ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
СТАРОСВІТСЬКІ БАНДУРИСТИ
Тарас і Святослав Силенки — батько та син, що вирізняються колоритом серед інших обивателів нашої чудової країни. І один, і другий грають на старосвітській бандурі й, звісно ж, на вибір сина вплинув вибір батька. Тарас навчався грати на академічній бандурі в студії при Державній капелі бандуристів, а потім освоїв старосвітську бандуру, і з 1997 року почав із нею виступати. В його репертуарі думи, історичні, духовні, обрядові пісні.

Його син Святослав уперше вийшов на сцену в шість років, він — наймолодший старосвітський бандурист в Україні. В його репертуарі понад двадцять пісень, автором музики кількох є сам хлопчик.

Тарас відчинив двері й я одразу була зачудована його вбранням: сорочка з домотканого полотна до колін (ще й з мереживом), такі ж штани. Дивно зустріти такий одяг у столичного жителя? І я так гадаю. А Тарас переконує, що намагається вбиратися так щодень. І діти так одягаються, і дружина. Як доказ, показує сімейні фото, де діти в свитах, кожушках і шапочках. У таких строях ходили ще наші пращури.
Ця родина цікава сама по собі, а не лише як музиканти; де ще зустрінеш у сімейній бібліотеці книжки про чумаків, українських гетьманів і опальних свого часу письменників? Дорослий і малий чоловіки є учасниками багатьох фестивалів, конкурсів, незліченних концертів; батько випустив компакт-диск зі своїми піснями «Розгублена пам’ять», твори обох увійшли до збірки «Дух не вмирає, дух не згаса», ініційований Олегом Скрипкою, фронтменом гурту «ВВ», на честь Помаранчевої революції, а наразі назбирався матеріал на диск Силенка-молодшого, і вже батьки працюють над його записом. Ще Святослав грає на сцені Київського театру ім. І. Франка у виставі «Наталка-Полтавка», де виступає в ролі хлопчика-бандуриста; має безліч дипломів, нагород і подяк різних конкурсів та фестивалів. Про інше мені розповіли батько і син.
— Ви вельми колоритні. Кому завдячуєте своїм вибором у житті?
Тарас: Усе завдяки мамі, Лесі Силенко. Вона потрапила в коло поетів, літераторів, що відчули в ній поетичний хист. Завдяки тому створився свій особливий світ, і звісно ж, той світ був і моїм. Той відбиток ліг на усе моє життя, і своїх дітей я іншими не уявляю, у нас уся сім’я така. Дружина і донька теж виступають, співають. Дружина займається композиторською діяльністю. Багато пам’ятних хвилин пов’язано з моїми гастролями, виступами, тому це вплинуло на мій вибір у свідомому віці, й я подумав, що може саме так послужу своїй країні, своєму народові.
— Чому Ви вирішили перейти на старосвітську бандуру, адже вона таки відрізняється від академічної?
Тарас: Ще до вступу до капели бандуристів я був знайомий з Миколою Будником, який майстрував бандури, кобзарював, був непересічною людиною. З 1987 року я з ним мандрував, допомагав щось майструвати, мені було цікаво так проводити вільний час. Одного вечора прийшов до мене Микола і запропонував готуватися до огляду автентичних виконавців, що мав відбутися в Харкові за місяць. Я тоді нічого не вмів, але протягом місяця щоденно займався. На огляді міг пристойно виконати кілька пісень; практично, то був мій перший виступ. Потім були концерти, поїздки на різні фестивалі, а найпам’ятніше було на міжнародному конкурсі в Румунії, там я здобув першу вокальну премію.
— Старосвітську бандуру роблять лише майстри. Задоволення не з дешевих?
Тарас: Звісно. За життя Миколи Будника це було поширеним явищем, а нині трохи стихло. Моя бандура була незавершеною, ми ще рік над нею працювали, аби довести її до пуття. Якщо усе зроблено правильно, вона буде легенькою: її можна втримати на мізинці; дерево, якщо подивитися на спідню деку на світло, має просвічувати. Роблять її з кількох порід дерев, приміром, низ інструменту (спідня дека) — з клену чи верби, а верх — із хвойного дерева. Та майстри часто експериментують: липа, груша... За правилами, низ класичної старосвітської бандури має робитися з цільного дерева.
— Коли така бандура вперше з’явилася?
Тарас: Точного року чи навіть століття не назвеш. Єдиною точкою відліку є 1740 рік. У Петербурзі зберігається бандура, виготовлена в цьому році майстром Недбайлом. Це — найстаріший такий інструмент, що дійшов до наших днів.
— Як добираєте для себе пісні?
Тарас: Переважно шукаю по книжках, архівах. Є чимало історичних пісень, що ніхто не озвучив. Такі пісні у мене з’являються в репертуарі. Головне, щоб пісня залишала слід у душі.
— У Вас є авторитети серед музикантів-бандуристів?
Тарас: Мені усі подобаються. Я опанував дві бандури, але насправді хотів би ще більше інструментів освоїти, наразі граю на дримбі, сопілці, гуслях. Наступні — ліра, кобза, харківська бандура, яка для нас, на жаль, повністю втрачена, лише в діаспорі вона збереглася. Нині у Львові ця бандура почала відроджуватися.
— Чи багато часу витрачаєте на щоденні репетиції?
Тарас: Тепер уже ні, а на початку навчання з бандурою спати лягав, прокидався з нею. Нині ж тільки перед виступами готуюсь, згадую все.
— На яких фестивалях побували?
Тарас: Від міст Владивосток чи Пхеньян до країн Європи — у різні роки побував на різних фестивалях. Останнім був «Мазепа-фест» у Полтаві, на ньому ми грали вперше, а ще ІV форум українців і «Країна мрій». Там виступали і я, і син. Приємно і корисно послухати інших виконавців. Фестиваль на кшталт «Країни мрій» є позитивним через те, що люди приходять слухати автентичну музику. До речі, після фестивалю Олег Скрипка сказав, що найбільше розкупили компакт-диски кобзарів і бандуристів.
Зараз існує своєрідне зближення між музикантами різних музичних напрямів. Приміром, гурт «Кому вниз» закликав їм підіграти лірника Сашка Власюка, гурт «Гайдамаки» — Тараса Компаніченка. Бандура дає мені чудову можливість подорожувати, побачити видатні місця, зустрітися з побратимами.
— Музику інших культур слухаєте?
Тарас: Так, теж автентику, японську чи фінську.
— Що за кордоном найбільше вразило?
Тарас: Де як. Найпам’ятнішими були враження від соціалістичної Кореї, це — жахіття. Я відчув тоталітаризм радянського часу, а це ж люди відчувають досі: голод, відсутність будь-якої інформації.
Позитивний спогад пов’язаний з Берліном. Я в Берліні, на той час з академічною бандурою, на вулиці грав пісню про зруйнування Січі. Вона була довгою, більше десяти куплетів. Німці стали, слухають, не розуміють жодного слова, та дослуховують до кінця, оплесками проводжають. Це були приємні враження...
— Який Ваш ідеальний слухач?
Тарас: Люблю по селах виступати, перед дітлахами у школах. У дітей такі ясні очі, вони не бояться показувати свої емоції. Та найбільше люблю співати на історичних місцях на могилі Сірка чи на батьківщині Калнишевського.
— Сцена — природне середовище для Вас як бандуриста?
Тарас: Узагалі-то, ні, це може бути школа і вулиця. Головне, аби усе було невимушено, щоб люди відчували твір, який ти виконуєш. Останнім часом бандуру сприймають не так, як було на початку 90-х років. Тоді я не встигав витягти інструмент, як люди збиралися слухати, активно розпитували, ділилися враженнями.
— Із ким з відомих людей хотіли б поспілкуватися?
Тарас: Я багато з ким спілкувався: з Юрієм Луценком, Віктором Ющенком, Олегом Скрипкою, Фомою (гурт «Мандри»), Ніною Матвієнко, Нілою Крюковою, Богданом Ступкою. З людьми з минувшини було б цікаво поговорити, але наразі можна спілкуватися з ними через їхні твори.
Погодьтеся, коли підліток каже: «Знання за плечима не носити», це про щось говорить. Коли його авторитетом є батько, а не Людина-Павук, і в 12 років він мріє стати режисером, це теж додає йому балів.
Звісно, Святослав ще дитина, але яка! Незліченна кількість виступів, статей в газетах, дорослі знайомі-зірки.
Хлопчик — справжній маленький чоловік: виважений, спокійний. І на запитання відповідає по-дорослому.
— Чи пам’ятаєш свій перший виступ, було страшно?
Святослав: Уперше я виступав на вечорі Романа Коваля, який презентував свою книжку, мені було шість років. Що тоді відчував, не пам’ятаю, але зараз зовсім не страшно, адже було так багато концертів.
— У тебе справжній козацький «оселедець», це чия ідея? Як ставляться вчителі та однокласники до твоєї популярності?
Святослав: Зачіска у мене з дитинства, вона мені таки до вподоби. Деякі однокласники теж хочуть таку зачіску, як у мене. Загалом у школі позитивне ставлення. Часто запрошують виступати.
— У майбутньому ким хочеш стати?
Святослав: Актором чи режисером, цікаво було б писати сценарії до фільмів. Музика мені, гадаю, буде лише допомагати. Я опановую гру на фортепіано, а бандуру беру в руки у вільний час. Написав музику до віршів Івана Франка, своєї бабусі Лесі та на текст історичної пісні про Івана Гонту, ватажка Коліївщини.
— А в футбол поганяти, почитати щось, чи на компі «позависати»?
Святослав: Як і кожен ровесник, люблю хлопчачі забави. А в літературі віддаю перевагу художній та науково-популярній книжці.
— Які емоції викликає у тебе сцена?
Святослав: Інколи маленька сцена викликає більше хвилювання, ніж велика, з нею завжди пов’язані приємні емоції.

Надія ТЕЛЕХОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

• НАСОЛОДЖУВАЛИСЬ КЛЕЗМЕРСЬКОЮ МУЗИКОЮ
• НЕРІВНОМІРНІСТЬ ДЖАЗОВОГО ДОЗУВАННЯ

назад »»»