ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
НА РАДІАЦІЙНО ЗАБРУДНЕНИХ ТЕРИТОРІЯХ ЖИВУТЬ І СЛУЖАТЬ ТИСЯЧІ ОФІЦЕРІВ, ПРАПОРЩИКІВ ЗС УКРАЇНИ
Улітку 1988-го у Віктора й Галини Мішиних захворів син. Лікарі оголосили вердикт: променева хвороба. Вони порадили змінити місце проживання: капітан Мішин тоді служив у гарнізоні, який у квітні 1986-го зазнав — внаслідок Чорнобильської катастрофи — радіаційного забруднення.
— Згоден на найвіддаленіший куточок Союзу,— благав він своїх командирів.
Його терпляче вислуховували й радили «трішки зачекати», натякаючи, що інтереси держави важливіші...

Нині сотні військових гарнізонів розміщені на територіях, на які 20 років тому випав «рясний радіаційний дощ», зокрема, у районах гарантованого (добровільного) відселення й посиленого радіоекологічного контролю, що, звісно, не може не позначатись на здоров’ї їхніх жителів — і офіцерів і прапорщиків та членів їхніх сімей, особливо дітей. Фахівці від медицини стверджують, що наслідки найбільшої у світі техногенної катастрофи вкрай негативно позначилися і позначаються на імунній системі останніх: у 82 відсотків дітей, що живуть у вищезгаданих районах, спостерігається імунний дисбаланс.
Від 1986 року в Україні, насамперед у районах, які найбільше постраждали, зростає і захворюваність на рак щитовидної залози. За словами директора Київського науково-дослідного інституту ендокринології та обміну речовин Миколи Тронька, впродовж 1981-1985 років у п’ятьох областях України — Київській, Житомирській, Чернігівській, Рівненській, Черкаській, на яких сильніше позначилися наслідки аварії на ЧАЕС, не зафіксовано жодного випадку раку щитоподібної залози в дітей. Натомість 60 відсотків цього захворювання — після 1986 року — припадає саме на юних жителів цих регіонів.
Загалом протягом 1986-2005 років з приводу онкозахворювань щитоподібної залози прооперовано близько трьох тисяч чоловік, а майже 1600 громадян перебувають на відповідному обліку. Пік цієї хвороби, кажуть фахівці, ще не настав...
Люди, які живуть у районах, що зазнали радіаційного забруднення, для харчування використовують 90-95 відсотків місцевої продукції: м’ясо, молоко, овочі і фрукти. За даними Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи «90 відсотків доз додаткового опромінення більшості населення, яке живе на територіях українського Полісся, зумовлено споживанням забруднених продуктів». А ще в МНС стверджують, що «приблизно в 500 населених пунктах перевищено показники державних санітарно-гігієнічних нормативів за вмістом цезію-137 у молоці корів». Це пояснюється насамперед тим, що для випасу худоби, заготівлі сіна використовують непридатні за радіологічними показниками сінокоси й пасовища. Рівень забруднення продуктів харчування, які формують найбільшу дозу додаткового опромінення, перевищує показники державних санітарно-гігієнічних нормативів у 2–3, а іноді й більше разів. Усе це, звісно, не додає здоров’я тим нашим співвітчизникам, що залишилися під чорним крилом Чорнобиля.
— У нашому селищі щороку більшає хворих дітей,— говорить Олена Барбінчук, головний лікар місцевої лікарні одного з гарнізонів, що дислокується на Чернігівщині.— Та й серед дорослих мало хто може похвалитись міцним здоров’ям. За інформацією МОЗ, серед дітей прогресують захворювання кістково-м’язової, ендокринної та імунної систем, органів дихання тощо.
— На територіях, забруднених радіонуклідами, живе кілька мільйонів громадян,— скаже читач.— Чим військові кращі за них, щоб акцентувати увагу на їхніх проблемах, пов’язаних з перебуванням на цих територіях?
Не кращі. Усі ми є громадянами однієї держави і рівні перед нею. Принаймні повинні такими бути. Але...
Людина в погонах — порівняно з лікарем чи вчителем (за всієї поваги до них) — надто обмежена у своїх діях і вчинках. Офіцер, наприклад, не може самостійно змінити місце проживання. Знаю десятки військовиків, які з 1986 року живуть і служать в гарнізонах, які зазнали радіаційного забруднення. Чимало з них звільнилися, дочекалися онуків і разом з ними «насолоджуються» життям з присмаком радіації.
За часів Союзу був наказ міністра оборони, згідно з яким офіцери й прапорщики, що прослужили, скажімо 10–15 років у віддалених гарнізонах, переводилися ближче до благ цивілізації. І хоча й не зовсім досконалий, він давав людям юридичну підставу відстоювати свої права та інтереси.
До речі, найвищі посадовці в Міністерстві оборони заявляли, що в Збройних силах України має відбуватися ротація офіцерського складу, тобто потрібно покінчити з практикою, коли, наприклад, у Києві лейтенант дослужується до полковника, а то й генерал-полковника, не виїжджаючи за межі столиці.
— Такого не повинно бути,— вважає керівник оборонного відомства Анатолій Гриценко.
Слушна думка. Справа лише за її практичним втіленням у життя. І почати варто насамперед з тих офіцерів і прапорщиків, які служать у віддалених, радіаційно забруднених гарнізонах. Нагадаю, що це питання розглядалося у військовому відомстві ще в середині 90-х років минулого століття.
— До нас (головного управління кадрів — прим. Авт.) надходить чимало листів з цих гарнізонів, автори яких просять з різних причин перевести їх до інших,— розповідав мені, пригадую, полковник Анатолій Кирієня.— Ми, звісно, намагаємось всіляко допомагати їм. Але щоб ця робота мала юридичне підґрунтя, звернулися до начальника Генерального штабу ЗС України з пропозицією вирішити цю проблему на офіційному рівні. Сподіваюсь, незабаром з’явиться відповідний наказ міністра оборони...
Не з’явився. І не тому, що тодішній керівник оборонного відомства був байдужою до чужих проблем людиною, ні: все, як це часто буває, вперлося в кошти. Принаймні так стверджували кадровики і, можливо, мали рацію, оскільки МО тоді фінансувалося за залишковим принципом. Нині на його потреби асигнується значно більше коштів. Тож, можливо, доцільно повернутися до цієї проблеми. Не обов’язково, щоб офіцер мав право на заміну через 2–3 роки. Цей термін має бути значно більшим, наприклад, 7–10 років. Можливі й інші варіанти. Головне — намагання вирішувати зазначену проблему.
...Коли стало зрозумілим, що з «брудного» гарнізону не вирватись, дружина Віктора Мішина поїхала до Ленінграда. І потрапила на прийом до генерала — досить високопоставленого чиновника Ленінградського військового округу, з яким її чоловік проходив службу в Афганістані і запам’я-тався йому своєю мужністю. Генерал вислухав згорьовану молоду жінку і зателефонував до штабу Київського військового округу — своїм колегам. Незабаром сім’я Мішиних залишила гарнізон: спрацювало «телефонне право». У гарному розумінні цього слова.

БЛАГОРОДСТВО Й ЧЕРСТВІСТЬ
З Миколою — давнім знайомим — не бачились кілька років: обмежувались телефонними розмовами. А нещодавно, згадавши про ювілей товариша, я вирішив його привітати. Завітавши до оселі друга, був вражений його виглядом.
— Що сталося? Чому блідий і худий?
— Клята радіація доїдає,— трохи помовчавши, відповів він.— Але, дякувати Богу, живу, хоча багатьох моїх однополчан уже нема в живих...

«Вони були першими...»
У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС стався вибух і тонни ядерного палива розсіялись по приміщеннях енергоблоку, навколишній території.
«Приблизно о 2-ій годині 20 хвилин мені доповіли, що на ЧАЕС стався вибух з викидом в атмосферу радіоактивних продуктів. Я наказав підняти по тривозі полк, що дислокувався неподалік Чорнобиля...» Це — витяг зі спогадів Маршала Радянського Союзу Сергія Ахромєєва, який на той час обіймав посаду начальника Генерального штабу ЗС СРСР. Сергій Федорович віддав відповідний наказ близько третьої години, а о 10-ій солдати й офіцери окремого загону 427-го окремого полку Цивільної оборони СРСР проводили радіаційну розвідку на станції.
— Військовослужбовці потрапили в справжнє пекло,— згадує генерал-лейтенант у відставці Микола Бондарчук — на той час начальник штабу Цивільної оборони УРСР.— Рівень радіації був таким високим, що дозиметри зашкалювало. Але люди не відступали...
На станції я провів майже п’ять місяців і як безпосередній учасник тих подій скажу: у травні 1945 року радянські вої-ни врятували Європу від фашизму, а в травні 1986-го відвернули нечуване лихо від свого й інших народів. Упевнений: коли б не вони, то наслідки катастрофи були б жахливими.
В їх ліквідації брали участь майже 600 тисяч чоловік, переважно військові. Як строкової служби, так і призвані із запасу — «партизани». Уже 30 квітня по мосту, наведеному інженерними підрозділами, розпочалася масова евакуація жителів сіл Крива Гора, Старосілля, Кошівка. До 25 грудня 1986 року — останнього дня експлуатації мосту — по ньому проїхало майже 200 тисяч автомобілів із сотнями тисяч тонн різних вантажів, необхідних для виконання ліквідаційних робіт.
...На початку травня виникла необхідність терміново відпомпувати воду з підвального приміщення під зруйнованим реактором. Бо, на думку вчених, у разі прогоряння дна реактора (температура в ньому сягала понад 100 градусів), паливо, що було в ньому, потрапивши в підвал з водою, спровокувало б новий викид радіоактивних компонентів.
Аби цього не сталося, потрібно було вибуховим методом пробити отвори в залізобетонній підлозі й стінах, приміщеннях, прилеглих до реактора, і замість води залити в підвал цементний розчин. Рівень радіації там сягав 400 рентген на годину. У цих умовах підполковник О. Галяс, старший лейтенант
А. Стефанов, старші сержанти Ю. Тимофєєв, Ю. Костилєв, Д. Мельник добровільно взялися виконати цю роботу. І відмінно з нею впоралися. Так самовіддано працювали солдати й офіцери під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, отримуючи величезні дози опромінення.

«Я вас туди не посилав...»
Нині в Україні, за інформацією Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, 2 594 тисячі громадян, що постраждали від радіації. Близько 200 тисяч з них — учасники ліквідації наслідків аварії... На них поширюється юрисдикція Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», тобто вони користуються пільгами. Чималими. Але здебільшого... на папері! Чому? А тому, що на виконання зазначеного закону асигнується обмаль коштів. З цієї причини у 2005 році, наприклад, для всіх «чорнобильців», у тому числі й учасників ліквідації та дітей закуплено лише 135 299 путівок для оздоровлення в санаторіях.
Чимало тих, хто вгамовував атомного джина, й досі не мають над головою власного даху або ж перебувають у чергах на поліпшення житлових умов.
Під час парламентських слухань, коли обговорювалися проблеми, пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, зазначалось, що «частка дорослих громадян, визнаних хворими за результатами медичних оглядів, невпинно зростає і становить серед учасників ліквідації наслідків аварії 94 відсотки».
Зростає й смертність: радіація далі викошує тих, хто 20 років тому боровся з нею. Смертність серед них, за словами члена-кореспондента Академії медичних наук України, генерал-майора медичної служби Михайла Захараша, невпинно зростає.
Оскільки, як уже сказано, на реалізацію соціальних програм, зокрема й медичне забезпечення, санаторно-курортне лікування виділяється обмаль коштів, то, безумовно, люди не можуть реалізувати свої права, закріплені в чинному законодавстві.
— Я прийшов до одного з чиновників за санаторною путівкою. Він мені відмовив, бідкався в розмові зі мною Ярослав Сташук, який має кілька захворювань, пов’язаних з участю в ліквідації Чорнобильської катастрофи (це документально підтверджено).— Коли я нагадав йому, що в травні 1986-го кілька тижнів провів на ЧАЕС, він відповів: «А я тебе туди не посилав...»
Подібні відповіді, пригадую, чули й ті солдати, що поверталися з Афганістану. Отже, все повторюється?..
Нещодавно Україна відзначила 20-ті роковини того трагічного дня, коли «третій янгол засурмив і велика зоря спала з неба». Відбулися заходи з нагоди сумної дати. Було багато емоційних виступів, подяк на адресу тих, хто з перших днів трагедії вступив у двобій з «мирним атомом». З високих трибун, у тому числі й парламентської, лунали запевнення на зразок: «Держава не забуде своїх героїв». Так щороку. А потім...
А потім про свої обіцянки державні мужі забувають.
— Немає коштів,— безпорадно розводять вони руками, коли йдеться про розв’язання чорнобильських проблем.
Тому мій приятель Микола — колишній хімік-дозиметрист, сержант запасу, ледь зводить кінці з кінцями, витрачаючи пенсію на ліки. А в санаторії був аж... два рази!.. У нього підростають два сини — Мишко й Олег. Хлопцям незабаром виповниться 17 і 19 років. Чи підуть вони, якщо, не дай Боже, станеться подібне лихо, «на війну» з ним?
також у паперовій версії читайте:

назад »»»