ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
АПОСТОЛ УКРАЇНСТВА
ДО 130-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА
Сергій Єфремов — державний, політичний і громадський діяч. Один із організаторів Української радикально-демократичної партії, Товариства українських поступовців, Української партії соціалістів-федералістів. Публіцист, видавець, журналіст, учений, він належить до найвидатніших постатей українського національного відродження, утвердившись у громадянських званнях «апостола українства», «совісті української нації». Зазнав переслідувань, арешту, ув’язнення царської влади, а пізніше став жертвою більшовицького терору...

1901 року Сергій Єфремов вступив до Київської духовної семінарії, де познайомився з членами української громади і став її активним учасником. Він зустрічався з М. Грушевським, О. Кониським. Велике враження на юнака справили творчість Мирного, І. Франка, І. Тобілевича, М. Драгоманова. Перші спроби його пера надруковані 1895-го у галицьких журналах «Дзвінок» і «Зоря». Незабаром Сергій залишив семінарію з репутацією політично неблагонадійного.
Студентом був під наглядом жандармів. Після навчання в Університеті Св. Володимира відбув військову службу і сповна віддався літературній, науковій та громадсько-політичній діяльності демократичного спрямування. Критика і публіцистика швидко потіснили інші літературні уподобання автора, бо, на його думку, газети і журнальні публікації є найкращим і найоперативнішим засобом поширення ідей. Брав участь у редагуванні журналів «Нова громада», «Боротьба», газет «Громадська думка», «Рада», співпрацював майже у всіх періодичних виданнях, керував українським видавництвом «Вік».
Лютнева революція активізувала працю С. Єфремова, спрямовану на національне відродження України. У багатьох статтях Сергій Олександрович виступав проти російських шовіністів і галицьких москвофілів. Заслугою вченого вважають видання тритомної антології української літератури «Вік» із біографіями письменників. Єфремов став виразником національних і літературних ідеалів, а також естетичних смаків. Закликав українських письменників звернутися до народного життя та соціальних проблем.
Вінцем його літературних досліджень стала «Історія українського письменства». Розглядаючи її, вчений визначив характерні риси: «визвольно-національна ідея»; «елемент свободи» для людини; «поступова течія народності» в змісті й формі, у літературній мові. Письменник розкрив велику роль рідного слова в національному відродженні українського народу. Російські великодержавні шовіністи і деякі критики не сприймали народницьких ідей Єфремова. Водночас його праця була схвально оцінена українськими літераторами, зокрема поет Зеров писав: «Книга Єфремова має велику цінність... Вона дала канон українського письменства...»
Доба національно-державного відродження України висунула С. Єфремова на почесне місце: він став членом Центральної Ради і заступником її голови, генеральним секретарем міжнаціональних справ у Генеральному Секретаріаті, членом української делегації в переговорах з Тимчасовим урядом з питань національної самостійності України.
Сергій Єфремов був добре знайомий з Михайлом Коцюбинським — письменником, громадським діячем, революційним демократом. У них склалися спільні погляди на політичні події в Україні того періоду. В літературі обидва сповідували високий гуманізм і реалізм. Єфремов щиро оплакував передчасну смерть Михайла Коцюбинського.
Виступаючи проти несправедливості й насильства у ставленні до українського народу, яку здійснювала радянська влада, ставши на чолі держави, Сергій Єфремов не міг миритися з такими проявами з боку головного командуючого військами Радянської України Юрієм Коцюбинським, сином Михайла Коцюбинського.
1918 року Єфремов звернувся до Ю. Коцюбинського зі своєрідним посланням «Лист без конверта». Там є такі рядки: «Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ,— це серце України й красу землі нашої,— в руїну, зробити з його купу гною й грузу і почасти назвалки свої справдили — одне ім’я спиняє на собі увагу, від одного найбільшим жахом віє. Це ваше, пане Коцюбинський, ім’я. Морально нам байдуже, що робили з Києвом ваші товариші. Але не однаково нам, що серце України в залізних лещатах здушила людина, яка носить прізвище Коцюбинський. Це прізвище вся Україна знає. Знає як великого художника і великого громадянина разом, що служив рідному краєві не тільки своїм майстерним пером, а й кладучи в гурті з іншими працівниками цеглину за цеглиною на будинок відродження вільного українського народу....Воля справді засяяла вже була під українським небом. І от приходять люди, що цю волю знов кладуть у домовину й важке віко пудовими набоями прибивають. І між ними — людина з прізвищем Коцюбинського, славного батька виродний син...»
Того ж року С. Єфремов затаврував у своїй статті Муравйова-вішателя. Писав про нього як про людину без жалю і милосердя.
Радянські органи й партапарат не забули громадянської позиції Сергія Олександровича і, очевидно, надалі фатально вплинуло на долю патріота.
1919 року він відійшов від активної політичної діяльності. Зосередився на науковій роботі. Українське літературознавство збагатилося фундаментальними працями — «Карпенко-Карий», «Михайло Коцюбинський», «Іван Франко», «Панас Мирний», «П. Куліш». С. Єфремова обрали академіком, віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН).
Ніби передчуваючи трагедію українського народу — голодомор 1933-го — Сергій Олександрович написав статтю «Без хліба. Проблема голоду в українському письменстві». Він приділяв велику увагу популяризації творчості Тараса Шевченка. Написав і опублікував понад сто статей, рецензій, нарисів, присвячених Кобзареві. Це було «лебединою піснею» письменника, історика літератури. 1929 року С. Єфремова заарештували як голову міфічної Спілки визволення України (СВУ).
Про те, яку увагу приділяв «вождь усіх народів» фізичному знищенню української інтелігенції, може засвідчити цей документ: «Шифром. Харків — Косіору, Чубарю. Коли передбачається суд над Єфремовим чи іншими? Ми тут думаємо, що на суді слід розгорнути не тільки повстанські й терористичні справи обвинувачених, а й медичні фокуси, що мали своєю метою вбивство відповідальних працівників....Крім того, нехай знає так звана «Європа», що репресії проти контрреволюційної частини спеців мають повне виправдання...Наше прохання погодити з Москвою план ведення справи на суді. 02.01.1930. Й. Сталін».
Єфремова було звинувачено в контрреволюційній діяльності його засудили на десять років позбавлення волі. Згідно з деякими відомостями, він загинув 1937 року в одному з таборів ГУЛАГу. За іншими даними, помер за три місяці до завершення тюремного строку — 31 березня 1939 року. Був реабілітований 1989-го.

Лев КУДРЯВЦЕВ
також у паперовій версії читайте:

• КРАСА І МУЖНІСТЬ
• ПОЧЕСНИЙ КОЗАК МИХАЙЛО КУТУЗОВ

назад »»»