ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
ДАРУВАВ ВИШНЕВІ УСМІШКИ
П’ятдесят років від дня смерті Остапа Вишні — привід не лише згадати про Великого Пересмішника, а й вклонитися перед пам’яттю людини, котра зуміла зберегти гідність попри те, що її не оминув сталінський молох, зберегти силу духу і здатність дарувати добро людям.

«Будував Україну»
Батьківщина славнозвісного Остапа Вишні — щедра на таланти Полтавщина. Тут 13 листопада 1889 року в багатодітній родині з’явився на світ майбутній пересмішник. Щоправда, про славу гумориста селянський хлопчина Павлуша Губенко тоді навряд чи мріяв. Закінчив початкову, потім двокласну школу. 1917 рік ознаменувався вступом на історико-філологічний факультет Київського університету, однак згодом залишив навчання і поринув у журналістську роботу. Власне, про бурхливі революційні роки письменник із притаманним йому гумором згадував у «Моїй біографії» (1927): «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду... Де співають,— там і я! Де говорять,— там і я! Державний муж, одне слово».
Ця активна «державна» діяльність завершилась тим, що 1920 року його заарештовують, але, не знайшовши «компромату», випускають.
Павло Губенко активно дописує до газет, а у квітні 1921 року стає працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», яку редагував Василь Блакитний. Славнозвісним псевдонімом (Остап Вишня) літератор уперше підписався 1921 року в газеті «Селянська правда» під фейлетоном «Чудака, їй-богу». Одна за одною виходять збірки творів письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах. На них тепло відгукнувся Микола Хвильовий: «Я полюбив «Усмішки» Остапа Вишні за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони глибоко трагічні, за те, що вони злободенні...»

«Як манить ця недосяжна «воля»!
Про величезну популярність Вишні свідчить той факт, що тиражі його книжок досягли півмільйонної позначки.
Утім, наближалися найтяжчі часи. «Почалися безглузді арешти письменників й іншої інтелігенції,— згадував літератор Володимир Гжицький. — Це були перші відчутні прояви культу особи Сталіна, жертвою якого ми стали з Остапом Вишнею. У грудні 1933 року нас обох арештували, звинувативши в контрреволюційній діяльності. Ми зустрілися перший раз на далекій Півночі».
Якщо згадати, що спочатку судова «трійка» визначила як «міру покарання» — розстріл, стає зрозумілим, із яким настроєм письменник зустрів звістку про «помилування» і заміну рішення десятирічним ув’язненням.
У табірному щоденнику Вишні читаємо про його поневіряння, фізичні й душевні страждання: «Скільки у таборі найдивовижніших, найфантастичніших, найхимерніших чуток! Усі вони зв’язані з «волею». Як хочеться всім на «волю»! Як манить ця недосяжна «воля»!»
З болем і теплотою — про дружину: «Завтра Варі їхати! Вона вже зібралася, вже про все оговорено, обговорено. Сум мене огортає, бо мимоволі в думках прорізається: «А може ж, востаннє бачимось?! Може, наші мрії про те, що через три місяці вона приїде сюди і ми будемо вкупі, залишаться тільки мріями!.. Як згадаєш про це — так тяжко робиться, що місця собі не знаходиш...»
Володимир Гжицький згадував, як Вишня намагався допомогти своєму товаришеві по нещастю, як самовіддано опікувався його долею: «Ходив до найвищого начальства, але за мною ходив супровідний папірець, у якому було сказано, щоб мене використовували виключно на фізичних роботах... Коли я приходив у пригніченому настрої, він розважав мене, запевняв жартома, що все буде добре, що ми повернемося до життя загартовані північними холодами».
Восени 1938 року Павла Михайловича поспішно вивезли з Півночі. На прощання він простягнув Гжицькому листа, яким фактично прощався зі своїм табірним побратимом (подейкували, що Вишню везуть на страту).

«Зеніткою» — по ворогу
«Ой, доле, як ти насміхаєшся з людей!»,— після своїх численних поневірянь написав гуморист. Хоча навіть він достеменно не знав, ким він був... Радше, мабуть, трагіком, хоча за давньою звичкою його не називали інакше, як «веселим».
3 грудня 1943 року Остап Вишня вийшов через ворота Бутирської в’язниці на волю. А вже за рік вибухнула по ворогах його «Зенітка».
«Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину. — Як діла, дідусю? Драстуйте! — Драстуйте! Діла? Діла — нічого! Як казали оті песиголовці,— гут. — І по-німецькому, дідусю, навчилися? — Атож. У соприкосновенії з ворогом був, от і навчився. — І довго, дідусю, соприкасались? — Та не так, щоб дуже й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли...»
Сучасним читачам важко збагнути, чим була та «Зенітка» для воїнів! Її переписували від руки, вчили напам’ять.

Народний письменник
Дмитро Білоус називав ще одну рису Остапа Вишні — оперативність. Майже у кожному номері журналу «Перець» він виступав із гуморесками, усмішками, фейлетонами. До Вишні зверталася велика кількість людей, сподіваючись, що він допоможе, розрадить... Бувало, заходить приїжджа людина до редакції й запитує: «Де тут Остап Вишня?»
...Якось група письменників поїхала до Канева, на Чернечу гору. Чутка поширилася швидко, і в другій половині дня біля канівської пристані зібралося чимало людей. Зараз у це важко повірити (бо письменники, на жаль, великим авторитетом у суспільстві не користуються), але Вишню приймали, як полководця! Люди приїздили на конях, згадував Степан Михайлович. Усміхнувся до людей, вклонився, а йому кидали букети квітів.
На запитання читачів, як він творить гумор, Вишня розповів таку історію: «Дуже важливим є і те, хто і як той гумор сприймає. Буває, напишеш, перечитаєш, сам смієшся. Жінка читає — сміється. Даси сусідові — регоче. Потім понесеш фейлетон редакторові. Раз читає мовчки, вдруге читає. За тим підведе голову і каже: «Чудесна річ, дуже актуальна річ, але щоб до неї... хоч трошки гумору!» Утім, усі, хто близько знав Вишню, застерігав від поверхового сприйняття його творчості, яке, з легкої руки радянського літературознавства, дійшло до нашого часу.

«Хай живуть зайці!»
Ще за життя Вишні про його захоплення мисливством і рибальством складали легенди. Але любов до полювання була у нього своєрідною.
Коли колеги-перчани зустрічали його запитанням: «Як полювання, Павле Михайловичу? Вбили зайчика?», він відповідав: «Вишня завжди летить на полювання з гаслом: «Хай живуть зайці!». Летів на полювання зовсім з іншою метою — помилуватися луками, сінокосами, красою землі. Узимку хату наповнювало пташине щебетання: Павло Михайлович купував щигликів чи синиць, а навесні в урочистій обстановці пташок випускали. «Мені довелося одного разу бути при цьому,— згадував молодший брат письменника Кость Губенко.—Брат виніс клітку з щигликами на балкон, вийшов онук Павлуша, відкрив дверцята клітки, пташки вилетіли, сіли на дереві, і, весело пощебетавши, зникли. Брат довго дивився їм услід, і велика сльоза покотилася по його обличчю. В цю мить я його зрозумів без слів».

«Отака в мене радість...»
...Пересмішник, гуморист, людина із вишневою усмішкою. Для тих, хто не обізнаний з тернистим шляхом письменника, його життя здається суцільним святом гумору і сміху. Та лише посвячені знали про те, яким сумним часом був завжди усміхнений на людях Павло Михайлович.
Перечитайте його «Вишневі усмішки», і ви відчуєте легкий сум, ностальгію за тим, що ніколи не повернеться. «Осінь... Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим. Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться. Йому так не хочеться йти на вічний спокій... Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило... Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає...»
Степан Олійник згадував, як одного дня Павло Михайлович зайшов до редакції «Перця» чимось схвильований. Замість свого жартівливого: «Фізкульт-привіт!» стримано привітався. Кілька разів повторив про себе: «У мене така радість, така радість...» У цих словах відчувалася гіркота і душевний біль. Не поспішаючи, витяг із кишені папірця й простягнув Олійнику. Той глянув і все зрозумів. То була постанова про «перегляд справи Губенка Павла Михайловича і її припинення за браком складу злочину». Павло Михайлович мовчки ходив по кімнаті. Тоді сказав: «Отака в мене радість!» Похитав головою і відвернувся, сумно зітхнувши.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ПРАВДИВА ІСКРА ПРОМЕТЕЯ

назад »»»