ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
«РОЗПІЗНАТИ, ХТО ДО ЧОГО НАРОДЖЕНИЙ...»
Коли дорослим випадає нагода побувати в дитячому, підлітковому чи молодіжному колективі, мимоволі в них виникає думка про те, ким же стануть за кілька чи кільканадцять років ці веселі, безтурботні, наївні, неслухняні, кмітливі, вигадливі й тямущі наші нащадки?

Зазвичай здібності й нахили починають активно проявлятися в ранній юності, тобто в шкільні роки. Головне, як свого часу зауважив Григорій Сковорода, це вчасно розпізнати, хто до чого народжений, тобто здатен займатися тим, у чому таланти проявляться якнайповніше, що принесе найбільше втіхи, а суспільству — користі.
Колись у друкованих ЗМІ була рубрика — «Людина на своєму місці». Йшлося саме про те, які вони щасливі — ті люди, котрі змогли знайти себе, досягли значних успіхів у професії, стали зразком для інших. Хоча в багатьох з них шлях до омріяного фаху був непростим, а часом і тернистим.
Як люди обрали свою професію? Хто спонукав, допоміг їм у цьому виборі? З цим запитанням я звернулася до респондентів. Найтиповіші відповіді поділено на три групи.

«Все могло бути інакше...»
Галина Кирилівна, продавець «Універсаму», 37 років:
— Чи мріяла бути продавцем? Та що ви, ні! Те, що я вже одинадцять років стою за прилавком, чиста випадковість. Я хотіла бути медсестрою. Ні, не лікарем, а медсестрою — кваліфікованою, доброю, турботливою. Є в мене сусідка, вона й була мені за взірець. Хірургічна медсестра, яких варто пошукати. Коли мене оперували в дитинстві, вона біля мене ходила — все життя вдячна буду. Я себе довго уявляла в біленькому халатику й у шапочці, навіть фонендоскоп купила, вчилася слухати роботу легень і серця. Але... У медучилищі треба знати хімію й біологію. А в нашій школі саме ці предмети найгірше викладали. Найняти репетитора матері було не по кишені, а самотужки вивчити ці складні предмети я не змогла. Щоб не сидіти в матері на шиї, стала за прилавок. Спершу торгувала морозивом, потім бакалією. Згодом вивчила товари промислової групи. Заочно закінчила технікум. Чи люблю свою роботу? Терплю. Немає в мене до цього заняття ні хисту, ні охоти. Та на хліб заробляти мушу...
Олександр Корж, водій таксі (48 років):
— Не мріяв бути водієм. Під нашим будинком — стадіон, то я там і виріс. Займався легкою атлетикою, бігав, у мене були дуже хороші стаєрські здібності, але потрапив служити в Афган, там наша машина підірвалась на міні, мені ногу пошкодило. Який спорт — добре, що живий. Сів за кермо... Тепер колеса — це мої ноги...
Віктор Петрович Думич, (50 років):
— Закінчив школу, а куди вступати, не знав. Батьки казали — йди, куди хочеш. Подивився в довіднику, у якому вузі «воєнка» є, щоб в армію не забрали, та й подав документи. У мене в школі добре йшла математика, то я обрав профіль, що з цифрами пов'язаний. Вступив без проблем, закінчив, отримав диплом інженера. Поки працював у конструкторському бюро, мав непогану зарплатню, замовлення «на космос й оборону» були гарантовані, прогресивка щомісяця. Після «перебудови» завод сів на мілину. На ринку інженерно-технічних працівників — море, тому й вирішив змінити кваліфікацію. І тут моя вища освіта дала осічку: вигідніше стало працювати на «чорних» роботах — зарплата вдвічі-втричі вища, а відповідальності менше. У «Метробуді» працював, на будові штукатуром, але це мені не дуже йшло. Уже три роки, як влаштувався токарем. Мене цінують, бо все роблю акуратно, точно, а головне — будь-яку деталь можу накреслити, будь-яке креслення прочитаю, я ж інженер, дванадцять років за кульманом стояв. Але про те, що закінчив інститут, я помовчую, щоб не перевели в механіки чи бригадири. Бо в них сорочка чиста, а платня нижча, сім'ю важко прогодувати.
Валерій, 20 років:
— Ким хотів би бути? Тренером з у-шу. Не дивуйтеся: я п'ять років займався в групі. Знаєте, я з двох років хворів на астматичний бронхіт, і де мене тільки не лікували — і в соляних шахтах в Солотвино, і в міжнародному алергологічному центрі в болгарському місті Санданскі, а допомогло єдине — заняття з у-шу.
Тренер-китаєць навчав нас насамперед правильно дихати. Це прекрасна оздоровча гімнастика, вивірена століттями, і я її добре опанував. Оцініть: я маю непоганий зріст (на голову вищий за батька), струнку поставу, гармонійно розвинуту фігуру. Це завдяки у-шу. Я міг би допомагати сотням таких «проблемних», яким був сам... Але батьки «запхали» мене в інститут на юридичний факультет, бо все життя мріяли, щоб у родині був правник. Вони платять за навчання, а я поки що терплю. Чи дотерплю до диплома — не впевнений, проте знаю наперед: юрист з мене буде ніякий.
Анжела, студентка (19 років):
— Навчаюся, буду телеведучою. Ні, я не киянка. Мріяла про екран з дитинства. Дуже зраділа, що в університеті культури є такий факультет. Батьки фінансують учобу, тобто навчання, і хвалять мій вибір. Я вже окончила перший курс. Вибачте, закінчила. Була на кастингах три рази. Вроді все неплохо, тільки треба схуднуть. Зараз для мене це головне. А що мова? Мову я виучу, не проблєма. Мама у мене повар в кафе. Каже, що кістьми ляже, а мене виведе в люди.

«Інакше й не могло бути!»
Софія Борисівна, бухгалтер (58 років):
— У моїй родині я — це друге покоління бухгалтерів, моя дочка Ірина — третє, бо й вона здобула бухгалтерську освіту і працює за фахом. Хто перший? Мій батько, Михайло Ісаакович, головбух з сорокалітнім стажем. Колись він усі математичні операції робив на рахівниці. Я в дитинстві найбільше любила спостерігати, як майстерно він клацає кісточками... А ще він блискавично проводив усні обчислення. Він був і залишиться для мене прикладом, найкращим радником і порадником. Батько говорив: «Бухгалтер завжди буде при грошах і в ціні». Я ніколи не шкодувала, що пішла по його стопах.
Тепер для бухгалтерії — розкішні умови, техніка на межі фантастики. Рахівницю давно замінив калькулятор. А моя дочка чудово з комп'ютером вправляється. Вона працює бухгалтером на страховій фірмі, має заробітки втричі вищі, ніж моя зарплатня. Коли вибирала професію, жодних сумнівів не було.

Валерій, військовий (44 роки):
— Я мріяв бути військовим, готував себе до служби і свою роботу люблю, незважаючи на труднощі, пов'язані зі скороченням армії та іншими проблемами. Військовим був мій батько, але так сталось, що він загинув, виконуючи службовий обов'язок, коли я був малим. Я продовжив батькову справу — інакше й бути не могло! У мене й дружина, і діти знають, що таке наказ, обов'язок, військові навчання... Чи хочу, щоб мої діти були вояками? У мене дві донечки, обидві мріють про професію лікаря.

Краще пізно, ніж ніколи
Ольга Ковальська, коректор (32 роки):
— За освітою я філолог. Працюю у видавництві, виправляю мовні помилки. Робота мені подобається, і навіть не знаю, чим би хотіла займатися, якщо не цим. Коли беру в руки відредаговану мною книжку, яка щойно вийшла у світ, відчуваю задоволення, а запах друкарської фарби для мене — найліпший аромат...
Скажу не про себе, а про свою подругу. Ми — однокласниці. Я вступила на філологію свідомо, бо дуже любила слово, літературу. Та й за характером я посидюча, врівноважена. А моя подруга — балакуча, енергійна, мов вихор, беручка до нових справ. Коротко кажучи, якщо я від роботи мала задоволення, то для подруги, котра працювала поряд, то був непосильний тягар.
Зрештою, промучившись отак шість років, вона вирішила змінити професію. І стала брокером, продає нерухомість. І брокер з неї — на «ять». Я теж з її допомогою поліпшила свої житлові умови. Що хочеш — продасть, і що хочеш — придбає, усіх розселить. Вона — талант! А відкрила цей талант у себе випадково. Якось побачила на стовпі оголошення: «Фірмі потрібні брокери». І сумління підказало: йди, це воно, твоє. Тепер вона щаслива, бо в неї добре виходить. Скоро й свою фірму відкриє.
Юрій, телеоператор (30 років):
— До третього курсу медичного університету мої батьки не знали, що я вже там не навчаюся, бо покинув. Вони обоє — лікарі: мати стоматолог, батько хірург в райцентрі на Черкащині. Їздили зі мною «вступати». Знайшли знайомих, «вступили». Але цього вічного запаху йоду й валер'янки я терпіти не можу! Мене нудило від анатомок, медичних атласів і всіляких фармацевтичних назв. Коли не склав біохімію і «вилетів», то аж полегшало. Знайомий порадив піти на курси телеоператорів, які я успішно закінчив. Уже тоді, на курсах, викладачі казали, що з мене буде майстер. Я з дитинства непогано фотографую, а нині я маю споріднену професію — те саме фотографування, тільки в русі. Спершу влаштувався на роботу в телекомпанію, чий сигнал до нашого міста не доходить. Батькам не казав, боявся образити. А коли перейшов на солідний канал, у титрах стали моє ім'я називати. У нашому місті цей канал теж транслюється, як і по всій Україні. Тож усі знайомі моїх батьків почали цікавитись, чи не син, бува, їхній так славить ім'я на всю Україну. Батьки до мене — чи не знаєш свого тезки? А то я і є, кажу. Вони й сердились недовго.

* * *
Висновки після опитування зроблено, і вони не вельми втішні.
**Профорієнтаційна робота — одна з прогалин у сучасному шкільному навчанні: жоден з респондентів, молодших за 20 років, не назвав причетними до вибору своєї професії шкільних учителів. Серед осіб, котрим за двадцять, таких від 10 до 30 відсотків з числа опитаних. Люди старшого віку вибором професії завдячують переважно школі й учителям.
**На жаль, батьки часто дезорієнтують своїх дітей у питанні вибору професії або й проявляють свавілля («Я даю гроші, тож учись там, де хочу»). Можливо, цю проблему вирішить нещодавно запропонована Міносвіти програма надання студентам освітнього кредиту (для оплати навчання з погашенням після влаштування на роботу), така модель поширена у світі.
**Молодь віддає перевагу тій роботі, яка ліпше оплачується і не потребує високої кваліфікації, тривалої й наполегливої праці над удосконаленням майстерності (вельми популярні професії охоронця, офіціантки, менеджера, представника фірми, реалізатора тощо). Фізикам та лірикам у сучасному суспільстві непросто.
**Можливо, те, що школа перестала відігравати роль першовідкривача талантів своїх учнів, пояснюється тією обставиною, що чимало теперішніх учителів закінчили педагогічні ВНЗ не «за покликом душі і серця», а тому, що «так склалися обставини»?
**Повсякчас актуальним є афоризм французького поета Огюста Марселя Бартелемі, який сказав: «Усі ті, хто всерйоз розмірковує про науку управління людьми, усвідомлюють, що долі держав залежать від освіти юнацтва». Варто про це пам'ятати.

Леся ПОЛІЩУК
також у паперовій версії читайте:

• КОРІВОНЬКА — ПІД ЗАПИТАННЯМ

назад »»»