ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
МІСЦЕВА МІЛІЦІЯ: БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?
Скарги керівників МВС на те, що їхнє відомство фінансується лише на третину від необхідного, повторюються з року в рік протягом існування України як незалежної держави. І водночас система органів внутрішніх справ укотре не може використовувати чималий резерв у формі бюджетів місцевих рад.

Закон про місцеву міліцію, ухвалений у березні 2004 року, досі не працює: рішенням Верховної Ради його чинність була призупинена спочатку на один рік, потім ще на один. Питання про те, чи буде він «розморожений» на наступний 2007 рік, має вирішуватися на нинішній сесії парламенту.

Радянська міліція була барвистою
У радянські часи з точки зору джерел фінансування міліції картина була барвистою. В Україні, приміром, лише 56% особового складу фінансували за рахунок союзного, тобто говорячи нинішньою мовою, державного бюджету. З числа інших 8% утримувалися коштом великих підприємств (так звана відомча міліція), 20% — за гроші, зароблені охороною об’єктів (позавідомча охорона — попередник сучасної Державної служби охорони). А 15% — фінансували з місцевих бюджетів.
Згідно з Положенням про радянську міліцію виконкоми рад народних депутатів могли утримувати за свій рахунок персонал спецприймальників для дрібних хуліганів та інших правопорушників, ув’язнених на 15 діб. Крім того, приймальники-розподільники для бродяг, медвитверезники, дитячі кімнати міліції, а також деякі підрозділи ДАІ, зокрема ті, котрі займаються наглядом за станом доріг, дорожніх знаків і світлофорів.
Отже, як ви зрозуміли, це були допоміжні служби, без яких можна було б обійтися. Однак дбайливий господар, котрий належно турбувався про благоустрій рідного міста, намагався їх мати. Згодом, наприкінці 1980-х років, за рахунок місцевих бюджетів стали утримувати не лише допоміжні, а й частину таких служб, як патрульно-постова та дільничні інспектори міліції.
Коли громадськість змусила міліцію реагувати на всі заяви, постало питання про те, що на житлову зону, яку раніше обслуговував один дільничний, треба ставити двох. Оскільки одному, щоб провести якісну перевірку за кожною заявою, не вистачило б і 24 годин на добу.
Отже, треба було удвічі збільшувати штат, що, власне, і зробили: якщо не брати в розрахунок внутрішні війська і національну гвардію (які увійшли в підпорядкування республіканського МВС), а також виправне відомство і пожежну охорону, то штатна чисельність атестованих працівників міліції протягом 15 років (з 1990 до 2005) збільшилася зі 115 до 190 тисяч.

Два шляхи
Таким чином, усе нібито було зроблено правильно, якби не залишилося невирішеним одне важливе питання: де взяти гроші на утримання такої кількості правоохоронців? Податків, яких удалося назбирати з населення країни у перші роки незалежності не вистачало, аби утримувати на колишньому рівні навіть ту чисельність міліціянтів, яка була. Куди вже тут збільшувати штати? Проте громадськість вимагала, аби людям було забезпечено надійний захист від злочинних посягань.
Склалася парадоксальна ситуація, коли народ хоче мати достатню кількість правоохоронців, а більше податків на їхнє утримання платити не може.
Для України тоді було два реальні шляхи виходу з ситуації.
Перший — міліцію, котра фінансується з державного бюджету, не збільшувати кількісно (це дасть змогу залишити кошти на утримання кожного її співробітника на колишньому або хоча б наближеному до нього рівні), а доручити їй лише найважливіші ділянки роботи: боротьбу з організованими злочинними угрупованнями, вбивцями, грабіжниками, ґвалтівниками й крадіями-гастролерами.
Поряд із цією державною міліцією, підпорядкованою безпосередньо Києву, дозволити місцевим радам утворювати свою місцеву міліцію, яка займатиметься дрібними хуліганами, п’яницями, бродягами, боротьбою з незаконною торгівлею та безліччю інших питань. Її чисельність коливатиметься залежно від потреб регіону та можливостей місцевих бюджетів, котрі задля такої важливої справи десь вишукають кошти зі своїх прихованих резервів.
Другий шлях — кількість працівників міліції все-таки збільшити удвічі, але при цьому витрати державного бюджету на кожного міліціонера удвічі зменшити. Звичайна логіка підказує, що більш ефективним був би перший шлях, однак керівництво МВС вирішило обрати другий, інакше питання про місцеву міліцію нині б просто не стояло.
Негативні наслідки такого вибору зрозумілі всім: грошове забезпечення середньостатистичного міліціонера зменшилося катастрофічно, хоча формально за умов інфляції зарплатня весь час зростала. Навіть у 2005 році, коли глобальна економічна криза залишилася позаду, на зарплатню співробітникам органів внутрішніх справ були витрачені 2370 мільйонів гривень. Тобто, якщо розділити на всіх, то на місяць вийде по 700–800 гривень на брата. Судіть самі, багато це чи мало.
Протягом усіх 15 років незалежності грошей з держбюджету давали тільки на зарплатню, світло, воду та опалення. Що ж до всього іншого — транспорту, зв’язку, оргтехніки — відповідь була одна: «Вишукуйте можливості!» Основний акцент був зроблений на формування спецфонду, тобто грошових надходжень за рахунок платних послуг. Тут незаперечним лідером, звичайно ж, є ДАІ, котра тепер заробляє за рік близько 400 мільйонів гривень. У значному відриві від неї «ОВІРи», навчальні заклади та експертно-криміналістичні підрозділи. Якийсь дріб’язок надходить від дозвільної системи, медичних закладів та будинків відпочинку. І ціни на їхні послуги з часом будуть лише зростати, оскільки в міліції немає іншого виходу поповнювати свій бюджет.
На низовому рівні певна частина райвідділів заробляє гроші охороною комерційних об’єктів у вільний від служби час. При чому вище перелічено лише те, чим працівники міліції займаються цілком легально, що проходить через бухгалтерію.

Віртуальна місцева міліція
Отже, зроблений вибір виявився далеко не кращим, однак у практиці державного управління інколи доводиться робити вибір між поганим і ще гіршим. Мусимо визнати, що варіант, коли посилюється роль місцевої міліції, теж не позбавлений своїх мінусів. Наприклад, керівники МВС остерігаються того, що який-небудь губернатор, маючи у своєму підпорядкуванні місцеву міліцію, захоче використати її силу проти своїх політичних противників чи бізнес-конкурентів. І неодмінно підкріплюють свою позицію посиланням на події 1994 року, коли Крим спробував відокремитися від України, тоді всім правоохоронним органам довелося пережити драматичне літо.
Нагадаємо, що 19 травня 1994 року президент Криму Юрій Мєшков призначив міністром внутрішніх справ республіки відставного армійського генерала Валерія Кузнецова, котрий силоміць захопив кабінет колишнього лояльного до Києва міністра Олександра Плюти і роздав міліціонерам автомати. Тоді, на щастя, вдалося уникнути крові — конфлікт владнали мирним шляхом, а невдовзі і сам Мєшков, і його «оперетковий» міністр зійшли зі сцени в політичне небуття.
Проте ця епопея настільки налякала керівництво МВС, що воно досі дуже обережно ставиться до ідей створення будь-яких збройних формувань, підпорядкованих місцевим радам. Саме тому кількість посад працівників міліції, що фінансуються з місцевих бюджетів, становить нині 28 тисяч, або лише 14 відсотків від їхньої загальної кількості.
Однак і ця порівняно невелика частина ось уже п’ятий рік існує лише віртуально, оскільки у червні 2001 року схвалений Верховною Радою Бюджетний кодекс України заборонив місцевим радам фінансувати видатки на правоохоронну діяльність, тобто утримувати за свій рахунок керівників на штатних посадах та підрозділи місцевої міліції. Згідно з буквою цього закону їх належало ліквідувати, а особовий склад розподілити по вакантних місцях у держбюджетній міліції, проте цього не сталося, і Міністерство фінансів з якихось прихованих резервів винайшло 214 мільйонів гривень на їхнє утримання.
Далі — більше. У березні 2004 року Верховна Рада ухвалює закон про місцеву міліцію, який дозволяє місцевим радам утримувати місцеву міліцію, але вже в грудні того ж року той самий склад парламенту призупиняє дію свого ж закону. Одне слово, грається у «хрестики-нулики». Як швидко припиниться ця гра — сказати важко. Ясно одне: нині місцева міліція існує, але тільки на папері, оскільки насправді вона фінансується з державного бюджету, хоча місцеві бюджети могли б заплатити їй за роботу набагато більше. Але не всім однаково, хто як працює.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ФАЛЬШИВІ ДИПЛОМИ НА ЗАМОВЛЕННЯ
• СТОП, НАРКОТИК!
• АФЕРИСТИ Й АСИСТЕНТИ

назад »»»