ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ДЕСЯТЬ ДНІВ СПІЛКУВАЛИСЯ ДУШІ...
Гастролі в нашій столиці (після 17-річної перер-ви) Національного білоруського академічного театру імені Янки Купали одразу привернули увагу театралів, особливо тих, які пам’ятають минулі виступи цього колективу в Києві.

Але ж, якщо хочеш завоювати чиюсь палку прихильність, замало лише зацікавити, треба втримати інтерес. Білоруським митцям це вдалося.

Надзвичайно різноманітний репертуар, у якому не знайшлося місця лише низькопробній халтурі, запропонували купалівці українській публіці. Відкрила гастролі містерія «Симон-музика» за поемою народного пісняра Білорусі Якуба Коласа. Головний герой (пастушок Симон, надто чутливий для сільського хлопчика) — узагальнений образ митця у суспільстві — не має значення якої соціальної формації. Єдиний скарб, який він успадкував від діда у довічне володіння — чарівна скрипка. Гра на її струнах не приносить багатства, але зворушує людські серця і навіть недобрих розчулює бодай на мить. Його не розуміють у батьківській сім’ї, в рідному селі, і він мандрує. Супутником Симона стала постійна внутрішня боротьба, аби не піддатися життєвим спокусам і залишитися собою. Не приваблює його легкий заробіток, запропонований Жебраком. Не надихає і доля підневільного музиканта у шинкаря Шльоми (господар навіть ховає скрипку Симона на ніч у сейф, аби працювала тільки для його потреб). Обдарований хлопець витримує життєві випробування, і своєю неземною музикою рятує кохану дівчину Ганну. Постановка відомого білоруського режисера Миколи Пінігіна, сценографія Олеся Снапка-Сорокіна, музика Андрія Зубрича, пластичне вирішення Павла Адамчикова і, звичайно, напрочуд виразна гра акторів, у тому числі в масових сценах точно й образно передає соціально-романтичний пафос поеми. Особливо хочу відзначити виконавця головної ролі — Олександра Молчанова.
Свідченням того, що митців хвилює доля сучасної творчої людини, є вистава «Маестро», недавня прем’єра театру. Режисер-постановник Олександр Гарцуєв звернувся до п’єси молодого київського драматурга Марії Ладо, яка живе в Москві. Отже, завдяки білоруським гостям ми відкрили свою талановиту землячку (до речі, незабаром її твір «Дуже проста історія» побачить світло рампи у Київському Молодому театрі). У п’єсі «Маестро», поставленій уперше, головними героями є також музиканти, симфонічний оркестр, що складається з 26 осіб: глядачі є присутніми на його репетиціях. До колективу приходить новий диригент. «Дивак!» — зреагували на нього музиканти. Та це було лише перше враження. Згодом його нестандартне бачення музики уразило їх і зовсім інакше, якось небуденно заграли скрипки, флейти, віолончелі, валторни, контрабас — у їхніх звуках почулися стукіт каміння по бруківці, мелодія крапель дощу, літня щедра сонцесяйність. Тобто матеріалізувалися настанови нового керівника. Але в усі часи там, де є Моцарт, з’являється і Сальєрі, недаремно вистава присвячена 250-річчю геніального Вольфганга-Амадея. Антагоністом Диригента (цей персонаж не має імені й прізвища), що розбудив серця й уяву, став скрипаль Іванов. Ні, не бездарний — звичайний, середньостатистичний. «Що він мені поганого зробив?»— запитує Іванов сам у себе. І щиро відповідає: «Нічого, просто він кращий за мене». Зусилля рядового музиканта роблять свою справу — і ось санітари силоміць затягують Диригента до божевільні, а він уперто називає себе Моцартом... Незриме протистояння Генія і посередності глибоко й переконливо відтворюють актори Роман Подоляка (Диригент) і народний артист Білорусі Геннадій Гарбук.
Чи можна складні перипетії п’єси А. Чехова «Вишневий сад» передати пластичною мовою? Виявляється, можна. В цьому стовідсотково переконує вистава Театру імені Янки Купали «С. В.» У ній лише невербальні засоби, окрім кількох німецьких слів, сказаних гувернанткою Шарлоттою. Міміка, жести, танець розкривають драму Раневської й комедію-фарс Лопахіна. Декорації представлені маленьким деревцем, шафою, валізами, на яких сидять, сплять, з ними ж і танцюють. Танець Раневської на валізі, нервові рухи, що переходять у корчі, символ її поганих передчуттів і нездатності щось змінити. Коли надходить звістка про продаж вишневого саду, сімейство Раневських-Гаєвих знімає верхній парадний одяг і лишається в сорочках, у парадному білому костюмі — тільки Лопахін. Усе зрозуміло без слів.
Вистава «Чичиков» — ще одна цікава інтерпретація російської класики, здійснена сучасним білоруським драматургом Андрієм Курейчиком. Хрестоматійний Павло Іванович повертається до нас зовсім іншою гранню: він не аферист, а один із перших підприємців. Ця людина спонукає консервативних поміщиків перейти до ринкових відносин. Та врешті, кому від його дій погано? «Вони і так смертельно бояться нового, а ви їх іще більше налякали»,— ця фраза Ноздрьо-ва багато що пояснює.
Останній день гастролей... Сумна й водночас життєствердна вистава «Вечір» за п’єсою Олексія Дударєва. Її жанр — реквієм. Це нагадування про те, що в житті кожного з нас настане вечірня пора, а з нею відповідальний момент підбиття підсумків. І невідворотності відповіді на запитання: що встигли зробити? Чи був щасливим наш земний шлях? Декому, як героям п’єси, напевно, доведеться спитати себе: навіщо ми жили? На сцені чимало опалого жовтого листя, так само, як за вікном. Приємні згадки про десять днів нашого незабутнього мистецького спілкування, справжньої, не офіціозної спорідненості душ.
Десять гастрольних днів спливли непомітно. Після прощальної вистави на сцену виходять офіційні особи: генеральні директори театрів імені Янки Купали та Івана Франка (у його приміщенні проходили гастролі) Микола Кириченко і Михайло Захаревич, художній керівник уславленого білоруського колективу Валерій Раєвський, співробітники посольств Республіки Білорусь в Україні та України в Білорусі. Лунають вдячні слова.
А я прошу художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені Янки Купали, народного артиста Білорусі Валерія Раєвського зробити невеличку післямову до київських гастролей. Він підсумував:
— Вирушаючи в гастрольну поїздку, ми завжди визначаємо, який репертуар повеземо, послідовність показу вистав, зважаючи на контингент глядачів. Гадаю, нині ми все продумали правильно. Приємно, що на виставах побувало багато молоді — студентів мистецьких ВНЗ, акторів київських театрів. Ми втримали інтерес до свого колективу і підтвердили, що наш театр є цікавим і самобутнім.
— Валерію Миколайовичу, поділюся з Вами спостереженням. У виставах Купалівського театру немає надмірного осучаснення класики, а знайдено мудрий компроміс стилів — академічного й модерну, який з ентузіазмом сприйняли молоді глядачі. В чому, на Вашу думку, має полягати здоровий консерватизм у театрі?
— Найперше у збереженні традицій, тональності, притаманній саме цьому театрові. Багато залежить і від акустики, особливостей приміщення, в якому працює трупа, інших найтонших нюансів. Театр узагалі консервативний: він існує з давніх-давен. У ньому вже все було, нічим новим здивувати не можна, хоч як би не намагались. Залишається єдиний пріоритет — постійно спрямовувати всі прожектори на людину — найбілішу пляму природи. Людина і є найзагадковішим об’єктом театральних досліджень.
* * *
Кияни не прощаються з чудовим білоруським театральним колективом, а кажуть йому «до побачення». Культурні зв’язки між нашими країнами відроджуються. Є попередня домов-леність, згідно з якою Національний театр імені Івана Франка гастролюватиме в Мінську наступного року. А Театр імені Янки Купали знову завітає до нас за два роки.

Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• ПРИСТРАСТІ У 26 КІМНАТАХ

назад »»»