ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
СЕРГІЙ БОНДУР: «ЯКЩО ХІХ СТОЛІТТЯ ПІДНЯЛО БАЛЕРИНУ НАД СЦЕНОЮ, ТО Я НЕ ХОТІВ БИ, ЩОБ ХХІ СТОЛІТТЯ ЇЇ ОПУСТИЛО...»
Популярні естрадні співаки, актори й режисери добре знані широкому загалові. Що стосується солістів опери та балету, то їхні імена назвуть здебільшого шанувальники класичного співу та хореографії, музиканти-професіонали. Дивно, але за кордоном вони більше відомі, ніж у себе на батьківщині.

Не є винятком і народний артист України, соліст балету Київського державного академічного муніципального театру для дітей та юнацтва Сергій Бондур.
Його високий професійний рівень, дивовижний артистизм, бездоганне відчуття сцени у поєднанні з щирою і натхненною манерою виконання викликають щире захоплення глядачів. Вистави за його участі супроводжує успіх, а його праця балетмейстера приємно дивує всіх, хто цікавиться хореографічним мистецтвом.
На запитання, як почалось його сходження на мистецький Олімп, Сергій Бондур відповів:
— Доволі традиційно. Я виховувався в часи Радянського Союзу і, як більшість дітей тієї пори, розпочав своє знайомство з мистецтвом танцю в палаці піонерів. Одночасно був зарахований і до першого класу загальноосвітньої школи, й до танцювального ансамблю «Кибальчиш» Черкаського палацу піонерів. Ніхто мене не примушував танцювати — це було моє особисте бажання, підтримане батьками. Танцював, напевно, добре, бо педагоги рекомендували мене до вступу в Київське державне хореографічне училище.
— Хто був Вашими вчителями?
— Моїм першим педагогом був Роман Зубов — чудовий майстер, який працював з нашим класом чотири роки і дав нам знання основ. А потім мені знову пощастило, адже на п'ятому році навчання в нас викладав чудовий фахівець, відомий педагог із Пермі Ігор Єсаулов. Ми тоді багато додали в технічному плані й почали фізично розвиватися. А останні три роки з нами займався заслужений артист України Валерій Парсегов, що допомогло мені остаточно сформуватися як артисту балету.
— Як склалася Ваша творча доля?
— Незважаючи на те, що я успішно пройшов конкурс до Київського театру опери й балету (Національної опери), через чиїсь, певно, інтриги я не потрапив туди, хоча й закінчив училище з червоним дипломом. Поїхав працювати до Львова. Там протягом двох років я був солістом і виконав декілька провідних партій, а коли оголосили конкурс до новоствореного Музичного театру для дітей та юнацтва, я взяв у ньому участь й успішно пройшов відбір. Так у 1984-му судилося мені повернутися до Києва, де я донині працюю солістом балету цього театру. У 1997 році відбулося злиття балетної трупи Музичного театру для дітей та юнацтва і Київського театру класичного балету. Тепер у театрі налічується понад 60 артистів, які виконують серйозний класичний і дитячий репертуар. Я залишився вірним цьому колективові, хоча було чимало привабливих пропозицій.
— Зазвичай молоді артисти беруть участь у міжнародних конкурсах балету. Ви також зважувались на це випробування?
— Тоді необхідно було спершу зарекомендувати себе на республіканських та всесоюзних оглядах, а потім уже збиралась делегація з усього Союзу для участі в міжнародному конкурсі (зокрема, у Варні в Болгарії). 1986 року я займався з чудовим нашим педагогом, заслуженим артистом України Володимиром Денисенком. З ним я розучив багато сольних партій. А після переглядів у Москві мені запропонували готуватися в «Большом». Перед поїздкою до Варни я пройшов підготовку в народного артиста Росії Володимира Ніконова. Чимало уваги мені також приділила чудова балерина і педагог Марина Кондратьєва. Радянська делегація тоді виступила дуже добре, зокрема, я став бронзовим лауреатом конкурсу. Одразу після цього відбувся конкурс у Парижі, де ми посіли треті місця.
— Коли розпочали роботу як балетмейстер?
— У 1994-му закінчив Ленінградську державну консерваторію імені Римського-Корсакава за спеціальністю «балетмейстер-репетитор», де навчався в класі народної артистки Росії Габріели Комлевої. Кафедру тоді очолював Микита Долгушин. Отже, мені й тоді пощастило на педагогів. У ті роки я багато займався у Ленінградському театрі опери й балету (нині Маріїнському), мені допомагали такі метри балетного мистецтва, як Владлен Семенов, Володимир Гуляєв, Наталія Большакова. Ці артисти уславили театр. Я почав пробувати себе в композиції, підготував кілька номерів, а в 1999-му вперше взяв участь у конкурсі імені Сержа Лифаря в номінації «балетмейстери», посів третє місце. У 2004-му я знову вирішив спробувати свої сили. І на п'ятому конкурсі імені Сержа Лифаря здобув другу премію. Тепер я ставлю номери для конкурсантів, є задум спробувати себе у великій формі, тобто зробити виставу.
— Це буде на сцені вашого театру чи іншого?
— Звісно, хотів би здійснити постановку для балетної трупи рідного театру, але поки що не було замовлень від його дирекції — усе тільки в планах. Мрію зробити балет «Пер Гюнт» на музику Едварда Гріга. Вадим Писарев поставив цей спектакль у Донецьку, автори лібрето — Юрій Станішевський і Олександр Биструшкін висловили побажання, щоб він з'явився й на столичній сцені. Але це має бути інша версія.
— Знаю, що велике враження на Вас як артиста балету склав Валерій Ковтун, який донедавна був головним балетмейстером у вашому театрі.
— Так, це подарунок долі. Валерій Петрович — справжній професіонал. Я познайомився з ним у японському місті Нагоя, де він працював з «Очі інтернешнел балет». Я приїхав туди для участі у виставі «Спляча красуня». Там отримав запрошення співпрацювати з цією трупою. Валерій Петрович багато уваги приділяв мені й чимало балетмейстерських робіт у Японії зробив зі ставкою на мене. І в Києві він у всіх своїх постановках довіряв мені сольні партії — у «Попелюшці», «Балу у Штрауса», «Ромео і Джульєтті». Його творчість надзвичайно вагома для нашої трупи, неповторна й незрівнянна. Він успішно об'єднав обидві балетні трупи після злиття театрів, тактовно й майстерно консолідував артистів балету. Ми співпрацювали з ним сім років. Невимовно шкода, що він несподівано й рано пішов з життя.
— Сергію, Ваша дружина — також артистка балету і працює з Вами в одному колективі. Чи легко зберігати гармонію у стосунках на роботі й поза нею?
— Це не секрет, що коли працюють сімейні пари, трапляється чимало непорозумінь. Таким балетним парам працювати складно, але в цьому, мабуть, полягає сутність нашої важкої праці, оскільки до своїх близьких ми висуваємо більш суворі вимоги. Для мене працювати на одній сцені з коханою людиною — це завжди свято. Завдяки такій співпраці народжується чимало цікавих робіт.
— Чи легко Вам підтримувати артистичну форму?
— Моя доля складається так, що нічого легко не дається, у тому числі й належна професійна форма. Усвідомлюю, що в моєму віці треба бути вимогливішим до себе, ретельніше готуватися до великих вистав, уникати негативних наслідків. А це ой як нелегко!
— У чому собі відмовляєте?
— Таке запитання зазвичай ставлять балеринам. Мені теж не раз доводилося обмежувати себе, але не в їжі, а в режимі харчування. Я споживаю все, але намагаюся не перебирати міри. Якихось особливих секретів у мене немає, просто треба частіше дивитися на себе в дзеркало й вчасно вживати заходів.
— Чи є у Вас час на хобі?
— Часу дуже мало, оскільки, крім виконавської та балетмейстерської діяльності, ще викладаю в Українській академії танцю. Я дуже люблю посидіти з вудкою на березі річки чи озера. Люблю слухати музику, яка завжди народжує якісь цікаві думки, ідеї.
— А яку музику любите?
— Надаю перевагу класичній музиці і красивій сучасній. Улюблені класики — Бах, Моцарт, Бетховен, Шопен, Вагнер, Чайковський, Малер, Хачатурян і Шостакович. Серед сучасних авторів подобається творчість Андре Ганьйона — чудового канадського композитора. Його ліричні мелодії спонукали мене до створення дуетів, які я об'єднав у сюїту «Romantik».
— Ваші улюблені письменники...
— Зараз перечитую Достоєвського. Його філософські роздуми спочатку здаються сумними, а коли замислюєшся — тільки дивуєшся, які вони актуальні, сучасні, я б сказав, необхідні, бо допомагають знайти вихід зі складних життєвих ситуацій. Охоче читаю історичні романи й повісті. Стараюсь не пропускати кінострічки на історичну тематику, задоволення приносять якісні кінокомедії та документальні фільми, зокрема про природу. Люблю дивитися покази мод. При цьому відчуваю потяг до малювання. Можливо, колись таки візьмуся за пензель чи олівець.
— Хто Ваш ідеал балетмейстера та артиста балету?
— Природно, те, що зробили Петіпа та Іванов,— це класика для всіх, це канон. Спадок Баланчина — це його пошуки вирішення класичних рухів, це народження неокласичного стилю. Щиро захоплююся творчістю видатного балетмейстера сучасності Моріса Бежара. Аналогічне ставлення викликає Макс Ек, який на найсучаснішому рівні демонструє нові пластичні форми й рішення. Поважаю балетмейстера Іржі Кіліана — це майстер, чиї відкриття вже стали класикою сучасності.
— А творчість наших земляків?
— Звісно, насамперед це Юрій Григорович. Стежу й за творчим доробком молодших майстрів — киянина Олексія Ратманського, а також Раду Поклетару. А взагалі, класична мова така багата, що мені не хотілося б, аби пальцева техніка зникала з балету. Якщо ХІХ століття підняло балерину над сценою, то я не хотів би, щоб ХХІ століття її опустило.
— Така тенденція спостерігається?
— На жаль, так. Чимало сучасних хореографів ставлять свої роботи не на пальцевій техніці. Створилось багато напрямів — модерн, джаз-форми, афро-данс. Але все це — пластичні рішення, і лише деякі балетмейстери можуть їх поєднати з мовою класики. Свого часу це демонстрував Макмілан, а нині — Форсайт.
— Чи з'явиться на сцені вашого театру щось з їхніх постановок?
— Нині ми не можемо запросити таких видатних особистостей для роботи з нашою трупою. Це надто дорого.
— Які перспективи балетного мистецтва в Україні?
— Вважаю, добре, що ми зберегли балетну школу. Проте проблем не бракує. В українських театрах опери й балету (крім Національного) є гострий дефіцит чоловічого складу балету. Зменшився й прихід хлопчиків до хореографічного училища. Та й ставки в артистів балету такі, що соромно запрошувати на роботу. Нині високу марку зберігає лише Національна опера, яка зібрала найліпші сили, має стабільне фінансування. Тож випускники хореографічного докладають усіх зусиль, аби потрапити туди на роботу, або укладають контракти за кордоном.
— У вашому театрі теж є так звана плинність кадрів?
— Аякже. Нині в нас працюють лише альтруїсти, найвідданіші люди — Костянтин Віновий, Ірина та Костянтин Гордійчуки, Інна Чорна, Акарі Кавасакі (японська балерина, яка віддавна трудиться в нашому театрі). Ці артисти — основа нашої трупи.
Допомагає нам гастрольна діяльність, що стає можливою завдяки співпраці з закордонними імпресаріо. Ситуацію поліпшило б скорочення великої дистанції в зарплатні (вона в нас, академічних артистів, майже вп'ятеро нижча, ніж у національних колективах). Через цю обставину виникають непорозуміння, адже наша праця не відрізняється за обсягом, складністю та рівнем виконавської майстерності.
— Ваше творче кредо?
— Воно збігається з моїм життєвим кредо — не зупинятися на досягнутому і в усьому шукати гармонію.

Сергій ПИРОГОВ

ФІЛОСОФІЯ КРАСИ
У музеї російського мистецтва відкрилася виставка двох митців — ялтинського художника Миколи Муравського і київського скульптора Олексія Владимирова.
Малюнки Миколи Муравського — гармонійне і парадоксальне поєднання академічної майстерності (отриманої під час навчання в Харкові), зовнішньої конкретності та внутрішньої ірреальності. Адже ялтинський художник зображує себе, своїх близьких і друзів ( «Портрет із квіткою півонії»), прекрасні квіти («Жасмін», «Гілка каштану», «Білий бузок») і не менш дивну «Капусту», «Алею в Седніві» й «Перший сніг», насамперед «з точки зору Вічності». Кожен із обраних Миколою Муравським мотивів стає відтепер непідвладним часу, а його зображення перетворюється на філософський роздум про Красу, Щастя, Життя.
Скульптури Олексія Владимирова — справжній діалог митця і матеріалу, сповнений, так би мовити, поваги і взаєморозуміння. Результатом стають лаконічні, виразні й змістовні образи («Ангел, який замислився»). Творчість київського скульптора — оспівування Кохання («Поцілунок») і Краси, піднесеної («Муза, яка знімає крила»), земної («Оголена, яка сидить»), радісної («Та, що біжить до вінця») або тієї, що сумує («Самотність»). «Майстра і Маргариту» Олексія Владимирова встановлено біля музею Булгакова, на Андріївському узвозі.
Оксана ЛАМОНОВА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»