ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ШЕДЕВР ШЕКСПІРА В УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКІЙ ВЕРСІЇ
Відтоді, коли всесвітньо відомий англійський драматург Вільям Шекспір створив 1595 року один із найкращих своїх творів — трагедію «Ромео і Джульєтта» — минуло понад чотириста років, але вона лишається у репертуарі багатьох театрів, вважається найпопулярнішим сценічним твором.

Нею захоплювалися сучасники драматурга, у театрі «Глобус» не було вільних місць, а згодом й у інших залах, де виконували цю п’єсу. Коли 1597-го трагедія вийшла друком, її миттєво розпродали.
Із плином часу інтерес до шедевра не зменшується. У другій половині ХІХ ст. з’явилися опера Шарля Гуно «Ромео і Джульєтта», а у середині ХХ ст. — балет Сергія Прокоф’єва, який прославився завдяки генію композитора й феноменальному талантові балерини Галини Уланової. Після появи чудового кінофільму Франко Дзефіреллі «Ромео і Джульєтта» здавалося, що ніхто не ризикне звернутися до цієї п’єси, оскільки кращого втілення важко уявити.
Проте останніми роками на київських сценах з’явилися нові постановки. Дещо несподіваною для столичних театралів виявилася звістка про те, що у театрі російської драми ім. Лесі Українки напередодні нового сезону відбудеться відкриття третього камерного залу «Нова сцена» екзотичною прем’єрою. Її особливістю є те, що нова постановка принципово вирізняється від попередніх, оскільки це — спільний українсько-німецький проект.
Кілька років між Професійною студією молодих акторів театру ім. Лесі Українки та відділом драматургії Баварської театральної академії ім. Августа Евердінга (Мюнхен, ФРН) налагоджено творчі контакти. Під час роботи над попереднім спільним проектом — постановкою «Емілії Галотті» Лессінга, режисером якого був Еліас Перрік, виникла ідея спільної постановки «Ромео і Джульєтти» за участю молодих німецьких і українських акторів.
Ініціатива належить київській перекладачці Аллі Рибіковій, яка зробила сценічну редакцію трагедії Шекспіра. Саме вона запропонувала студентам Баварської театральної академії ім. Августа Еверлінга та Інституту театрознавства Мюнхенського університету ім. Людвига Максиміліана взяти участь у спільній постановці шекспірівської п’єси, що, власне, посприяло виникненню двомовної сценічної версії.
Було проаналізовано чимало різних перекладів трагедії німецькою та російською мовами. Зрештою, спинилися на німецькому Томаса Браша і російському Тетяни Щепкіної-Куперник. Згідно із задумом постановників, актори мали грати своїми мовами, представники клану Монтеккі — німецькою, а клану Капулетті — російською. Крім того, під час виконання вистави не буде ні субтитрів, ні синхронного перекладу, оскільки твір широко відомий.
Працюючи над спільною сценічною версією, чимало уваги приділяли оптимальному вирішенню багатьох сцен невербальними засобами, щоб краще зобразити конфлікти, різнопланові стосунки між персонажами п’єси. Як не дивно, але відмінність театральних традицій України та Німеччини, менталітетів і мов сприяли виникненню й розвитку під час репетиційного процесу особливої сценічної мови постановки.
Перша частина репетицій проходила у Мюнхені, а друга — у Києві. Саме у столиці України відбулася прем’єра трагедії й було показано вісім вистав на «Новій сцені» театру ім. Лесі Українки. Після цього актори, залучені у проект, поїдуть до столиці Баварії, де також зіграють вісім вистав.
Як повідомила режисер-постановник і продюсер з німецької сторони доктор Катрін Кацубко, що керує відділом драматургії Баварської театральної академії ім. Августа Евердінга, це була постановка, що за своєю концепцією робить акцент на грі та костюмах з мінімумом декорацій. «Поряд з історією кохання головних героїв мені хотілося приділити увагу можливості сценічного втілення двох головних тем: абсурдність ворожби та конфліктів між людьми, а також руйнівній силі структур влади,— розповідає Катрін Кацубко.— Цей проект сприяв плідному взаємообміну сценічним досвідом молодих німецьких і українських акторів. Нас вразила щира реакція ваших глядачів, гостинність керівництва театру російської драми, сподобався Київ та його мешканці».
Усі вісім вистав спільного українсько-німецького проекту мали великий успіх і пройшли з аншлагом. Чимало глядачів висловлювали жаль, що вистава йшла на малій сцені й не всі охочі її змогли побачити. Безсумнівно, успіх був зумовлений натхненною грою молодих акторів, особливо виконавців головних ролей — Наталії Шевченко (Джульєтта) та Штефана Штрассера (Ромео), які зовні відповідали цим персонажам, а створені ними образи вражали глибиною, щирістю і переконливістю.
Заслуговує на увагу і робота художника по костюмах Олени Дробної, котра майстерно стилізувала одяг героїв під стиль епохи Ренесансу. На жаль, не зовсім вдалою була режисерська концепція, позбавлена відчуття специфіки людських взаємин часів італійського Відродження. П’єса виявилася надто осучасненою, без романтичності у стосунках героїв, шляхетності у багатьох сценах. Те саме стосується й оформлення з використанням сучасної музики.
Загалом вистава є знаковою подією у культурному житті Києва, що сприяє зміцненню культурних контактів між Україною та Німеччиною.

Сергій ПИРОГОВ
також у паперовій версії читайте:

• ДО ФІЛАРМОНІЇ ПІШОВ СЛУХАЧ
• КІНОСТОРІНКИ НЕТЛІННОЇ ПАМ’ЯТІ
• ПОЗНАЧЕНІ НАТХНЕННЯМ ПЕЙЗАЖІ

назад »»»