ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
СВІТЛО І ТІНЬ АНГЛІЙСЬКОЇ ОСВІТИ
Де у світі найліпші школи і найславетніші університети? Де навчаються діти українських скоробагатьків та інших осіб з тугими гаманцями? Атестати яких шкіл гарантують молодим людям вступ до кращих вищих навчальних закладів? Дипломи яких університетів дають випускникам найвищі шанси швидкого і блискучого розвитку в науковій діяльності, вільних професіях, у світі економіки і фінансів чи, зрештою, у громадському житті? Важко дати повністю об’єктивну відповідь, але здається, що якби було проведене загальносвітове опитування, результати були б однозначними: якщо вчитись, то тільки на Британських островах, спочатку в Ітоні чи Честерхаузі, а потім, само собою зрозуміло, у Кембриджі або в Оксфорді.

Упевненість еліти
Британські школи й університети розміщені зазвичай у середньовічних будинках, студенти ходять у піджаках і мантіях, а обідають у їдальнях, які пам’ятають багато поколінь. Навчання ведуть дещо ексцентричні, але доброзичливі професори, які в будь-який момент готові почати з своїми вихованцями дискусію про особливості вікторіанської епохи чи таємниці квантової механіки...
Усе це, поза всяким сумнівом, правда, але вона стосується лише незначної кількості молодих англійців: до найкращих шкіл мають доступ лише діти багатих батьків, які спроможні платити за навчання тисячі фунтів, або ті, хто мав щастя отримати нечисленні стипендії. Вступити до Оксфорда чи Кембриджа можна, лише склавши певні екзамени, але до цих іспитів, відмінних від випробовувань у решті університетів, найкраще готують у приватних школах. Тому їхні випускники, які становлять тільки кілька відсотків молодих британців, займають у цих університетах половину місць. Для абсолютної більшості англійців шлях залишається стандартним: спочатку державна школа, а після неї для кожної третьої сімнадцяти-вісімнадцятирічної молодої особи пролягає шлях в один з понад ста університетів чи інших вищих навчальних закладів. Якою ж вона є: пересічна англійська освіта порівняно з Ітоном чи Оксфордом?
По-перше, несподівано різноманітна: хоча основні етапи освіти в Англії, Уельсі і Північній Ірландії (Шотландія має свою окрему шкільну систему) є подібними — початкова школа до одинадцяти років, середня загальноосвітня школа — до шістнадцяти. Потім дворічна підготовка до випускних іспитів (переважно не більше, ніж із трьох предметів), нарешті, три роки вищої школи, а після цього за бажанням річна або дворічна магістерська підготовка чи трирічний докторський мінімум. Водночас у межах цієї системи панує надзвичайна різноманітність вибору предметів, програм та змісту навчання. Школи зобов’язані надати молоді освіту з таких найважливіших предметів, як англійська мова, математика чи природознавство, але спосіб реалізації цієї вимоги майже повністю децентралізовано. Певне контрольне значення щодо стандартизації має система прикінцевих екзаменів, зміст і обсяг яких визначають державні комісії. Значна кількість і незалежність цих комісій свідчить про відсутність жорсткої координації їхньої діяльності. Ще більше свободи у вищій освіті — навчальні заклади фактично самостійні у визначенні програм навчання, бо рекомендації урядових агенцій дуже загальні, тож можливою є дуже широка їхня інтерпретація.
Педагогічна анархія
Наслідки такого стану набагато далекосяжніші, ніж це можуть собі уявити прихильники ліберальної освіти, не обтяженої жорстким «корсетом» програм, структур й екзаменів. Обсяг знань і вмінь випускників британських шкіл майже цілком залежить від того, яку школу закінчив і перед якою комісією складав іспити випускник. Програма й екзаменаційні вимоги зазвичай дуже вузькі й вибіркові, більшість випускників знають тільки свої спеціальні теми і часто не мають широкого уявлення про предмет, який вивчають.
Додаткові ускладнення виникають через значну мобільність англійського суспільства: часті переходи учня чи студента з школи до школи, з одного вищого навчального закладу до іншого призводять до порушення внутрішньої логіки навчального процесу і, відповідно, потребують адаптації до зовсім інших програмних та методичних вимог. Через те в Британії немає такого поняття, як необхідний мінімум знань і вмінь, наприклад, студента першого року навчання. В одній групі поруч можуть сидіти молоді люди, один з яких на екзамені на атестат розповідав про епоху королеви Єлизавети й фашизм у Європі, а другий — про життя давнього Рима й промислову революцію в Англії, але жоден з них не чув про Візантію, французьку революцію чи про розпад Британської імперії після Другої світової війни. Унаслідок цього навчання в університеті починається з нуля...
Проблеми виникають ще в середній школі, коли перед «малим» атестатом, який отримують у віці шістнадцяти років можна, наприклад, відмовитись від вивчення іноземних мов; а після цього іспиту більшість молодих людей вивчає тільки ті предмети, які складатиме на прикінцевих екзаменах, від результатів яких залежатиме вступ до вищої школи. Таким чином, аби вступити на певний напрям вищої освіти, не потрібен «великий атестат» з визначених предметів. Так буває у випадках вступу на певний напрям спеціального навчання, наприклад, вивчення медицини, а для вступу на гуманітарні спеціальності не обов’язково мати за плечима складні іспити з англійської чи історії. Така ситуація повторюється й на рівні вищої школи. У системі британських університетів все більше поширюється модульне навчання, тобто поділ навчального матеріалу на малі блоки, які студенти можуть вибирати більш-менш довільно, накопичуючи заліки з різних предметів, аж поки не наберуть певну кількість балів, необхідних для закінчення чергового року навчання або отримання диплома). Завдяки цьому студенти можуть самі формувати свою власну, міждисциплінарну програму навчання: приміром, студенти германістики можуть добирати собі заняття з історії, економіки, європеїстики, кінознавства чи історії мистецтва.
Суть в тому, що тільки частина студентів обирає ці модулі усвідомлено й після консультацій з університетськими викладачами: багато просто йде за модою, імпульсом чи прикладом своїх близьких друзів, поєднуючи англістику з географією або театрознавство із закордонною торгівлею. Логіка моделі, мета якої — отримання студентами справді міждисциплінарних знань, веде в бік педагогічної анархії.
Адаптація
Невже йдеться про повний хаос? Зовсім не обов’язково. Принципами модульно-кредитної системи передбачено, що окремі модулі, залежно від рівня навчання, конструюються таким чином, аби розвивати найуніверсальніші види інтелектуальних умінь. Іншими словами, незалежно від того, чи студенти вивчатимуть Канта чи пізнаватимуть геоморфологію Піренеїв, вони мусять набути навичок аналітичного мислення й самостійного отримання інформації. Вимог кредитної системи, яка має забезпечити системність освіти, дотримуються дуже старанно; у результаті у школах і вищих навчальних закладах здійснюють складні маневри, які мають на меті переклад традиційної мови опису предметного знання на «новомову» спеціалістів-дидактів.
Прагнення формулювати освітній процес у такий спосіб має своє обґрунтування. У глобальному світі, де освіта все більше стає товаром і традиційний підхід до здобуття знання і кваліфікації для професійної діяльності дедалі частіше поступається місцем ідеї постійного навчання. Треба чітко і зрозуміло пояснити потенційним учням (клієнтам), чого в рамках певного предмета чи модуля вони можуть навчитись і яким чином вони зможуть використати цей матеріал і знання в майбутньому. Важко не погодитись і з тим, що весь процес і навчання, і викладання має відбуватися в атмосфері відкритості й доступності. Звідси випливають «кодекси дидактичної практики» і сотні виконавчих приписів, які регулюють майже кожний аспект життя школи чи університету.
Але де приписи і правила, там є контроль та інспекція. У системі, у якій посттетчерівський неолібералізм, значною мірою прийнятий урядом Тоні Блера, що вбачає у школах та вищих навчальних закладах орієнтовані на самодостатність підприємства, провідним прагненням стає забезпечення їхнього справного функціонування. У результаті найважливішим критерієм ефективності педагогічної праці є не те, чого справді навчився випускник, а чи закінчив він вчасно свій курс у передбачений термін і чи не потягнуть школу чи університет до суду за те, що вони не виконали щодо учня якихось зобов’язань. Тому в англійській освіті є десятки документів, які описують реалізацію всіх специфікацій і рекомендацій.
Перевантажений і не надто щедро, порівняно з іншими галузями, оплачуваний учитель витрачає десятки годин на документування кожної своєї дії, підготовку безлічі звітів і протоколів та заповнення стосів анкет. У нього все менше часу залишається безпосередньо на контакт з учнем чи студентом, усе більшими стають класи чи студентські групи і все менше залишається часу у викладачів на підготовку до занять, перевірку екзаменаційних робіт, і, особливо, власне наукове зростання.
Отже, міф про добру англійську школу відходить у минуле...
Які висновки?
Драма англійської освіти полягає насамперед у недофінансуванні. Якби школи і вищі навчальні заклади могли фінансово приваблювати викладачів, створювали можливість для праці в кращих умовах, давали змогу дотримуватися зважених пропорцій між кількістю працівників і студентів, тільки тоді можна було б сподіватися, що ситуація радикально поліпшиться. Без інвестицій в освіту молодь не може рухатись уперед, це добре розумів король Генріх VІ, який у 1440 році заснував Ітон, це добре розуміли й фундатори кембріджських колегіумів. Коли це зрозуміють сучасні уряди, і не тільки в Об’єднаному Королівстві?
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ООН: НОВИЙ ГЕНСЕК І СТАРІ ПРОБЛЕМИ

назад »»»