ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ВАЛЕНТИНА БОЙКО:«У АКТОРА МАЮТЬ БУТИ ШАНУВАЛЬНИКИ, ІНАКШЕ ЙОГО РОБОТА ВТРАЧАЄ СЕНС»
Більш як 20 років інженер-раціоналізатор, кандидат технічних наук Анатолій Апуховський працює над вивченням цілющих властивостей очищеної електроактивованої води. Він отримує її зі звичайної шляхом переробки за допомогою власного винаходу — електроактиватора, який, на думку вченого, має бути вдома у кожного. Очищена вода пройшла успішні випробування у науково-дослідних інститутах, медичних закладах, де отримала підтвердження лікувальних властивостей.

Валентина знала з дитинства, що хоче бути актрисою і цілеспрямовано досягала мети: її першим досвідом була участь у драмгуртку Палацу піонерів. Потім було навчання в Київському театральному інституті на курсі народного артиста України Анатолія Решетникова і гра у студентських виставах, де їй, як вродливій жінці, доручали переважно ліричні ролі. А Валентині надзвичайно хотілося довести, що вона здатна на щось інше, найбільше мріяла про характерні образи. Тому зраділа першим казковим ролям у Театрі «Колесо» — натхненно грала і Бабу Ягу, і Вологість (у новорічній казці вона разом із подругою — Мокротою псували настрій Снігуроньці). Нині артистка зайнята у більшості вистав («Шантрапа», «Генерали в спідницях», «Місяць на селі», «Ліка», «Азалія», «Портрет планети», «Скандал з публікою»...), де однаково майстерно виконує ліричні, драматичні (й мелодраматичні), комічні, характерні ролі. За її вдумливо змальованими сценічними образами я відчула людину мислячу, з багатим внутрішнім світом. Мушу сказати, що інтуїція мене не зрадила...
— Валентино, роль зовнішності у Вашому житті й професії, мабуть-таки, значна. Часто граєте спокусливих жінок, поширюючи навколо себе флюїди флірту. Чи траплялось, що шанувальники закохувалися у Вас по-справжньому?
— Так, телефонували, залишали записки. У актора мають бути шанувальники, інакше його робота втрачає сенс.
— Чи може театральний роман перерости у щось серйозне?
— Якщо людина вільна, напевно, може. За умови, якщо люди спілкуються, відбувається взаємне пізнання. За подаровані квіти чи залишену приємну записку я можу бути лише вдячною. Пригадую такий випадок. Ми грали «Місяць на селі» І. Тургенєва. Молодий чоловік подивився перший акт, а в антракті встиг побігти на Контрактову площу й купити квіти. Це було зворушливо: в такі хвилини знаєш, задля чого працюєш.
— У широкому діапазоні Ваших ролей кожна цікава по-своєму, але трошки окремо від інших стоїть роль Наталії Петрівни («Місяць на селі» І. Тургенєва). Навдивовижу неоднозначний образ. Вам вдалося передати цю суперечливу жіночу натуру. Як працювали над роллю?
— Справді, цей матеріал стоїть окремо, тому що класика (за невеликим винятком) завжди вигідно відрізняється від сучасної драматургії. Тут позначилось і те, що минув певний період моєї роботи в театрі — маю багаж життєвого й творчого досвіду. У будь-якій ролі головне — чи має актор що сказати. Буває, дивлюсь, скажімо, п’єсу А. Чехова, добре знаю її зміст, але не розумію, що хотіли сказати постановник і виконавці ролей. А інколи, навпаки, п’єса (або сценарій фільму) нібито ні про що, а актор грає роль (навіть невеличку) так, що за нею чітко простежується біографія. Так само і з твором Тургенєва. Мені хотілося внести в тлумачення образу щось своє, неповторне. У репетиційний період ми багато читали про те, як письменник працював над «Місяцем...», ознайомились з великою кількістю літератури про різні постановки п’єси. Я переглянула кілька сучасних сценічних версій. Мені не все в них подобається: багато поверхового, не того, про що писав Іван Сергійович (навіть прикро стає за класика).
— Яким же своїм поглядом сучасної людини Ви збагатили образ Наталії Петрівни?
— Можливо, нічого нового не вигадала. Скажу лише, що жінка у будь-якому віці хоче кохати й бути коханою. На жаль, коли її охоплює пристрасть, вона не завжди робить розумні, правильні вчинки. Оце хотілося показати. У моєї героїні є родина, обов’язки перед чоловіком, сином, Богом (усі тоді вінчалися). Це було певне коло, з якого жінка намагалася вирватися лише тоді, коли пристрасть переповнювала так, що їй було все одно (згадаймо Анну Кареніну). Наталія Петрівна запитує: «Невже ви думаєте, що я б не наважилась?», маючи на увазі кардинальну зміну життя. Я гадаю, що не наважилася б. Хлопцю, в якого вона так раптово закохалася, 19–20 років, а їй — майже 30. Він бідний, у нього немає ще професії. Зваживши на те, що вона не працює, не може заробляти, скільки вона з ним проживе? Тут треба зіграти ілюзорність, неможливість. Щоб було зрозуміло, що ця мрія — нездійсненна. Про це я думала, коли були репетиції.
— Коли після вистави за поезією Беранже «Любити, палати і бути таким, як раніше» Ви почали експромтом читати вірші Ахматової, Цвєтаєвої, я зрозуміла, що поезія — це не просто Ваше захоплення, а друге «я». Чи не плануєте провести вечір поезії?
— Колись на Андріївському узвозі була кав’ярня «Світлиця», у якій журналіст В’ячеслав Лашук влаштовував вечори поезії й запрошував відомих йому акторів, зокрема й мене. Я виступала з програмами (кожна тривалістю 45 хвилин) за творчістю Лесі Українки, Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої. Та якось проминув час і це припинилося. Чесно кажучи, великого попиту не було, адже поезія — особиста творчість, призначена для вузького кола людей, недаремно ж поети зазвичай багато пишуть для себе, в шухляду.
— Які вірші Вам до вподоби?
— Не люблю громадянську поезію, хоча не заперечую її права на існування. Наприклад, моїм улюбленим віршем Тараса Шевченка є «Думи мої, думи...». І у Пушкіна, на мою думку, найцікавішою є любовна лірика. У нього також є, скажімо, вірш «Во глубине сибирских руд», який ми вивчали у школі, але він мені не подобається. Інтимна лірика для мене найближча, найулюбленіша, принаймні у нинішній період життя. А в інший, можливо, мою увагу приверне щось драматичніше.
— І теж про кохання?
— Певно, так. Узагалі, у житті найважливіше — любов. Не обов’язково до чоловіка або жінки, а й до своєї оселі, дитини, батьків. Адже в основі наших вчинків лежить любов. Або, на жаль, ненависть, через те й відбуваються війни.
— Дехто з акторів мріє про конкретні ролі, а дехто каже, що погоджується на будь-яку роботу, запропоновану режисером. Ви до якої категорії належите?
— Мені подобається жанр трагікомедії — найбільш вигідний і виграшний для актора. Хотілося б зіграти щось із творів Достоєвського. У кожному його персонажі така глибина, драма, трагедія... Приваблює і Чехов. У нашому репертуарі його творів поки немає. Зі світової драматургії — Шекспір. Зіграла б Офелію. Вважаю, що в 17 років створити цей образ непросто: бракує життєвого досвіду, особливо якщо людина не пережила чогось серйозного. Це одразу помітно на сцені: ходить гарний актор — і не більше. Якби мені випала нагода зіграти Офелію, я зробила б це не так, як 15 років тому. Мені також до вподоби італійські автори — Луїджі Піранделло, Даріо Фо. Це справжня, невигадана драматургія.
— Валентино, Ви сказали, що жінка в усі часи хоче кохати й бути коханою. Які ще риси мають бути притаманними сучасній жінці?
— Їй потрібно бути терплячою, намагатися йти в ногу з часом. Гадаю, що жінці недостатньо бути доповненням чоловіка у родині, вона має розвиватися як особистість і фахівець. Не займатися професією можна тільки в той період, коли є маленька дитина, котра не може обійтися без материнської опіки. А ще потрібно мати власну позицію, точку зору. Звичайно ж, бути ніжною й турботливою.
— Любите спостерігати за людьми?
— Так. Особливо це потрібно, коли граєш комедію. Інколи хочеш збагатити образ якоюсь цікавою деталлю і ніяк не можеш її знайти. А тут раптом їдеш у транспорті й бачиш, як жінка нашвидкуруч накладає пудру, не дивлячись у люстерко. І розумієш: це можна перенести в роль — вона може так само і волосся зачісувати. Якщо артист не спостерігає, у нього з’являються штампи і він стає однаковим у різних ролях.
— Про Ваші театральні мрії ми вже дізналися. Чи хотіли б знятися в кіно або, скажімо, в телесеріалі?
— Чом би й ні? Будь-який досвід потрібний і корисний для актора. Режисери, котрі знімають серіали, зазвичай не ходять у театри. Вони за інерцією запрошують «розкручених» московських зірок і трохи наших виконавців. Не можна затверджувати на ролі тільки за результатами кінопроби, адже вона може бути невдалою з різних причин. Приміром, засоромився артист (ми — люди сором’язливі набагато більше, ніж про нас думають). Я читала, що в одну кінострічку запросили Іннокентія Смоктуновського, коли він хворів, і проба не відбулася. Та режисер знав творчі можливості цього актора, тому затвердив його на роль. Зрозуміти ж, на що здатний актор, можна лише в театрі. Мені б хотілося зіграти в кіно драматичну роль і сказати в ній щось своє.

Розмову вела Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• У ВІТАЛЬНІ ІМЕНІ КОЗЛОВСЬКОГО ЛУНАЛА МУЗИКА ШОСТАКОВИЧА

назад »»»