ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ЗЛОДІЙ САМ СОБІ ВИНІС ВИРОК
Сигналізація — чудовий винахід у галузі охоронної справи, проте випадок, який нещодавно стався в одному з центральних районів Києва ще раз довів, що ніяка техніка не може замінити людини. Тобто працівника міліції — його оперативної майстерності, кмітливості, інтуїції.

Якось двоє хлопців, віком 25 й 28 років, пішли серед ночі обкрадати офіс. У минулому наші герої були не раз судимі, познайомилися у виправній колонії, після звільнення з якої не стали повертатися по домівках — до убогих провінційних містечок в різних областях України, а разом подалися до заможного Києва. Чим вони збиралися там займатися — здогадатися неважко.
У столиці приятелі винайняли невеличку кімнатку в занедбаному приватному будинку, розташованому в приміському селищі Буча — на більше не стачило грошей. Удень вони ходили містом за оголошеннями «Пропоную роботу». Звісно, працевлаштуватися з їхніми біографіями їм було б досить проблематично, але пошукачів цікавила не робота, а сам процес її пошуку. Це давало можливість, буваючи в офісах різних комерційних фірм, придивлятися, де що погано лежить і як до нього можна вночі дістатися.
Часто фірми орендують приміщення в науково-дослідних інститутах та інших великих будинках колишніх і теперішніх державних установ. Тож зрозуміло, що, відвідуючи один офіс щодо влаштування на роботу, зловмисники водночас проводили розвідку ще в 5–6 офісах, заходячи до них під різноманітними приводами. Найпростіший з них — випадково переплутав двері.
Одне слово, інформації в них накопичилося чимало, і нічні крадіжки з офісів були поставлені на конвеєр. Щоб справа пішла веселіше, один з приятелів пригнав старенького батькового «Москвича». Автомобіль був тихохідним, проте хлопці й не збиралися ставити на ньому рекорди швидкості — аби лишень завантажити в нього речі, а не тягати їх на горбу.
Один з багатих на оргтехніку офісів злодії угледіли на тихій вуличці неподалік Хрещатика. Він був розміщений на третьому поверсі тильної сторони будинку. Вхідні двері до нього були міцно зачинені, зламати їх — годі й думати. Майже всі вікна офісу — надійно заґратовані, але на тому ж поверсі був туалет, котрим користувалися й інші фірми, і ґрат на ньому не було. Правда, щоб потрапити з того туалету в офіс, слід було ще якось виламати двері, але, вже потрапивши на третій поверх, можна було спробувати з ними пововтузитися. А ну як вигорить?
Темної ночі крадії під’їхали до цього будинку із саморобною драбиною. До туалету через вікно дісталися без зайвого клопоту, оскільки, відвідуючи напередодні цей офіс, вони навмисне залишили вікно незачиненим. Та коли почали ламати двері, що вели до мети, сталося те, чого вони не чекали — несамовито заревіла сигналізація. Страшенно перелякавшись, крадії повистрибували через вікно і, кинувшись тікати, заховалися на смітнику, де їх, напевне, ніхто б не помітив і не знайшов.
Але минуло десять хвилин, двадцять, півгодини, а ніхто за сигналом тривоги не прибув, тож їх, звичайно, і не шукав. Як виявилося, цей тип сигналізації на професійному жаргоні охоронців називається «ревун». Його датчик не підключений до пульта централізованого спостереження, а тому ніхто й не збирався виїжджати на сигнал. Прибор був розрахований лише на психологічну дію, або на те, що хтось із сусідів почує ревіння й викличе міліцію. Але в цьому кутку Києва нічного населення майже немає, оскільки приміщення всіх його будинків зайняли офіси.
Саме тому молодики з подивом зауважили, що «ревун» собі реве, але нікому до цього діла немає. Зваживши на це, зловмисники вирішили повторити спробу: знову забралися на третій поверх, вирвали «з м’ясом» сигналізаційний пристрій і розбили його об підлогу, а рештки розтоптали черевиками. Після цього про всяк випадок ще раз спустилися вниз і знову заховалися: хтозна, можливо, ця сигналізація зреагує на розрив проводів? Але й цього разу ніхто не приїхав, тож тепер крадії могли безперешкодно взятися до справи.
Вони винесли з офісу й завантажили в «Москвич» чотири комплекти комп’ютерів — з системними блоками, моніторами та принтерами, два телевізори, відеомагнітофон, телефакс, електрочайник, мікрохвильову піч, кілька радіотелефонів та багато інших корисних в офісному господарстві речей. Серед них і кілька пар напрочуд гарних жіночих туфель. Справа здавалося вдалою, оскільки здобич виявилася дуже багатою, нальотчики, не відчуваючи небезпеки, спокійно вирушили додому. Але за три квартали від місця події їх зупинила міліція.
За оперативною статистикою, якщо зупинити десять тисяч автомобілів і провести в них хоча б поверховий огляд, то обов’язково в одному з них знайдуться незаперечні докази якого-небудь злочину: наркотики, зброя, фальшиві гроші, або дівчина-полонянка, яку силоміць затягли в салон. Уночі ця ймовірність підвищується вдесятеро. Тобто якщо звичайний міліціонер патрульно-постової служби (ППСМ), маючи в середньому близько ста нічних чергувань на рік, протягом кожного з них перевірить десять автомобілів, то він має шанси розкрити протягом року один— два злочини. Це рівно стільки, скільки й вимагається розкривати на рік від середньостатистичного працівника ППСМ. Тож немає нічого дивного в тому, що екіпаж міліцейської машини, побачивши на вулицях нічного міста старенького «Москвича», зупинив його, попросив водія й пасажира пред’явити документи і показати, що знаходиться в салоні та багажнику.
А що там було в наших героїв, ви вже знаєте: побачивши таку силу-силенну речей, не тільки працівник міліції, а й будь-хто на його місці замислився б, чи не є все це краденим. На це в злодіїв була заздалегідь готова відповідь: наша фірма, мовляв, переселяється в інший офіс, і ми перевозимо речі. А чому так пізно? Та тому що машина зламалася — бачте, яка старенька.
Пояснення цілком логічне, але тільки не для міліціонерів, які звернули увагу на проводи, якими комп’ютери підключаються до електричних розеток, і побачили, що вони геть обрізані (злодіям, коли вони пакували оргтехніку, було ліньки копирсатися в сплетіннях проводів, тому вони їх просто-напросто повідрізали). Тож у відповідь на наступне запитання один з хлопців не вигадав нічого кращого, як прожогом чкурнути до найближчих кущів. Міліціонери й рота розкрити не встигли. Та коли його товариш хотів зробити те ж саме, правоохоронці міцно схопили його.
Тепер уже невдасі не було сенсу триматися легенди: все одно він не зміг би показати, де розміщена, фірма, з якої вони начебто перевозили речі. Зваживши на це, затриманий щиросердно зізнався в крадіжці. Правда, коли в райуправлінні його спитали, де знайти спільника, злодій промовчав. Проте співробітники карного розшуку й без нього здогадалися, що перш за все треба перевірити їхнє помешкання в Бучі, а в разі потреби влаштувати там засідку.
Під час затримання другого крадія сталась драматична історія. Коли оперативники прибули до того приватного будинку, двері їм ніхто не відчинив. Господарів не було вдома, а заходити до помешкання за їхньої відсутності та ще й без санкції прокурора вони не вважали можливим, інакше це буде порушенням недоторканності житла. Та, прислухавшись уважніше, розшуковці почули в будинку якийсь шурхіт і зрозуміли, що там хтось є. Причому цей «хтось» не міг не чути, як вони стукають у двері.
Ситуація склалася непроста, але сищики, промовивши «Була не була!», вибили вікно. І вчасно: в одній з кімнат будинку вони побачили повішеного на мотузці хлопця. Ним і був той самий злодій, який зрозумів, що йому все одно нікуди від міліції не дітися, і, не витримавши нервового напруження, спробував накласти на себе руки. Його врятували. А за деякий час обох зловмисників засудили до семи років позбавлення волі.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• «ВІКОННІ» ШАХРАЇ ПОТРАПИЛИ ЗА ҐРАТИ
• П’ЯНИЙ КІДНЕПІНГ У ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ

назад »»»