. Причому не вголос, а подумки спитав: «Миколо Васильовичу, чому ви зрадили Україну?». Він відповів: «Прости гитару!»...
— Щоб це означало?
— Більше нічого не було. Ну я граю на гітарі. Гітара ж — космополітичний інструмент, бо не належить ні до жодної нації. Може, тому такою була відповідь...
— Значить, все-таки є певний зв’язок. Ви забули про свої спіритичні студіювання, а Гоголь увесь час тримав Вас під контролем. От Вам і «страшна помста» з прямою вказівкою на роль Бульби на «зачаклованому місці». Та й, вибачте, будь ласка, але і ніс у Вас бульбою, картоплиною!
— Чого ображатись! — усміхається Ігнатуша. — Я пишаюсь, бо є представником свого народу.
— Гаразд. Тоді скажіть нарешті, як Ви самі ставитесь до повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба»?
— Вельми добре! Там!... — знову інформаційне посилання. — І «птица тройка»... Ми ж совєтскіє навчені читати між рядками. Та якби я, артист, читав цей знаменитий уривок із «Тараса Бульби» зі сцени... То прочитав би як абсолютно антиімперський виплеск Гоголя. «Ну куда ты мчишься, птица тройка? Все народы расступаются, и все народы шарахаются, сторонятся... Хорошего не сторонятся...» Демонічна якась, некерована сила...
Тепер пауза у автора... Значить працює «Ревізор» справжній, а не фальшивий. Значить і Богдан Жолдак у Гоголя під контролем. Скоріш для розрядки запитую актора:
— Яка Ваша найулюбленіша роль?
— Зараз у «Театрі на Подолі» — Галушка у «Степах України» Олександра Корнійчука. Ця вистава Віталія Малахова шість років не сходить зі сцени.
— Що спільного у Бульби з Галушкою?
— Є спільне. Галушка — господар, куркуль. Малахов вигадав, що наприкінці Галушка вішається на портреті Сталіна. Його заганяють у кут... Це 1937 рік і вже збираються «трійки» з енкаведистів... Так переосмислили комедію на трагікомедію. Збираються секретар парткому, Будьонний приїхав і Часник. Секретар парткому кладе на стіл орден бойового червоного прапора. Галушка, який постійно носить його, — мац! А того на лацкані немає. «О! — каже. — Дуже добре. Я його шукаю». Секретар парткому — раз! — і накриває орден рукою... «Трійки» ж тоді були. А донька Галушки в кінці вистави у Малахова на запитання: «Ти чия?» відповідає: «Я часникова!»...
«Трійка»... Ох, ці гоголівські паузи! Так, це погано, коли Бульба змушений вбивати сина Андрія, за що був спалений на ватрі. Погано і коли «трійка» змушує доньку відрікатися від батька. Невже у соцреаліста Корнійчука міг бути такий підтекст? Значить міг, якщо, навчений читати поміж рядків режисер Малахов, прочитав і поставив виставу про двох друзів, що воювали разом і яких система зробила ворогами.
Хто із режисерів зніматиме «Тараса Бульбу»? Наведу один його вислів: «Хто не вмер, той не народиться». Оскільки твори, герої зробили їхнього автора безсмертним, то, можливо, вони вже давно народилися і в цьому своєму житті їм прописано втілити кінопроект «Тарас Бульба». Якщо вся команда, яку сплановано заздалегідь для успішного фільмування повісті, та в Києві? Бо звідкіля походить Русь?
От дива з тим спіритичним сеансом, з тією тарілочкою, яку хтось напоумив крутити Ігнатушу. Та ще й сказав: «Крути! Бо Гоголь хоче особисто тобі щось сказати!». Шкода тільки, що не посадили за цю тарілочку нікого з тих, від кого залежить фільмовиробництво. Втім, можливо, і є той, хто крутив і кого Микола Васильович напучував. Тільки поки не згадав. Забув, замріявшись під гіпнотичним тиском «птицы-тройки»?

Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• НЕВЛОВИМА АТМОСФЕРА РОМАНТИКИ
• ФІЛАРМОНІЯ: МІЖ ЛЕТАРГІЄЮ І ЛІТУРГІЄЮ

назад »»»