ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
СМОЛОСКИП ЩЕ ПАЛАЄ...
Мабуть, небагато знайдеться поміж нас людей, які достеменно знали про існування Українського Вільного Університету. Навіть за часів незалежності навколо цього навчального закладу залишалася якась завіса таємничості. І це попри те, що Український Вільний Університет — широко знана у світі науково-дослідна інституція, яка відзначила 85-літній ювілей. Якби назвати імена видатних вчених, які в різний час брали участь у науковому та навчальному житті УВУ, то можна було створювати енциклопедію українознавства. Д. Антонович, І. Горбачовський, Д. Дорошенко, О. Колесса, Г. Ващенко, Л. Білецький, О. Бургардт (Юрій Клен), Н. Полонська-Василенко, Д. Чижевський, Ю. Шевельов... Список цей можна продовжувати, і за кожним іменем — енциклопедичні знання та величезне бажання прислужитися українській справі...

«...Кругом багато наших...»
Першими почесними докторами УВУ (1931 рік) стали такі світочі українського письменства, як Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Богдан Лепкий та Василь Стефаник. Ольга Кобилянська в листі до Іванни Блажкевич писала: «...гарно, що не забули за стару трудівницю». Належати до братства УВУ було почесно. Олег Ольжич не тільки слухав тут лекції, а й деякий час працював асистентом кафедри археології та вів заняття з цієї дисципліни.
Ідея створення навчального закладу для української еміграції належить Михайлу Грушевському. Саме він разом з кількома особами (серед яких був і Олександр Олесь) виступив у 1919 році у Відні з такою пропозицією. Мав він стати і першим його ректором, але розійшовся у поглядах на характер УВУ з іншими еміграційними діячами (Грушевський уявляв його як вільний від академізму «народний» університет на противагу тим, хто вбачав у ньому повноцінний університет західноєвропейського зразка). Саме тому посаду ректора обійняв О. Колесса. Хоча офіційне відкриття УВУ у Відні датується січнем 1921 року, у 1920 році у ньому читали перші лекції.
Восени університет перебазовується до Праги, яка на той час стала центром української еміграції. Історик Дмитро Дорошенко зазначав у листі до Марії Грінченко, яка доживала свого віку в Києві: «...Кругом багато наших людей: половина колишнього українського Києва! Як в Ноєвім ковчезі: всі «чисті» і «нечисті» звірі збіглися докупи. Всі знервовані, всі вибиті з колії...»
Празький період УВУ завершився весною 1945 року через наближення радянських військ, а вже з вересня й навчальний заклад знайшов прихисток у Мюнхені — столиці Баварії.
Годі говорити про те, чим був Український Вільний Університет протягом цього часу. Можна порівняти його хіба що із запаленим смолоскипом, який світив усім українцям у світі. Уже тоді, кола Україна стала незалежною, і до університету мали змогу потрапити наші вчені, їхньому подивуванню не було меж. Усе те, що було під забороною, за що можна було одержати тавро «українського буржуазного націоналіста», ретельно зберігалося в Мюнхені. Справжній осередок української вільної освіти на баварській землі! Про його авторитет засвідчує і той факт, що почесні докторати УВУ прийняли Олександр Кошиць, патріархи Йосип Сліпий та Мстислав, педагог Григорій Ващенко, із зарубіжних діячів — папа Пій XII, Збігнєв Бжезинський.

Хто платить?
Відтоді як Україна здобула незалежність, здавалося, в історії Українського Вільного Університету має бути перегорнута сторінка. Про нові творчі здобутки навчального закладу думалося почути під час його вшанування в Національній спілці письменників. Натомість професор Анатолій Погрібний говорив про... безперспективність одного з провідних осередків освіти в діаспорі. Причина — брак коштів.
«Пригадую, у 1992 році, я як тодішній перший заступник міністра освіти, переконував керівництво міністерства освіти Баварії, яке вже тоді поривалося скасувати свою підтримку УВУ (мовляв, ми підтримували, доки у вас не було незалежної держави, а тепер час подбати про себе самим), продовжити фінансування цього закладу. Адже, аргументував я, Україна лише спинається на ноги і їй конче потрібна матеріальна підтримка. Баварське міністерство освіти пристало на мою пропозицію, продовживши фінансування УВУ ще більше як на десять років. Та, як-то кажуть, усьому приходить край. Баварське міністерство освіти вже не в змозі далі фінансувати навчальний заклад в односторонньому порядку. І знову звертається його керівництво до державних інституцій України з проханням уберегти цей заклад, який є унікальним культурно-просвітницьким центром, від закриття»,— ділиться тривогами професор Анатолій Погрібний.
То ж чи є сенс доводити необхідність збереження цього форпосту української вільної думки на теренах Німеччини, надто зважаючи на наше інтегрування до Європи. Можна говорити про безліч фактів на користь УВУ. Окрім геополітичних, не варто ігнорувати суто освітні. Нині, під час приєднання України до Болонського процесу, саме Український Вільний Університет може слугувати за приклад організації навчального процесу.
«Те, в ім’я чого його було створено, те, чому присвятили своє життя сотні професорів УВУ різних поколінь та тисячі його випускників, має тенденцію, нарешті, зреалізуватися в Україні»,— переконаний його ректор, академік Альберт Кіпа. Прикметним є те, що у своїй діяльності університет як заклад післядипломної освіти орієнтується одночасно і на українські, і на німецькі особливості. Це стосується й тематики магістерських і докторських дисертацій, що їх, починаючи з 90-х років, мали змогу захищати випускники ВНЗ з України. Щоправда, повернувшись додому, деякі з них з подивом дізналися, що їхні баварські дипломи...недійсні.
«Доводилося чути, що в УВУ й доктори не такі, як у нас,— розповідає Анатолій Погрібний. — Мені довелося майже рік витратити на оббивання порогів Вищої атестаційної комісії, аби було визнано дипломи УВУ в Україні. Не потрібно шукати ані приміщення, ані відповідного навчально-методичного забезпечення. До того ж, в університеті — чудова книгозбірня.
— То в чому труднощі? — запитає неупереджений читач. Чому, попри усі заслуги УВУ, він належно не шанується на рідній, на своїй землі?

Де багато няньок...
Анатолій Погрібний перераховує довгий список посадових осіб, народних депутатів, до яких йому особисто й ректорові Альберту Кіпі довелося звернутися, аби фінансово підтримати навчальний заклад. Укотре наводили переконливі аргументи: це один з плацдармів євроінтеграції... Було дане відповідне доручення Президентом України Віктором Ющенком. Але нашого чиновника нічим не злякаєш. У МЗС переконували, що потрібно розробити новий механізм, бо хоча це й український навчальний заклад, але ж перебуває на території іншої держави. Від своєї участі відхрещується і Міносвіти: там теж не знають, що робити з університетом. То що ж це за веремія така, дивуються в Німеччині, де долею нашого навчального закладу, схоже, переймаються більше, аніж в Україні?
«Ну, чом не зрозуміти, що раз цей університет розміщений в Німеччині, то його підтримка — то вже і є міжнародна співпраця? — запитує Анатолій Григорович. — Та хіба то завелика сума, що її благає УВУ від України? Тільки заради виживання, він просить 250 тисяч євро».
Якщо поділити всі можливі джерела фінансування, то можна зазначити, що кошти надходять тільки з двох, а саме: від заснованої українською діаспорою Фундації УВУ(Нью-Йорк) і від уряду Баварії. Третім джерелом, природно, мусить бути українське.
А може, наш чиновник боїться того примарного «жупела націоналізму», яким нас лякали впродовж десятиліть існування за залізною завісою? Комусь і досі лячно від таких понять, як «національне виховання», «українознавчі дисципліни»? То де вже їх впроваджувати у навчальний процес!
Попередній ректор УВУ, академік Л. Рудницький якось зауважив: «УВУ, на жаль, можливо, найбільш недооцінена інституція. Його заслуги великі, його роль важлива, але потенціал — обмежений. Чому це так? Важко сказати. Може, тому що він український і вільний? Нині Українська держава з різних причин не в змозі займатися університетом, утримувати й використовувати його, як слід. А українська діаспора, знову ж, спрямувала майже всі свої зусилля на Україну і старається там, на рідних землях, втримувати й розбудовувати різні інституції й організації. У результаті УВУ, який повинен стояти ніби в центрі українського життя, опинився на його периферії...».
Як підкреслює директор Інституту ринкової економіки при УВУ доктор Г. Досс, будь-який з німецьких університетів, потрапивши в такі умови, просто припинив би свою діяльність. Попри все, УВУ живе, нарощує свою наукову потужність і... cподівається.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• МУЗЕЙ-КНИГОВИДАВЕЦЬ

назад »»»