ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УВАГА: ДІТИ!
НІХТО НЕ БАЧЕ, ЯК СИРОТА ПЛАЧЕ
1.
Із особистого досвіду журналістських розслідувань, що торкалися й, здавалося б, тупикових справ, під час перевірки скарг я переконалась: у найскладніших бувальцях ситуацію рятує тільки професіоналізм, безкомпромісність, порядність. Навіть в умовах табу, коли, засекречені теки було не так-то просто розколоти й журналістським пером, коли в чиновницьких шухлядах матеріали залежувалися подалі від гласності, правда торжествувала, якщо її вдавалося оприлюднити.

Справа, довкола якої спричинилася тяганина, сталася у забутій, здається, і Богом, і людьми сільській околиці на Дніпропетровщині. Там мешкала десятирічна дівчинка, котра втратила за трагічних обставин єдину найріднішу людину — маму. Добираючись до її родичів кілометрів за десять від райцентру, розмірковувала над безвихіддю, до якої потрапила осиротіла дитина.
Дороги тут нікому підтримувати в належному стані, автобус у «неперспективне» село не ходить. До лікарні дістатися — проблема. Швидка медична допомога у село не приїжджає. Закрили школу, дитсадок... А дитині ж на ноги ставати, як й іншим її ровесникам.
Того фатального дня мама Світлана (з етичних міркувань та на прохання родичів небіжчиці змінюю імена), йдучи на роботу (вона торгувала продуктами в приватному лотку), звично покуйовдила пухнасте волосся доньки, посмикала її за косички, поцілувала в носик. Не знала, сердешна, що навіки прощається...
Завтра дівчинці довелося враз стати дорослішою, зачаїтися в горі. Софійці сказали: «Мама загинула». Одначе ніхто не знайшов слів, аби пояснити, як сталася та біда. Тіло молодої жінки, знівечене, закривавлене, знайшли майже перед будинком бабусі, де вони жили... Як пояснити дитині таку жахливу наругу долі?!
Отож, поспілкувавшись із Софійкою, я також прислухаюся до великої рідні, що не дала дитині осиротіти (як і обіцяла її тіткам й бабусям, змінюю імена, не називаю навіть їхнього села; тим паче, що нині сім’я, в якій живе дівчинка, переїхала в інше село). Не ятритимемо рани вразливого дитячого серця. Сільчани просили мене написати про ту страшну трагедію, що переросла в легенду про красиву і ніжну молоду маму, котра сама виховувала свою дитину.
Винуватців загибелі сільської продавщиці Світлани покарано. А як допомогти дитині? Другий рік живе Софійка у родині старшої маминої сестри Ярини та дядька Олексія. Вони ставляться до неї, як і до своїх трьох дітей. Є, щоправда, в дівчинки і рідний батько. Але в нього давно нова сім’я, про Софійку він забув. І вона, як і мама за життя, не хоче про нього чути. Дівчинці добре з тітонькою Яриною. Та й про дядька Олексія вона найкращої думки — «і купує все, що потрібно для школи, й так багато чого: книжки, іграшки, одяг, і на машині катає».
Одне слово, у родині найстаршої маминої сестри Софійка знайшла надійний прихисток і розраду серцю.

2.
Нова біда розгорілася довкола опікунства. Шила в мішку не утаїш, як не приховували від Софійки ті розмови, а вона таки дізналася-дочулася, що у відділі освіти районної держадміністрації жінка якась, котра займається охороною дитинства, погрожує забрати її від тітоньки Ярини і дядька Олексія. Не знає дівча, звідки ця неприємність взялася. Не сховалася від неї й тітонька зі своїми слізьми. А за нею заридала й Софійка: що з нею тепер буде, коли найрідніших їй людей позбавлять опікунських прав?..
Урешті-решт, затялася — від обідів у школі почала відмовлятися. «Подачок» ми не потребували — змушена була виправдовуватися Ярина, шкодуючи, що і в дитячі табори відправляла племінницю — за клопотанням відділу освіти райдержадміністрації.— Робили добро, називається, а тепер погрожують передати дитину батькові, якщо не оплатимо... Я ж не просила путів-ки — знову пояснювала Ярина, — нам запропонували... »
Погроза позбавлення найрідніших людей опікунських прав зависла над сиротою дамокловим мечем. Причина — у дитини є рідний тато, не позбавлений батьківських прав. Реакція освітян, які б мали допомогти, виявилася дивною: замість того щоб змусити батька подбати про забуту ним дитину, претензії адресували опікунам. Проблема загострювалася. Змушували тітку відмовитися від опікунства, яка без відмови батька від своїх батьківських прав, нібито й не має юридичної сили. Як узяти Ярині ту відмову, коли байдужий батько і на очі їм не показується? Який резон передавати дівчинку тому, хто жодного разу навіть не пригадав, що в нього є неповнолітня донька?

3.
Увесь тягар пережитого родиною з приводу опікунства ми відчули у відділі освіти райдержадміністрації. Господарка затишного службового кабінету, немов мокрим рядном нас накрила. А ми ж зайшли туди з родиною потомственних хлібодарів: двома бабусями-пенсіонерками (одна — мати загиблої, друга — тітка), із названими батьками-опікунами дитини. Славен рід! Таких, як ми вчилися в школі, до нас запрошували на вечори повноліття та інші урочистості. З діда-прадіда хлібороби. Коли ж колгоспи розпалися, вміло повели одноосібне господарювання (місцевого фермера, до якого можна було б селянам прилучитися зі своєю землею, тут немає). Люди виявилися немов викинуті напризволяще: без техніки, без коня-вола. Та Хлібодари ні клаптика не забур’янили, й всьому дали толк. Одне слово, йдеться про людей, які заслуговують на шану.
Тут же з нами говорили так, що я не знала, куди й очі подіти від сорому. Нас обсипали невдоволенням, неначе ми прийшли не до офіційної установи і піклуємося не про долю сироти навіть за живого батька. З нами говорили таким мовним суржиком, що ми завагалися, чи до районної освітянської установи завітали.
Мені доводили, що я не маю права нічого перевіряти без високого начальства, яке «поїхало в Київ».
Правду знайшли у районній прокуратурі. Виявилося, тут над проблемою працювали. Зокрема, відбулася міжвідомча нарада, на порядку денному було питання: «Стан виконання законодавства щодо охорони прав неповнолітніх, профілактики правопорушень серед них та ефективності нагляду з цього питання в районі». Слухали предметну, арґументовану доповідь прокурора, який висвітлив результати заходів, ужитих органами державної системи профілактики, виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо захисту прав і свобод неповнолітніх. Вирішили: «Прокуратурі району спільно зі спеціалістами служби в справах неповнолітніх райдержадміністрації, спеціалістами відділу освіти з питань охорони дитинства РДА провести виїзні перевірки... з метою дотримання законодавства відповідно до норм Сімейного кодексу України, Закону України «Про охорону дитинства» щодо обов’язків органу опіки та піклування і соціального захисту дитини». Наголос — на спільній боротьбі з бездоглядністю неповнолітніх, профілактиці правопорушень підлітків.
...Ми не чекали «дозволу на перевірку», на відсутність чого натякали нам у освітянській приймальній. Зустріч із методистом, яка ще недавно вимагала від Ярини відмовитися від опікунства, заплатити за путівку, відбулася на нейтральній території: там ми її й розшукали у відрядженні, хоч довелося їхати туди далеченько. Не було в її словах бодай найменшого невдоволення вихованням Софійки. До опікунів — жодних претензій. Платити ні за які путівки, виявляється, не треба... Як оформити опіку над дитиною, котра не досягла 14 років, у відповідному відділі знають не гірше за працівників прокуратури. Як учинити з батьком, який самоусунувся від допомоги своїй доньці, також відомо. Навіщо ж ставити перепони самим собі? Та ще тоді, коли вони озиваються щемним болем у дитячому серці?

Ніна МІЩЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ПРАЦЬОВИТІСТЬ ВИХОВУЙТЕ ЗМАЛКУ
• «РОЗМАЛЮЙ НАШЕ МІСТО»

назад »»»