ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОЛОГІЯ
У КОГО ЯКИЙ ЗИСК ВІД ЗАПОВІДНИКА?
У складі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України як спеціально уповноваженого органу державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду створено урядовий орган — Державну службу заповідної справи. Як забезпечується збереження природно-заповідних територій та об'єктів? Який стан заповідної справи в державі?

У широкому розумінні заповідна справа стосується багатьох, найперше морально-етичних, ціннісних аспектів «екологічної» нині проблеми — відносин людини і довкілля. Сакральна, естетична та інші гуманістичні цінності живої й неживої природи, соціальне (зокрема, національно-етнічне) значення заповідних ландшафтів, їх символізм є об'єктами природного середовища, на які спрямована заповідна справа. Головне в ній — збереження біотичного і (від біота — життя) ландшафтного різноманіття. На превеликий жаль, не всі розуміють, що виснаження ресурсів біорізноманіття неминуче призведе ( і вже призводить) до значного погіршення якості життя.
Призупинити темпи втрат біорізноманіття можна лише створенням репрезентативних, біологічно стійких і ефективно керованих природоохоронних територіальних систем.

Хроніка втрат
Для України особливо актуальною є «проблема природного різноманіття», бо на її території збереглась тільки третина природної рослинності й до того ж у зміненому вигляді. (Не спотворених господарською діяльністю ландшафтів в Україні, вважайте, не залишилось). Мало змінені ландшафти становлять 12,7 % території. Це, головним чином, вторинні ліси, заболочені ділянки, природно-заповідні та інші природоохоронні території.
Біота України налічує понад 25 тис. видів рослин і 45 тис. видів тварин, із яких до Червоної книги занесено відповідно 541 і 382 види. Зазвичай, місцем зростання і проживання цих видів є природно-заповідні території. Із 220 видів природних ландшафтів України тільки 40% представлено у природно-заповідному фонді, а із 57 ландшафтних областей лише 32 забезпечені природними заповідниками й національними природними парками. Вочевидь, що кожний вид природного ландшафту, а тим паче ландшафтна область, як найбільш виражений регіональний природний комплекс, із часом мають бути репрезентовані висококатегорійним природно-заповідним об'єктом. Отже, в нинішніх умовах ринкової економіки роль територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) у збереженні біотичного і ландшафтного різноманіття лишається ключовою.
В Україні за роки незалежності площа ПЗФ зросла вдвічі й сягає 4,65% території держави. За цей час видано понад 30 указів Президента щодо резервування і створення нових територій та об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення. Природно-заповідний фонд розширювався за рахунок біосферних заповідників, національних природних і регіональних ландшафтних парків. Нині до природно-заповідної мережі України входить більш як сім тисяч територій та об'єктів загальною площею 2,8 млн га. У підсумку маємо відставання розвитку мережі природно-заповідних територій в Україні порівняно з країнами Європи, де показник заповідності становить у середньому близько 15 %.
Державна служба заповідної справи розробила проект Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року. Очікується, що виконання цієї Програми, крім збереження ландшафтного і біорізноманіття, поліпшить управління заповідною справою, зокрема через залучення висококваліфікованих кадрів, сприятиме проведенню фундаментальних і прикладних досліджень у цій сфері. Частку заповідності від загальної площі держави заплановано довести до 10%.

Музеї у природі
До нинішньої структурт природно-заповідного фонду України входить 11 категорій територій та об'єктів загальнодержавного і місцевого значення. Так би мовити «цвіт» української природи, її багатство й унікальність, незайманість і неповторність репрезентують природні заповідники — справжні наукові музеї у природі. Їх сімнадцять. Далеко за межами країни відомі Кримський, Карадазький, Український степовий. Міжнародне значення мають біосферні заповідники, яких в Україні чотири: «Асканія-Нова» ім. Ф. Е. Фальц-Фейна, Дунайський, Чорноморський, Карпатський. Ними опікується навіть ЮНЕСКО, оскільки вони належать до всесвітньої мережі біосферних резерватів.
Аби «гармонізувати» інтереси щодо збереженої природи й рекреаційні потреби людей у «спілкуванні» з нею, в Україні створено і функціонує, крім національних природних, 46 регіональних ландшафтних парків. Із національних природних — Шацький серед озер Волині, «Синевир», «Сколівські Бескиди», Вижницький у Карпатах, «Святі Гори» на Сіверському Придінців'ї Донеччини, Деснянсько-Старогутський на Новгород-Сіверському Поліссі, Яворівський на Розточчі, «Подільські Товтри». З регіональних ландшафтних парків першим (1990 р.) був створений «Дністровський каньйон» на Тернопіллі. Вражає велична краса ландшафтів РЛП «Зачарований край» на Закарпатті, «Верхньодністровських Бескидів» на Львівщині, «Мальованки» на Поділлі, «Кременчуцьких плавнів» на Полтавщині. Всіх не перелічити.
Особливу гуманістичну цінність мають рукотворні паркові ансамблі: «Софіївка» в Умані, «Тростянець» на Чернігівщині, «Олександрія» у Білій Церкві. А що говорити про Алупкинський, Фороський, Лівадійський парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва в Криму, Сокиринецький (маєток Галаганів) на Чернігівщині, «Феофанія», «Сирецький гай», «Голосіївський ліс» у Києві! Багато з них — не що інше, як високохудожній плід «співтворчості» людини і природи.
Указами Президента України у 2004 році створено три національних природних парки — Ічнянський у Чернігівській, Галицький в Івано-Франківській та «Гомільшанські ліси» у Харківській областях, а 2006 року — Мезинський у Чернігівській та «Великий Луг» у Запорізькій областях. Загалом у площі ПЗФ України національні природні парки становлять 25,0%.

Кози в бур'янах
Та чи все так добре у нашому «заповідному королівстві»?
Утім, як писав Богдан Ігор-Антонич: «У дно, у суть, у корінь речі» — все значно глибше і серйозніше. Коротко кажучи, ставлення влади до заповідних об'єктів адекватне ставленню до них суспільства.
Не гріх визнати, що на території деяких парків-пам'яток садово-паркового мистецтва (у колишніх поміщицьких садибах) кози пасуться в бур'янах. Нема ні господаря, ні коштів на відродження. У Дніпровсько-Орільському природному заповіднику, на Дніпропетровщині, директор заповідника — пенсіонер, міліціонер у відставці, набрав у штат співробітників родичів. Треба ж було придумати взяти на посаду головного лісничого заповідника (де ліс горить і потрібно «воювати» з браконьєрами) випускницю гірничо-металургійної академії! Чи може бути з цього толк? Звісно ж, про це знають у Держкомлісгоспі, якому підпорядкований заповідник.
Та найбільше проблем, напевно, з національними парками. Не всі (передовсім створені останніми роками) мають державні акти на право постійного користування землею. Зокрема, це стосується НПП «Гуцульщина». Під час створення парку всі межі землевласниками (землекористувачами) погоджувалися, а зараз, коли дійшло до справи, то влада не спромоглася виконати указ Президента щодо вилучення у землекористувачів наданих національному парку у постійне користування земель. Навіть представницька комісія Мінприроди, що торік працювала в НПП «Гуцульщина», суттєво не допомогла парку. Питається: навіщо такі «перевірки»?
Окремого розгляду потребує розроблення й затвердження проектів організації території національних природних парків. Лише деякі з них більш-менш зроблені. Часто-густо зазначені проекти (Деснянсько-Старогутського НПП, «Подільські Товтри», «Святі Гори») написані хіба що для «галочки» і «гаманця», а не для роботи. А обходяться ж державі у чималий кошт.
Водночас установи природно-заповідного фонду фінансуються з держбюджету лише на рівні 35% потреб (у США, для порівняння, на 90%). Переважно це кошти на утримання штату (заробітна плата, нарахування на зарплату). Через низький рівень фінансового (матеріально-технічного) забезпечення погіршується і до того незадовільний їх стан.

Де «ростуть» гроші
Тож без реформування фінансового забезпечення ПЗФ його подальший розвиток є проблематичним. Йдеться, зокрема, про ефективніше використання установами ПЗФ, передовсім НПП, їх рекреаційного потенціалу. Потрібно навчитись заробляти гроші. Певні кроки в цьому зроблено. У багатьох національних парках, природних і біосферних заповідниках Мінприроди самофінансування сягає 23 відсотки. Втім, «продукція» ПЗФ — особливий вид товару, тобто послуги, реалізація яких може посісти пріоритетне місце у формуванні власних фінансових ресурсів. Для суспільства ця «продукція» має високу цінність.
У вигляді «продукту» ПЗФ виступає найперше наукова і пізнавальна інформація, пейзажні краєвиди для туризму, сувенірна продукція, рекреаційні ресурси для санаторно-курортної галузі, аматорського рибальства тощо. Тут створюється своєрідний «додатковий продукт» (оздоровчий вплив на довкілля), прибуток від якого часто (і безкоштовно) присвоюється суміжними галузями (лісове господарство, сфера обслуговування тощо).
Отже, природно-заповідні території та об'єкти мають стати постійними «постачальниками» науково-пізнавальних, освітньо-виховних, рекреаційних, оздоровчих та інших послуг для сучасного урбанізованого суспільства. Власне, на поліпшення фінансового стану установ ПЗФ скеровано постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду». До того ж, документ звільняє суб'єкти рекреаційної діяльності від податків за надані платні послуги.
Що ж маємо реально? Адже в національних природних парках працює чимало людей, штатний розпис деяких сягає за сотню одиниць. У Карпатському НПП, скажімо, налічується, без підрядних працівників, понад дві сотні осіб. Із держбюджету гроші на зарплату виділяють. А чи є віддача?
Якщо взяти перелік затверджених платних послуг, які можуть надавати національні природні парки, то видно, що значна (понад 80 відсотків) частина коштів надходить за рахунок «операцій» з лісом. А треба, щоб гроші, отримані від реалізації лісопродукції, поступово були замінені коштами від розвитку рекреації й екотуризму.
У штатному розписі національних парків зустрічаєш заступників директорів із рекреації та маркетингу, та особливого «просування» цим шляхом не видно. З об'єктивних причин — відсутність середнього за доходами клієнта і, відповідно, споживчої вартості «продукції» парків. Та в організації рекреаційної діяльності виникають, так би мовити, «суб'єктивні» проблеми. Хоча б згадуваний Карпатський НПП. Щороку його відвідують численні туристи. Торік, наприклад, у парку побувало понад 100 тисяч відвідувачів. Проблемними є «масові» сходження на Говерлу і зумовлені ними рекреаційні навантаження.
Та чи можна їх називати екотуристами? Ні копійки жоден із них не заплатив парку. Від такої кількості людей і залишеного сміття неабияк постраждали Карпати. Та це ще, як мовиться, півбіди. Прибирати територію після сходжень доводиться працівникам парку. Тобто рекреаційні послуги (щодо відвідування) установа надає, а зиску від цього — катма. Зрозуміло, що для створення і розвитку інфраструктури послуг на території парку потрібно вкласти спочатку певні кошти, яких немає. Зачароване коло?
У сонячному та екзотичному Криму свої проблеми. Тут досі невирішеним є створення національного природного парку, хоча й на цей регіон припадає понад 40 відсотків доходів від рекреаційної діяльності в Україні. Втім, загальнодержавною Програмою формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки на Кримському півострові передбачена поява низки національних парків, зокрема Сиваський, Джарилгач, Саки, «Чатир-Даг», Кримський.
То чому в Криму досі не створено жодного національного природного парку? (Те саме, що зі створенням «у муках» національного парку в Києві, в Голосієвому). Одна з відповідей — за законом національний парк створюється для людей, це — національне надбання, а Крим, як відомо, «прихватизується» вибраними, котрі свою «кровавицю» не віддають...
Указ Президента України «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні» (2005 р.) — чергова спроба вдосконалити систему управління заповідною галуззю. Згідно з указом, Кабінет Міністрів мав у двомісячний термін внести пропозиції із упорядкування мережі природних, біосферних заповідників, національних природних парків і передавання, за потреби, відповідних установ в управління Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Та минуло більше року, а віз і далі там. Жодну з установ ПЗФ, підпорядкованих іншим органам державної влади, державним науковим організаціям, не передано до Мінприроди.
Будьмо відверті, заповідні території декому створюють халепу. Судіть самі. Потрібний глибоководний судноплавний канал на Дунаї — проблема: Дунайський біосферний заповідник. Необхідно будувати мостовий перехід через Хортицю в Запоріжжі — знову: національний заповідник «Хортиця» і заказник загальнодержавного значення «Дніпровські пороги». Слід добудувати Південноукраїнську АЕС (Ташлицьку ГАЕС) і наповнити, таким чином, Олександрівське водосховище — заважає історичне урочище Бузький Гард у регіональному ландшафтному парку «Гранітно-степове Побужжя».
«То навіщо тоді,— аж піниться від злості заповзятливий чиновник,— нам оці заповідники. З ними лише самі клопоти і жодного зиску». Ось така «управлінська філософія».

Володимир ГЕТЬМАН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»