ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА БЕЗПЕКА
ВІЗИТНА КАРТКА ДЕРЖАВИ
ТАК НАЗИВАЮТЬ МОБІЛЬНИЙ ГОСПІТАЛЬ МНС, ПРАЦІВНИКИ ЯКОГО НАДАЮТЬ ДОПОМОГУ ПОСТРАЖДАЛИМ ВІД СТИХІЙНИХ ЛИХ
1997 року в Міністерстві України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи створено мобільний госпіталь. Він є структурним підрозділом Державного підприємства «Мобільний рятувальний центр МНС України» (ДП МРЦ МНС України).

Із якою метою його створили? Які завдання довелося виконувати його працівникам? Що за фахівці тут працюють?
Відповісти на ці та інші запитання я попросив полковника запасу медичної служби Петра Волянського, який стояв біля витоків його створення, обіймаючи на той час посаду начальника медичного управління МНС, а нині є заступником начальника госпіталю.
— Він призначений для роботи в районах надзвичайних ситуацій, зокрема землетрусів,— говорить Петро Борисович.— Коли, наприклад, руйнується вся інфраструктура стаціонарних лікувальних закладів і постраждалі не можуть отримати належної медичної допомоги у важкодоступних місцях, куди цивільним медикам важко потрапити.
Маємо 14 відділень. Це прий-мально-сортувальне, операційне, інтенсивної терапії, дитяче, інфекційне, психотерапевтичне, епідеміо-логічне, інформаційно-аналітичного забезпечення та деякі інші.
— Назви багатьох із них говорять про їхнє призначення. Та які, скажімо, функції виконують фахівці приймально-сортувального, інформаційно-аналітичного забезпечення, яких у стаціонарних лікувальних закладах немає?
— Їх наявність зумовлена специфікою. Основним завданням прий-мально-сортувального відділення є прийом постраждалих, визначення порядку їхньої евакуації з району надзвичайної ситуації.
Фахівці інформаційно-аналітичного збирають, узагальнюють інформацію щодо роботи госпіталю, а під час його розгортання за межами України забезпечують спілкування медпрацівників із пацієнтами, налагоджують взаємодію з місцевими органами влади, маючи в своєму штаті перекладачів.
— До речі, чи за кордоном доводиться бувати?
— Коли влітку 1999 року в Туреччині стався землетрус, ми відразу відбули до цієї країни, де впродовж трьох тижнів надавали постраждалим допомогу. За нею до нас звернулося понад п’ять тисяч осіб і ми нікому не відмовили. Навантаження на медперсонал було великим, особливо хірургічного відділення, фахівці якого прооперували близько двох тисяч постраждалих. Про вдячність і повагу до наших медиків свідчить те, що в місті Кворфез, де ми перебували, одну з центральних вулиць турки назвали Українською.
Узимку 2001 року, за дорученням керівництва держави, були відряджені до міста Бхачау, що в Індійському штаті Гуджарат. Ми надали допомогу жителям навколишніх сіл: усього шести тисячам осіб, у тому числі 1053 дітям. Навіть прийняли 13 пологів, і жінки, котрі народжували дітей в місцевих лікарнях, були в захваті від професіоналізму українських медиків.
Найбільше випробування на фахівців госпіталю випало під час перебування в Пакистані. Наслідки землетрусу, який стався там у жовтні минулого року, виявилися катастрофічними: тоді постраждало близько трьох мільйонів осіб, із яких майже 100 тисяч загинули. Прибувши до Ісламабада, столиці Пакистану, нас передислокували до зони землетрусу — міста Бешам. Однією з особливостей нашої роботи була вимога пакистанського уряду про повне самофінансування виконуваних робіт. Та, незважаючи на цю обставину, ми надали допомогу 10758 постраждалим, у тому числі 1437 дітям.
Довелося працювати і в Ірані, коли землетрус забрав життя у 25 тисяч жителів міста Бам, перетворивши його в суцільні руїни. На знак вдячності наш госпіталь відвідали спікер парламенту Ірану, голова Ради національної безпеки, заступник міністра закордонних справ, духовні лідери, а також Верховний уповноважений Євросоюзу з питань зовнішньої політики та безпеки Хав’єр Солана.
— Може, Петре Борисовичу, пригадаєте якісь цікаві випадки, пов’язані з роботою в зонах стихійних лих?
— Окрім нас, там працювали представники інших країн, у тому числі Заходу. Я на власні очі бачив їх у роботі і зі всією відповідальністю можу сказати, що наші фахівці ніскільки не поступаються їм у професіоналізмі, умінні грамотно діяти за екстремальних умов, хоча, відверто кажучи, в технічному плані вони оснащені значно краще.
В іранському місті Бамі, про яке я згадував, лише на 11-й день із завалів дістали чоловіка. Закордонні колеги заявили, що «його душа стоїть перед Аллахом» і ніхто й нічим йому не допоможе. Помилились: лікар-анестезіолог Федір Гайчук повернув чоловіка до життя і, за рішенням ЮНЕСКО, був визнаний людиною тижня.
— А в Україні госпіталь часто розгортається? Чи ваше призначення полягає лише в наданні допомоги іншим державам?
— Не часто, слава Богові. Бо, як я казав, наше завдання — робота в районах стихійних і техногенних катаклізмів, наслідки яких є катастрофічними в масштабах усієї держави. На щастя, Україну вони обходять. Чим менше для нас буде роботи на рідній землі, тим краще. 1998 року, коли з берегів вийшли десятки рік Закарпаття, підтопивши чимало сіл, особливо у високогірних районах, нам довелося попрацювати в цьому регіоні.
— Розкажіть, будь ласка, про технічні можливості госпіталю, людей, що працюють в ньому.
— Термін готовності до дій за призначенням становить вісім годин, для розгортання госпіталю за повним штатом визначається майданчик загальною площею не менш як 100 квадратних метрів. Він може розгортатися й окремими відділеннями, які мають прийняти перших постраждалих через годину від початку розгортання.
Упродовж доби ми спроможні надати допомогу 400 пацієнтам, а також забезпечити госпіталізацію 40 нетранспортабельних осіб. Госпіталь працює в автономному режимі, отримуючи енергопостачання від власних дизельних генераторів. До зон стихійних і техногенних катастроф доправляють авіаційним, залізничним, водним і автомобільним транспортом. Складається він з 26 пневмомодулів, а матеріально-технічна база розміщується на двох автомобілях марки «Супер МАЗ».
За штатом мирного часу, коли знаходимось на постійному місці дислокації, маємо 17 фахівців. Коли ж госпіталь відбуває для роботи в районах надзвичайних ситуацій, штат збільшується до 152 осіб, із яких майже 60 — лікарі. Вони працюють у лікувальних закладах Міністерства охорони здоров’я України і згідно з відповідними угодами з Центром екстреної медичної допомоги та медицини катастроф МОЗ України залучається для надання допомоги постраждалим.
Від Центру отримуємо і деякі медикаменти, а фахівців добираємо залежно від характеру надзвичайних ситуацій, у районах яких належить працювати. Лікарів Ірину Алексинську, Сергія Гур’єва, Віктора Козачкова, Федора Гайчука, Ольгу Лавриненко, медсестер Ірину Сергієнко, Олену Кулик, Олександру Малишко, Світлану Гензу, інших їхніх колег, переконаний, довго згадуватимуть жителі Пакистану, Ірану, Туреччини, яким вони надавали кваліфіковану допомогу за надзвичайно складних умов.
Якщо говорити загалом про своїх колег, скажу так: усі вони є фахівцями вищого ґатунку, доброзичливими людьми, які чужу біду сприймають як власну. Ті, у кого черстві серця, у нас не приживуться. Бо, отримуючи колосальні моральні й фізичні навантаження в зонах «НС», вони не мають, як дехто думає, високих заробітків.

Інтерв’ю взяв Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ЧОТИРИНОГИЙ РОЗІЙШОВСЯ...
• ВУЛИЦЯ ПОВНА НЕСПОДІВАНОК...

назад »»»