ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ: «СМІЛИВО ВІДСТОЮВАТИ СВОЇ ПОГЛЯДИ»
Нинішні вітчизняні політики думкою вчених (не піарщиків чи оракулів, які до науки непричетні) не надто цікавляться. Між тим з української історії відомо, що видатні вчені, особливо на крутих віражах історії, не замикались у тиші лабораторій, а виявляли високу політичну активність.

Класичний приклад — діяльність геніального дослідника, засновника й першого президента Української академії наук Володимира Вернадського. Недарма кажуть, що історія вчить того, що вона нічого не вчить. Це спадає на думку, читаючи висловлювання вченого перших десятиріч минулого століття.
Про необхідність бути дія-чем. В. Вернадський був переконаний: все, що робиться в державі й суспільстві, безпосередньо торкається кожного громадянина. «І приходиш до необхідності бути діячем у цій державі або суспільстві, намагатися, щоб воно наближалось до твого ідеалу, щоб як ти, так й інші після тебе досягли найбільш можливого щастя...». «Належить відверто, не боячись висловлювати і захищати власну думку, відкидати удавану сором’язливість, сміливо обстоювати свої погляди...»
Згідно з переконаннями Володимира Івановича народ має впливати на перебіг подій у суспільстві: «Загальною нашою ідеєю має бути те, аби приводити людей до усвідомлення того, що їм потрібно керувати собою власноруч. Намагатися надати народові практично необхідні й важливі відомості, спрямувати його думки і переконати у власних силах».
Академік Вернадський зауважував, що в житті країни бувають періоди, коли жодний громадянин не може залишатись осторонь, бо це — аморально. Політичні ж партії дозволять відчути себе вільним громадянином, «виявляти свою волю і думку в політичному житті, працювати над перетворенням аморфного і бентежного натовпу на злагоджене, організоване ціле, яке має можливість вплинути на політичне життя країни».
Про роль і місце опозиційності. «Руйнівна діяльність уряду. Наш уряд прагне розвалити державу і з якоїсь дивної іронії вважає себе охоронцем».
У березні 1906 року Володимир Вернадський був обраний членом Державної ради від так званої Академічної курії (Академії наук і університетів). «Державна рада за своїм устроєм — залишаючи осторонь її склад — є... залежною від міністерства і придворних впливів. Зменшення прав Державної ради викликано не розумними міркуваннями, не логікою. Воно сталось через відсутність творчого державного розуму і розуміння стану справ, яке блискуче демонструє останнім часом російський уряд, завдяки тому, що всі урядові заходи останніх місяців діаметрально протилежні меті, задля якої вони вживаються. До того ж, Росією правлять не державні люди, а поліцейські й ділки, що не піднімаються вище від міркувань хвилини, неосвічені й не знайомі зі специфікою російського життя».
«Перед країною тепер постало питання, що має величезне значення для її майбутнього. Хто переможе? Опозиція чи міністерство?.. Це питання про об’єднання і зімкнення сил опозиції, про припинення в її середовищі внутрішніх суперечок і чвар, питання про так звані блоки і угоди».
«Глибока розбіжність в складі опозиції позначається на ставленні її до Думи — для одних Дума є знаряддям управління країною та засобом припинення сучасної державної анархії, для інших — агітаційним засобом для розпалювання революційного руху. Все це, мабуть, робить неможливим будь-який блок, яким не було б об’єднання опозиції чи на підставі загальних гасел або програмних положень...».
Володимир Вернадський ще 1907 року наголошував на відповідальності, яку несе опозиція, і висловив міркування щодо її діяльності: «Хаотичність російського суспільства ставить особливі вимоги і зобов’язує бути поміркованою партію, яка є найбільшою і найорганізованішою у складі опозиції, і яка йде в Думу з певною метою упорядкування та відродження російського державного життя. Вона має прагнути провести в Думу компактну групу своїх прихильників... Потрібно провести таких кандидатів, які діятимуть злагоджено».
Академік Вернадський припускає можливість компромісів у роботі опозиції: «Цілком імовірно, що технічні угоди з іншими групами, які доводиться укладати в теперішній передвиборний період, певним чином позначаться на складі майбутньої Думи... Звичайно, про таке не могло б бути й мови, якби йшлося про угоду з партіями, що мають широкі кола прихильників. Проте нам доводиться мати справу не з партіями, а з генералами і офіцерами без армій або просто з групами, в яких є енергійні ватажки, впливові в пресі чи професійних спілках особистості. Армія, на яку вони розраховують і яка відіграє вирішальну роль, а саме виборці, кожної миті може піти як за ними, так і проти них. Урахувати їхні настрої та побажання — складна справа. Значною мірою вона залежить від персон, виставлених іншими партіями».
Про необхідність реформування держави. «Завдяки невігластву і нездатності правлячих кіл Росія зведена до ролі слабкої й неспроможної держави, величезні кошти, стягнуті з населення з божевільною марнотратністю, призвели до зубожіння народу, але не спричинили до державної могутності; створений віковою історією міцний державний механізм розхитаний. Єдиний вихід — докорінна політична реформа...»
«Не можна команді й керманичеві ХVIII ст. вести складний державний корабель ХХ ст. Не можна безтурботно жити серед держав нового типу старомодній державі минулого. І в міжнародному державному житті також точиться боротьба, і виживають лише більш пристосовані; всесвітня історія охоплює всю Земну кулю, і державна небезпека для Росії, спричинена її недосконалою організацією, стає усе загрозливішою. Реформа державного ладу має бути докорінною і рішучою; цього конче вимагає подальше існування держави, її благо — як у своїх внутрішніх основах — народній самосвідомості, так і в зовнішньому становищі — в умовах світового життя».

Підготувала Віра АНДРІЄВИЧ
також у паперовій версії читайте:

• ЕФЕКТ АКАДЕМІКА АЛФЬОРОВА
• МОДЕЛЬЄРИ ХIV СТОЛІТТЯ
• ЗОЛОТІ СЛОВА

назад »»»