ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ЩАСТЯ ПОЛКОВНИКА ТАРАНА
1.
У колі друзів Олексій жартома називає себе туристом-екстремалом.
— Подорожую ще з пелюшок,— усміхається він. І, напевно, має рацію.
...По закінченні Харківського військового танкового училища лейтенант Валерій Таран разом із молодою дружиною відбув до Забайкалля. Для «проходження подальшої військової служби», як було сказано в супроводжувальних документах. Коли Ольга зрозуміла, що завагітніла, звісно, народжувати поїхала до батьків у Черкаси.
Через кілька місяців Валерій, приїхавши у відпустку, забрав її та маленького Олексійка знову в Забайкалля. Згодом у сім'ї Таранів народився ще один син — Андрійко. Так усі четверо і «подорожували» неозорими просторами колишнього Союзу — туди, де Тарану-старшому доводилося служити.

Зокрема, в різних гарнізонах Ленінградської, Вологодської областей, на Сахаліні, в Москві й навіть в Німеччині. Таранам-молодшим довелося змінити десятки шкіл.
— Коли ми, старшокласники, писали в школі твори, я завжди обирав вільну тему,— пригадує Олексій Валерійович.— Зазвичай присвячував її майбутній професії.
Звісно, що юнак бачив себе лише офіцером. Батько, незважаючи на поневіряння, яких доводилося зазнавати, бо в деяких «екзотичних» гарнізонах навіть вода була привізною, радів за сина. І пишався ним.
— Місця служби не обирають, Ольго,— заспокоював він дружину, котра не схвалювала рішення сина, знаючи з досвіду чоловіка, що таке служба в так званих віддалених «точках».— Головне — чесно і сумлінно виконувати свій обов'язок. Якщо Олексій готовий до цього, нехай вступає до військового училища.
Він так і зробив: по закінченні десятирічки в групі радянських військ у Німеччині, де на той час служив батько, він стає курсантом Харківського вищого військового командного танкового училища ім. Верховної Ради УРСР. Непомітно минули роки напруженого навчання і лейтенант Олексій Таран прибуває в Закарпаття. Командир танкового взводу — з цієї посади розпочалася його офіцерська кар'єра. Через 12 років підполковник Олексій Таран командував полком.
— За час служби в Ужгороді лише один раз залишав свій полк,— згадує мій герой,— коли навчався в Національній академії оборони України.
Для багатьох солдатів-строковиків — не побоюсь цього слова — Олексій Валерійович став другим батьком. Бо завжди бачив у них передовсім чиїхось синів, а вже потім — своїх підлеглих, ніколи не рубав з плеча, вирішуючи долю юнаків.

2.
...Рядовий Василь Хмель не відзначався, м'яко кажучи, сумлінним ставленням до солдатських обов'язків. Офіцери втомилися від його витівок: хлопець часто залишав самовільно частину і полюбляв «розслабитись» в місті серед місцевих дівчат, випивав. Якось навіть до відділка міліції потрапив. Командири ледве терпіли його «подвиги», але коли Василь скоїв чергове правопорушення, їхній терпець увірвався.
— Порушуйте кримінальну справу,— порадили вони командирові полку.— Нехай його в інших місцях перевиховують.
Підполковник Таран мав на це юридичні підстави. Та перед тим, як остаточно вирішити, що робити, викликав вояка на розмову. Солдат мовчки вислухав претензії, погодився з ними і сказав, що «готовий сидіти від дзвінка до дзвінка».
— Може, краще до матері поїхати, яка, напевно, зачекалася тебе? — подивившись у вічі хлопцеві, запитав Олексій Валерійович.— Невже в колонії краще, ніж вдома?
— Немає в мене ні матері, ні домівки: інтернатський я, безбатченко,— відповів хлопець, і офіцер побачив у його очах сльози.
Майже дві години розмовляв підполковник із солдатом. І пошкодував, що не зустрівся з хлопцем раніше. Бо зрозумів: ніхто й ніколи не спілкувався з ним нормально, не зустрічалися на життєвому шляху хлопчини добрі серцем люди. Тому й ріс Василь немов трава при дорозі: кожен охочий обтирав об нього ноги. Витівки юнака — ніщо інше, як протест проти власної долі, намагання утвердитись в житті.
Не переповідатиму нюансів виховної роботи, яку проводив комполку з вояком. Скажу лише, що, попри велику завантаженість службовими справами, він знаходив час поспілкуватися з ним.
Звільнився хлопець зі сприятливими характеристиками, погонами молодшого сержанта і з посади командира відділення. З часом підполковник Олексій Таран отримав від нього листа, в якому Василь повідомляв, що не може працевлаштуватися, не має де жити і просив «хоч якось допомогти».
Удруге Олексій Валерійович допоміг колишньому підлеглому влаштуватись на контрактну службу.
— Отримую пристойну як для мене зарплатню, маю місце в гуртожитку,— розповідав мені старший сержант служби за контрактом Василь Хмель.— Незабаром одружусь. Мрію вступити до військового інституту, стати офіцером.
Із Василем ми зустрілися випадково в одній з частин, якою нині командує полковник Олексій Таран. Хлопець приїхав до міста, де вона дислокується, в службових справах і не міг не провідати свого колишнього командира. Він і розповів мені цю історію.

3.
З'єднання, яким командує полковник Олексій Таран, налічує понад тисячу солдатів і офіцерів, виконує відповідальні завдання. Вояки, зокрема, охороняють об'єкти Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних сил... Одне слово, спокій Олексію Валерійовичу лише сниться, хоча має надійних, високопрофесійних заступників. Зокрема, підполковників Андрія Гайтанжи, Сергія Частюка, котрі за будь-яких, так би мовити, нештатних ситуацій приймають продумані рішення. Цим з'єднанням полковник Олексій Таран командує кілька років, але саме під його керівництвом, за його підтримки чимало офіцерів призначено на вищі, відповідальніші посади.
Деякі командири не просувають своїх молодших колег щаблями службової кар'єри лише тому, що ті, як вони кажуть, «надто молоді» й можуть зачекати. Олексій Валерійович дотримується протилежної точки зору. Наприклад, посада командира батальйону відповідає званню підполковника. А капітан Микола Швець ним і командує, у званні капітана обійняв цю посаду майор Костянтин Міщенко.
— Головне не в тому, скільки людині років, а в її бажанні працювати, самовдосконалюватися, вчитися,— говорить полковник Таран.— Якщо ці риси характеру притаманні офіцерові, то й досвід прийде. Я за час служби не раз у цьому переконувався.
Капітани Віктор Осадчук, Олександр Майкут, старший лейтенант Олександр Беляєв командують ротами. Поки що. Тому «поки що», бо вони є відмінними фахівцями своєї справи і незабаром обійматимуть вищі посади.
«Прогулюючись» під час війни фронтовими дорогами на своїй «тридцятьчетвірці», майор Микола Таран мріяв про те, коли нарешті заживе мирним життям. А ще Миколі Миколайовичу хотілося мати сина, теж танкіста. Доля подарувала фронтовикові двох синів — Валерія і Володимира. Обидва стали полковниками, танкістами. Їхні сини — Олексій, Андрій, Микола закінчили Харківське танкове училище. Валерій Миколайович звільнився з армії з посади заступника начальника головного бронетанкового управління МО України і нині на заслуженому відпочинку, а його брат, Володимир Миколайович, знявши погони, очолив Миколаївський танкоремонтний завод. На цьому ж підприємстві працює і його син Микола, капітан. А ось Андрій — брат Олексія Валерійовича — перекваліфікувався і проходить службу в головному управлінні розвідки МО України. У з'єднанні, яким командує полковник Олексій Таран, танків немає.
— Я все одно почуваюся танкістом,— каже він.
...Мрії лейтенанта-фронтовика Миколи Тарана збулися. Його нащадки гідно служили й продовжують служити державі, українському народові. Полковник Олексій Таран — один із них, який, за його ж словами, почувається щасливою людиною.

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ЙОГО ПАМ'ЯТАЮТЬ МОЛОДИМ
• ЛІБЕРІЙСЬКИЙ ЩОДЕННИК

назад »»»