ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
«УКРАЇНСЬКИЙ ВИРІЙ» КАЧАНІВКИ
Наша національна дорога позначається на «карті часу» то тернистою стежкою, то розбитою ґрунтівкою, то широким гостинцем. Проте національна дорога, окрім гарячих «жаринок» духу, моститься також камінчиками історичної пам’яті, й відсутність хоча б найменшого з них загрожує утворенням великої історичної «калабані»... Одна з таких порушених «цеглинок» — Качанівка, колишній прихисток культури й мистецтва, улюблене місце художників, поетів і музикантів зі світовими іменами.

Тут відпочивали і творили Василь Штернберг, Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Ілля Рєпін, Михайло Глинка, Микола Костомаров, Дмитро Яворницький, Марія Вілінська та багато інших. У знаменитому альбомі для відвідувачів залишили свої подяки понад шістсот відомих людей. Історик Дмитро Яворницький називав Качанівку «українським вирієм»...

«Невже це осінь, осінь, о, та сама...»
Ніби маскуючи сліди недолугого людського господарювання, осінь засипала Качанівку золотом опалого листя, подарувала розкішні прикраси ставкам і озерам, алеям та гіркам старого парку.
Цієї осені Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» святкує своє 25-річчя, і його більш як двовікова історія — своєрідне дзеркало культурно-мистецького життя України XIX століття та, на жаль, державної політики щодо національної спадщини XX ст. Важко уявити краще місце для проведення великої мистецької акції «Етноосінь», яка має за мету заново відкрити заповідник для подорожуючого загалу, зокрема для українського туризму. Ініціювали «Етноосінь» голова парламентського комітету з питань молоді, спорту та туризму Микола Томенко і директор заповідника Володимир Буренко за підтримки Міністерства культури і туризму. (Культурно-мистецькі заходи, присвячені двадцятип’ятиріччю, відбуватимуться у жовтні й листопаді). До Качанівки прибули визначні митці: Дмитро Гнатюк, сестри-співачки Сокальські, художники Сергій та Тетяна Колечки, Ярослав Данилів, а також безліч небайдужих людей. Останніх, до речі, не спинили навіть транспортні труднощі. Добиратися до Качанівки мандрівникові непросто: треба їхати до райцентру Ічня Чернігівської області, а звідти — до Качанівки. Та кожен мандрівник знає: якщо є внутрішня готовність, відкриються всі шляхи.

Привиди старого замку
Привиди стали з’являтися у занедбаному палаці та паркові в часи «перемоги матеріалізму», після націоналізації й занепаду садиби. Сіра постать у плащі, яка з’являлася нізвідки і зникала в нікуди, неабияк лякала медперсонал лікувально-оздоровчих закладів, що розміщувалися в Качанівці до 1981 року. Але й нині екскурсоводи зізнаються, що їм лячно поодинці ходити парком чи палацом у сутінках: сіра постать не полишає заповідника й нині. Місцеві жителі подейкують, що це — один із колишніх власників маєтку Тарновських, який не може знайти собі вічного спокою, споглядаючи запустіння «оселі муз»...
Своєю назвою Качанівка завдячує родині Каченовських (чи Качанівських), які придбали в середині XVIII ст. два хуторці на Чернігівщині. У легенді йдеться, що біля ставка (більше схожого на озеро) гарно співалося півчому двору його імператорської величності Федорові Каченовському, гучний голос якого завдяки водній акустиці долинав до сусідніх сіл. Став отримав назву Майорського — на честь одного з господарів секунд-майора Качанівського. Після Качанівських власником маєтку став генерал-губернатор Малоросії Петро Румянцев-Задунайський. Тоді ж, за проектом архітектора Карла Бланка, український зодчий Максим Мосцепанов звів розкішний палац у романтичному стилі й спланував при ньому парк.
Одначе найяскравіший період Качанівки припадає на володіння кількох поколінь поміщиків-меценатів Тарновських. Саме цей період приніс маєтку славу культурно-мистецького осередку, який приваблював найкращих представників творчої інтелігенції.
Григорій Тарновський був людиною освіченою, справжнім меценатом мистецтв. Лишилися мемуарні свідчення про нього художника Василя Штернберга, Тараса Шевченка, Михайла Глинки. Останній у своїх «Записках» пише про пошук юних співаків для російської столиці, під час якого, зокрема в Переяславі, «так безжалостно обобрали хор», що смертельно образили архієрея Гедеона. З нововіднайденим талантом — учнем Київської духовної семінарії Семеном Гулаком-Артемовським Глинка приїжджав до Качанівки. До речі, саме тут не дуже щасливий у подружньому житті Глинка закохався у п’ятнадцятирічну Марію Задорожну й написав фрагменти до опери «Руслан і Людмила». А кріпосний оркестр Григорія Степановича вперше виконав ці фрагменти, зокрема марш Чорномора. Ім’я композитора носить альтанка Глинки, яка має чудову акустику (До речі, підвал альтанки завжди був повний закусок і напоїв для пригощення гостей). Григорій Тарновський заохочував починання багатьох талантів, у тому числі художника Василя Штернберга, якому в особисте користування були відведені кімнати з вітражами, каміном і видом на парк. Імператорська Академія мистецтв дякувала власникові Качанівки за «милості» до художника.
Звичайно, не всім було приємне покровительське ставлення Григорія Тарновського. За деякими спогадами, він не тільки допомагав талантам, а й «колекціонував» обдарованих людей. Утім, пишатися гарними знайомствами — не найбільший недолік людини.

«І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла»
Із давньої родинної світлини лагідними очима дивиться на нас Надія Тарновська — рідна сестра Василя Тарновського-старшого, котрий успадкував садибу після смерті дядька. Саме тут, у Качанівці, український геній Тарас Шевченко закохався у вісімнадцятирічну Надію, яка полонила його вродою і добрим серцем. Він запропонував Надії одружитися, але отримав відмову, яку дівчина пояснила так: «Я всім серцем і всією душею поважаю поета і художника, але не кохаю. А не кохаючи, не вважаю можливим стати його дружиною». Як і Шевченко, Надія Василівна до самої смерті залишалася самотньою.
Під час останнього приїзду до Качанівки 1859 року Шевченко хотів побачити Надію Василівну, вона мала приїхати, але не приїхала. В альбомі для відвідувачів засмучений Тарас написав: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла...».
Шевченка радо приймав у маєтку син господаря Василь Тарновський-молодший. Саме він пізніше зібрав велику колекцію українських старожитностей, і окрема частина колекції була присвячена Шевченкові. До речі, саме до Качанівки поет надіслав одну з найкращих своїх робіт «Катерина», подарував Василеві Тарновському-старшому три примірники «Кобзаря» 1860 року видання. Погляди Тарновського були близькі Шевченкові, адже метою свого життя Василь Тарновський-старший вважав звільнення селян з кріпацтва. І таки чимало зробив для цього.
Після смерті поета Василь Тарновський-молодший опікувався його могилою, перший кам’яний хрест у Каневі було встановлено, зокрема, і коштом Тарновського. Навіть тяжкохворий і прикутий до інвалідного візка Василь Тарновський влаштовував «паломницькі» поїздки на пароплаві з Києва до Канева до могили Шевченка.

«Цукрова» алея
...Сяяли вікна палацу, вітражі з кольорового скла розсипали веселки, а під ногами святково вбраного панства виблискували міріади сліпучих кришталиків — уся довжелезна алея від Качанівського палацу до церкви була засипана цукром. Навіть небесне світило, здавалося, тьмяніло перед величчю й блиском весілля, яке влаштував своїй старшій доньці Олені новий власник Качанівки, «цукровий король» Павло Харитоненко. Проте життя молодих не стало від цього солодшим, а блиск чи не найвідомішого в Україні маєтку згас незабаром майже на сто років.
Витрати колекціонера (зібрана за 44 роки колекція налічувала понад шість тисяч експонатів!) і мецената поставили Василя Тарновського-молодшого на межу банкрутства. 1897 року він змушений був продати Парафіївську економію разом із Качанівкою «цукровому королеві» Павлові Харитоненку. Свій музей наприкінці життя він подарував Чернігову. Помер Василь Тарновський у 1898 році й був похований у родовому склепі біля Аскольдової могили в Києві, поруч із сином. Нині від фамільного склепу чи не найбільших українських меценатів не лишилося й сліду. Може, саме тому Качанівкою блукають тіні славетного роду.
«Цукрове» весілля Олени Харитоненко з князем Урусовим закінчилося розлученням. Молодий офіцер Михайло Олів незабаром бився на церковному подвір’ї на дуелі з князем Урусовим, після чого останній назавжди поїхав із Качанівки. Олів став останнім господарем маєтку.
1915 року художник Петров-Водкін писав дружині: «Посилаю тобі цілунок із цього розкішного куточка, у якому я нині перебуваю. Уяви собі доглянутий парк у 700 десятин із величезними озерами й віковічними деревами... Дуби, тополі, каштани, білки, які стрибають із гілки на гілку, озера з лебедями і їхніми дитинчатами. А в центрі всього цього замок на 76 кімнат, переповнений рідкісними меблями і витворами мистецтва. Приїхавши сюди о 4 годині ранку, я пройшов по всьому будинку, немов у сні, блукаючи залами, сходами, відокремленими кімнатами і куточками... Будинок видався казковим. Удень я гуляв, захоплюючись грандіозним видом величних величезних лісів...».
За радянської влади Качанівка втратила більшу частину своїх будівель і шарму, але від часу утворення заповідника ознаки відродження були все помітнішими: на кошти міністерства культури Вільної Землі Баварії розпочато реставрацію храму Св. Георгія, приведено в порядок ліву фасадну частину палацу, відтворено кімнату «Ліхтарик», у якій жив Штернберг, парадну їдальню. Українська держава, на жаль, довго не цікавилась Качанівкою. Лише останні рік-два спостерігається пожвавлення у відновленні Качанівки. На реставраційні роботи цьогоріч виділено три мільйони гривень з держбюджету. Хоча грошей потрібно набагато більше, директор заповідника Володимир Буренко налаштований оптимістично, мовляв, незабаром Качанівку буде просто не впізнати. Наразі відновлюються будівлі на подвір’ї садиби, зали палацу, працюють три невеликі готелі, найдорожчий номер у яких, до речі, коштує 30 гривень за добу.
* * *
...Звичайно, рано чи пізно в Качанівці з’являться нові Тарновські чи Терещенки, меценати, котрим не байдужа доля української культури та історичної спадщини. Та її відродження — це також і загальнонаціональна справа. Адже, як сказав один поет, ми не успадкували історичне надбання від попередників, а позичили його для користування у наших нащадків.

Світлана ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ЙОГО ПІСНЮ ЛЮБИВ НАРОД

назад »»»