ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СІМ'Я
Я Й САМА НЕ ЗНАЛА...
Ігор і Марічка жили в сусідніх будинках. Почали зустрічатися, коли Ігор учився в одинадцятому, а Марійка в дев’я-тому класі. Дівчина дуже подобалася батькам юнака. Він був у них єдиним, коханим сином і нікого, крім Марічки, вони не мріяли бачити в ролі невістки. Дівчина часто бувала в Ігоря в гостях, допомагала його мамі на кухні, та й узагалі почувалася як удома. І одного разу залишилася ночувати...

Друзі натякали на весілля. Говорили, що вже вибрали подарунки, а головне — коляску. Ігор у відповідь мовчав, тільки міцно стискав Марійчину руку. А наодинці шепотів їй, що дуже хоче дочку, обов’язково назве Марієчкою. Він узагалі не любив бути відвертим на людях. Був спокійним, поміркованим. Хлопці знали, що його важко вивести з рівноваги. Але якщо вже таке станеться, Ігор може й стіни рознести.
Напевно, так би і йшло все добре, якби в їхній компанії не з’явився Валерка. Чорноокій, красивій Марійці він виявляв явні знаки уваги. А вона просто кокетувала з ним. Ігореві це не подобалося, але він мовчав. Дівчина, щоб викликати ще більші ревнощі, стала приймати від Валери подарунки, квіти. А потім сталося таке, чого вона й сама тепер до ладу не може ні згадати, ні пояснити. Відзначали день народження спільного друга. Як звичайно, гуляли в кафе, танцювали, пустували. Курити виходили на вулицю. Коли Марійка у черговий раз затяглася, у неї раптом запаморочилася в голові. Нікого, крім Валерія, поруч не було.
— Щось мені погано,— сказала дівчина, і хлопець, обхопивши її за талію, швидко повів до машини.
Отямилась вона ранком у його постелі.
* * *
На Марійчині дзвінки Ігор не відповідав. Уникав зустрічей з нею. Узагалі кудись зник. Друзі говорили, що він допізна сидить в інституті. Мама Ігоря намагалася їх примирити. Син відказував, щоб не втручалася.
Якось Марійка підкараулила Ігоря в під’їзді, запитала, чи любить він її?
— Люблю,— відповів Ігор.
— Давай знов зустрічатися,— притулилася до нього Маша.
Він відсунув її рукою і сказав, що більше цього ніколи не буде.
А за рік у нього з’явилася Оленка. Вона вчилася з Ігорем в одному інституті.
— Страшна! — повідомляли Марійці подружки.— Ігор її не любить і незабаром покине.
І справді, за деякий час розвідка донесла, що Ігор знову сам. Потім стало відомо, що Олена вагітна, уже на третьому місяці. Ігор повів її в РАГС.
Весілля гуляли в квартирі, що її молодятам подарували батьки нареченої. Коли за півроку народилася дівчинка. Ігор наполіг на тому, щоб назвали її Марічкою.
* * *
Весь вільний час Марія простоювала біля вікна. Дивилася і дивилася на людей, що юрмилися на трамвайній зупинці або курила на балконі. Нікуди не ходила, нікого не хотіла бачити. Після роботи — одразу додому. Перестала доглядати себе. Говорила, що життя її скінчилося, що нікому вона не потрібна. Вирішила від першого зустрічного народити дитини й жити для маляти. Почалися тертя з батьками. Удома не допомагала, навчання в педінституті кинула. І взагалі, як казала мама, «не подавала ознак життя».
— Ти молода, здорова, то чому вічно в трансі? — дорікала мати.— Сама в усьому винна. Ігор такий порядний, природно, що він перестав з тобою зустрічатися.
Сварки частішали. А коли якось Марійка брутально накричала на матір, батько, що досі не втручався, схопив дочку за плечі й сильно трусонув. Вона похитнулася, вдарилася об одвірок, заплакала і як була — в халаті й капцях — вибігла з квартири. Усю ніч просиділа у дворі. А ранком мимо проїжджала машина. З вікна виглянув Валерій — у костюмі, при краватці. Обличчя в Марії було бліде, заплакане, під очима синці.
— Що сталося? — спитав.
— Я посварилася з мамою і пішла з дому.
Валерій розвернув опель, посадив Машу, відвіз до себе додому. Сказав, щоб вона прийняла ванну, взяла в холодильнику все, що захоче, виспалась і дочекалася його.
— А мамі подзвони і помирись,— майже наказав він. — Я після роботи приїду, разом підемо по твої речі.
* * *
Валерій робив усе, щоб довести Марії свою любов. Не реагував, коли вона кривдила його своєю байдужістю. Не реагував, якщо говорила, що хоче від нього тільки дитину, а коли вона народиться, то піде. Її вагітність увесь час зривалася. Марічка боялася, що ніколи вже не зможе народити, і від цього в неї на душі ставало ще гірше. Однак через два роки на світ все-таки з’явилася Оленка. Дуже схожа на Марійку. Валерій не міг натішилися на них. Він уже давно пропонував Марії зареєструвати їхні стосунки, але вона відмовлялася. Мовляв, штамп у паспорті для неї нічого не значить.
Про Ігоря вони ніколи не згадували. Але Валерій бачив, що іноді Марійка, колишучи доньку, подовгу дивиться у вікно. Ні ніжності, ні особливої турботи про себе з боку дружини він, як і раніше, не відчував. Більш того, Марія перебралася в дитячу кімнату. Не відповідала на його пестощі, під різними приводами відмовлялася від близькості.
— Хочеш піти? — якось запитав він Марію.
— Тепер уже ні,— подумавши, відповіла вона. — У дитини повинний бути батько.
— А я хочу, щоб у мене була нормальна дружина! — розлютився Валерій.— Я ні неодружений, ні одружений. Ти як кам’яна!
— Я нічого не можу із собою вдіяти,— заплакала Марічка. — У мене немає почуттів до тебе. Єдине, що можу обіцяти, житиму з тобою через Оленочку. Більшого не проси.
* * *
Валерій став подовгу затримуватися на роботі. Якщо в перші місяці після народження дитини поспішав додому, брав у дружини з рук пляшечку і сам годував маля, купав її, змащував кремом, прав пелюшки, гуляв, часто вивозив родину на дачу, щоб «в Оленочки щічки були рожеві», то останнім часом до всього охолонув. Чи Марії це тільки здавалося?
Хазяїн меблевої фірми, де працював Валерій, підвищив його на посаді. І тепер пізнє повернення додому стало ледве не щоденними. Траплялось, він і по вихідних сидів за комп’ютером, розробляючи нові моделі тумбочок, кухонних столів і шаф.
Лихо сталося несподівано. Марійка пішла в магазин, а дворічна Оленка залишилася з батьком. Той сидів, як звичайно, за роботою. Дівчинка втекла на кухню. Скільки вона там пробула, Валерій не пам’ятає. Просто в один момент він пішов за сигаретами і побачив, що непритомна дочка лежить на підлозі. Ротик її був весь у чомусь чорному. Поруч валялася розкрита баночка з марганцівкою. Злякавшись, що дитина мертва, Валерій викликав швидку й одразу подзвонив на мобільний дружині. Страшна звістка застала Машу в супермаркеті. Вона кинула продукти і помчала додому. Коли піднімалася сходами, лікарі несли дитину вниз до машини з червоним хрестом. Марію посадили поруч з дочкою, Валерій поїхав слідом.
— У дівчинки опік третього ступеня ротової порожнини, стравоходу й шлунка,— сказали лікарі. — Будьте готові до найгіршого.
Що пережила Марія за той місяць, коли дитина була в реанімації, словами, напевно, не передати. Перші дні вона сиділа в палаті, обхопивши голову руками, і розгойдувалася з боку у бік. Оленочка майже весь час спала, прокидаючись, неспинно плакала, певно, від болю. Годували її з трубочки через ніс.
Ранок і вечір Валерій проводив з ними в лікарні. Спочатку Марія хотіла було вилаяти його останніми словами за те, що не доглянув за дочкою, але, бачачи, що він теж убитий горем, нічого не сказала.
Леночка потроху одужувала. У день виписки Валерій приїхав у лікарню з букетом квітів.
— Сьогодні друге народження нашої доньки,— сказав він дружині.
— Спасибі за те, що ти нас не кинув,— відповіла Марія і несподівано для себе поцілувала Валерія в щоку.
* * *
Щось сталося з Марією. Ні, вона не спалахнула любов’ю до чоловіка. Як і раніше, спала з дочкою в іншій кімнаті. Не працювала, опікувалася дитиною, господарювала. Але почала ловити себе на думці, що нетерпляче чекає на Валерія з роботи. Була незадоволена, коли він приїжджав пізно. Почала цікавитися, що йому приготувати на вечерю, або робила невеликі «смакові сюрпризи», купуючи те, що він найбільше любить. Потім відзначила про себе, що у Валерія красиві чорні брови, густі вії. Загалом симпатичний, добрий і вірний.
Одного разу, коли Оленочка вже спала, Валерій, як завжди, сидів за комп’ютером, а Марія читала журнал. Було тихо.
— Як чужі,— подумала Марійка і подивилася на чоловіка.
Він сидів, зігнувшись, і дивився на екран. Щось сумне було в нахилі його голови, в опущених плечах.
— Ти працюєш? — запитала жінка.
— Вже закінчив. Просто граю. А що ще робити? — сумно відказав він.
Марії раптом стало шкода цієї людини, що любить її, піклується про дочку, працює день і ніч, щоб вони не бідували, а сам — самотній, нещасливий, без краплі любові. Сльози виступили в неї на очах. Вона підійшла до Валерія, обійняла його й тихо сказала:
— Я і сама не знала, що давно люблю тебе й не можу без тебе жити...

Тетяна ХЛЄБНИКОВА
також у паперовій версії читайте:

• МАЛЕНЬКИЙ ТИРАН

назад »»»