ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
ІСПАНІЯ: ЧИ ВАРТО «ВИТЯГАТИ СКЕЛЕТ З ШАФИ»?..
Соціалістичний уряд Іспанії планує реабілітацію жертв громадянської війни 1936–39 років та жертв репресій за часів диктатури Франко в 1939–1975-их. Уряд рекомендує органам місцевого самоврядування та католицькій церкві прибрати з вулиць та храмів символи, пам’ятки, назви, які увічнюють пам’ять генерала Франсіско Франко. І не тільки ті, що стосуються безпосередньо його, але й прибічників військових заколотників, які у 1939 році повалили республіку і на 35 років запровадили в Іспанії диктатуру.

Проект цього закону тричі відкладали: уряд шукав виходу між двома крайнощами. Права опозиція заперечує проти відновлення дискусії щодо символів минулого, а комуністи та каталонські націоналісти, навпаки, вимагають здійснення радикальних кроків. Серед іншого вони хочуть домогтися скасування всіх вироків франкістських судів щодо захисників республіки та противників диктатури.
У цій ситуації уряд намагається знайти оптимальне й компромісне рішення. Жертв репресій він реабілітує, але вироки надзвичайних судів гуртом не скасовуватиме, бо прем’єр Запатеро хоче уникнути хвилі вимог про відшкодування збитків.
Щодо символів минулого, то уряд має намір обмежитись зверненням, в нього немає повноважень усунути франкістські символи з тисяч міст і містечок (це є компетенцією органів самоврядування), а також зі стін святинь. Отже, все обмежиться проханням до церковної влади або до мерій.
Як на це прореагують органи самоврядування і церква, невідомо. Досі в багатьох місцях, де править лівиця — соціалісти, посткомуністи чи каталонські націоналісти, місцева влада сама усунула зображення генерала Франко та франкістські символи. Коли в тих самих місцях після лівої влади приходила права, вона не відновлювала символів, щоб не загострювати ситуації.
Так було, між іншим, у рідному містечку генерала Франко — Ель Ферролі, де шеф-соціаліст усунув пам’ятник найзнаменитішого земляка, а його правий наступник утримався від повернення статуї на місце. В окремих випадках, як, наприклад, у Ла Коруньї, традиційній фортеці правиці, соціалістичний мер, навпаки, не наважився на очищення міських вулиць від франкістських символів.
Зрештою, у сотнях іспанських міст безліч пам’ятників і назв, які увічнюють видатних діячів протилежного табору, наприклад, республіканського прем’єра, соціаліста Ларго Кабальєро, якого називали «іспанським Леніним», комуністів — Долорес Ібарурі («Пасіонарію») чи Сантьяго Каррільо або бойовика-анархіста Бунавентуру Дурруті. Зрозуміло, що це явище могло виникнути лише після смерті диктатора в 1975 році.
Інакшою є справа з церквою. На багатьох храмах є таблички на честь тих, «хто загинув за Бога й Іспанію», а це означає, що вони стосуються тільки жертв з націоналістичного боку. Заколот генерала Франко у 1936 році став для церковних ієрархів «святим наступом» на захист Бога, релігії і католицької Іспанії. Після війни, протягом довгих років диктатури, яку церква підтримувала, католицькі ієрархи культивували лише пам’ять «своїх» жертв.
Багатьох з них вважали навіть мучениками, у тому числі єпископів, священиків і монахинь, вбитих анархістськими, соціалістичними та комуністичними бойовиками під час громадянської війни. Нині церква не підтримує такого однобічного висвітлення історії, але мало імовірно, щоб вона доброзичливо прислухалася до побажань нинішнього соціалістичного уряду.
Боротьбу за відновлення історичної справедливості уряд Хосе Луїса Родрігеса Запатеро веде вже два роки, відтоді як соціалісти несподівано прийшли до влади завдяки незначній перевазі над правою Народною партією.
На відміну від зміни звичаїв, які в іспанському суспільстві відбуваються досить легко, повернення до історії в демократичній, ліберальній і плюралістичній з 1976 року Іспанії скидається на намагання відчинити вже відчинені двері. Якщо в жорстокі роки диктатури у 1940-их — 1960-их іспанцям, застосовуючи насилля та цензуру, накидали єдину національно-католицько-мілітаристську версію найновішої історії країни, то вже у 1970-их, навіть ще за Франко, можна було вільно купити у вуличних букіністів будь-яку книжку з викладом лівих поглядів на громадянську війну й диктатуру.
Після повернення до свободи і демократії настав час нових наукових досліджень, телевізійних та художніх фільмів, у яких порушувалися теми історії республіки, повоєнних франкістських репресій, тобто фактів, які були перекручені в часи диктатури.
Ось чому багатьох іспанців нині дещо дивує завзятість соціалістичного прем’єра, що, керуючи в умовах сучасної конституційної монархії, якій вдалось погодити дві Іспанії: ліву — світську і республіканську та праву — католицьку й авторитарну, після 25 років свободи і демократії відновлює історичний поділ і публічно звертається до спадку ІІ Республіки (1931–1939 рр.).
Коли в березні минулого року соціалістичний міністр культури запропонував усунути статую генерала Франко на коні з площі в Мадриді вночі, то пам’ятники республіканських міністрів Індалесіо Прієто і Франциско Ларго Кабальєро в столиці залишилися. Звісно, це викликало спротив правого мера Мадрида та всієї правої опозиції. Але найголосніше пролунала саркастична оцінка з боку колишнього соціалістичного прем’єра, політика світового рівня Феліппе Гонсалеза, який висміяв осіб, що «переграють» результати громадянської війни через 60 років за допомогою боротьби з пам’ятниками.
«Нав’язування історичної пам’яті — це інстинкт авторитарних урядів»,— написав знавець новітньої іспанської історії Сантос Юлія, автор фундаментальної праці «Історія двох Іспаній». Праві відразу підхопили це висловлювання. Очевидно, що навіть в цій країні, попри незаперечні досягнення в подоланні наслідків громадянської війни, політики час від час здмухують пил зі «скелетів у шафі» і намагаються заробити на цьому політичний капітал.

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• НАСТУПНИКОВІ БЛЕРА АПЛОДУВАЛИ 41 РАЗ
• НОБЕЛІАНТИ-ФІЗИКИ РОЗКРИЛИ ПРОЦЕС ВИНИКНЕННЯ ВСЕСВІТУ

назад »»»