ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
РЕЙДЕР І ПОПЕЛЮШКА
Останнім часом у вітчизняному бізнесі почало входити у моду так зване рейдерство, тобто силове захоплення організацій та підприємств напівзаконним чи то й протизаконним шляхом. Більшість експертів традиційно вважає причиною цього явища недосконалість вітчизняного законодавства та корумпованість чиновництва. Проте існує й інша точка зору: бізнесменам виходять боком шахрайські оборудки, за допомогою яких вони колись заробили свій «перший мільйон».

Яскравим прикладом того стала історія, що сталася в одному з міст на Київщині, про яку ми розповімо, змінивши з етичних міркувань прізвища її героїв.

Кому — злидні, кому — «перший мільйон»
Невеличкий завод продовольчих товарів, яким не один десяток літ керував Петро Пилипенко, до початку 1990-х років був стабільним підприємством, котрому вистачало джерел сировини і ринків збуту. Коли ж розпався Радянський Союз, а разом із ним соціалістична система господарювання, його директор вирішив, що така нагода розбагатіти випадає лише раз на тисячу років, тож нащадки ніколи йому не вибачать, якщо він нею не скористається.
Спочатку він тихцем «гнав» продукцію на Польщу, де продавав задешево, а за виручені гроші купував там різне шмаття, яке його син Павло продавав у Києві на Республіканському стадіоні, де в ті роки вирував знаменитий ринок «Патент». Коли ж робітники запитували, де зарплатня, шеф розводив руками і показував їм липові договори, за якими нібито не розрахувалися споживачі.
Далі більше. Запланувавши грандіозну реконструкцію, до плану якої входила й закупівля нового обладнання з-за кордону, він вишкріб із каси підприємства всі гроші, які тільки можна було вишкребти, і набрав у банках стільки кредитів, скільки можна було взяти. Після цього знайшов якусь німецьку фірму, котрій зробив стовідсоткову передоплату. Фірма, якщо вірити офіційним документам, виявилась шахрайською, тобто ні обладнання не надала, ні гроші не повернула. З грандіозної реконструкції вийшла грандіозна афера.
Щоправда, у місті подейкували, що насправді ніякої німецької фірми не існувало. Пилипенко уклав знову ж таки липову угоду сам із собою, а гроші поклав до кишені. Інакше з яких би статків його син-студент придбав собі мерседес. Одначе все було обставлено так правдоподібно, що слідство могло звинуватити директора хіба що у службовій недбалості, та й то з натяжкою. Одне слово, у порушенні проти нього кримінальної справи було відмовлено.
Коли ж прийшла черга приватизовувати збанкрутіле підприємство, членам колективу роздали приватизаційні сертифікати, котрі, напевно, коштували дешевше від паперу, на якому були надруковані. Так минали роки, люди формально вважалися робітниками й водночас співвласниками заводу, що ледь-ледь животів. Зарплатні не бачили місяцями, виживали за рахунок городини, але й звільнятися не поспішали, сподівались на кращі часи.

«Кращі часи»
Якось на завод завітали поважні люди, схожі на іноземців, перед якими Пилипенко бігав запопадливо підтюпцем. Уважно роздивлялися, роздумливо кивали головами. Наступного дня на підприємстві почалося генеральне прибирання — робітники мили та вишкрібали бруд, що накопичувався роками. Через тиждень на завод почали завозити нове обладнання. Як пояснив робітникам директор, стараннями його сина Павла пощастило знайти австрійську фірму, що погодилась надати техніку в оренду.
Невдовзі завод знову запрацював. Знайшлися джерела сировини і ринки збуту. Його продукція з’явилася навіть на полицях київських супермаркетів. Люди, нарешті, почали отримувати заробітну плату. Спочатку забезпечили зайнятістю штатних працівників, потім почали працевлаштовувати їхніх рідних і близьких. Згодом, коли виробництво запрацювало, стали брати на роботу сторонніх людей.
Так спливло ще два роки, і Пилипенко раптом скликав усіх на збори, щоб вирішити питання про власність. Устаткування, яке їм надали в оренду, з його слів, коштувало шалених грошей, і розрахуватися за нього, навіть з такими темпами виробництва, завод би не зміг й за сотню років. Австрійська фірма, якщо їй раптом заманеться, може в будь-який момент забрати його назад, кинувши їх усіх у прірву жебрацтва. Давайте, запропонував керівник, перетворимо наш завод на акціонерне товариство. Оцінимо усе майно підприємства, розділимо його на акції й роздамо їх. Частина дістанеться трудовому колективу, а частина — фірмі, яка поставила обладнання.
Далі виступив представник фірми — молодик, котрий торохтів людям про емісії, депозитарії, міноритаріїв і мажоритаріїв. Ті уважно слухали, хоча не розуміли жодного слова. Але повірили, що гірше не стане. Головне, аби завод працював і заробітна плата була. А «міноритарії» та «мажоритарії» — то, мовляв, панські вибрики. Отже, одностайно проголосували «за».

«Шукайте жінку», або за лаштунками бізнесу
Робітники після цього справді не відчули різниці між тим, що вони були співвласниками, а стали акціонерами. Підприємство гірше працювати не стало і люди, за великим рахунком, не хотіли змін. Але була особа, якій цих змін украй хотілося. Нею виявився молодий чоловік, котрого директор назвав представником австрійської фірми, і який базікав про «міноритаріїв» і «мажоритаріїв». Назвемо його Владиславом. Він був товаришем Пилипенка-молодшого ще з інститутських часів і, на відміну від довірливих робітників, був обізнаний з таємницями бізнесу цієї сумнівної родини.
Він добре знав, що багато років тому кредит на обладнання викрали не німці, а директор. Владислав сам добирав підставних осіб, готував липові договори, а викрадені гроші розміщував у швейцарських банках. Потім ці кошти допомогли Пилипенкові-молодшому започаткувати власний бізнес, створити фірму, купити офіс для неї та розкішну квартиру для себе. Коли ж економічна ситуація в Україні стабілізувалася, Пилипенки вирішили, що годі займатися «купи-продай», пора вкладати кошти в рідний завод. Тоді Владислав, знову ж таки через підставних осіб, створив австрійську фірму, яка нібито вкладала кошти в українське підприємство.
Шахраї ще остерігалися повністю відкривати карти, оскільки тоді б усі зрозуміли, що вони крадії, котрі намагаються таким чином «відмити» викрадені колись гроші. А так у очах «батьків міста» Пилипенко-старший виглядав як вправний і досвідчений менеджер, котрий зумів залучити іноземні інвестиції й «розкрутити» свій завод.
Так, до речі, чинив не один він, а сотні чи й тисячі інших директорів України, Росії та Білорусі. Гроші, викрадені в середині 1990-х років банківсько-кредитними махінаціями, десь на межі століть почали повертатися на батьківщину у вигляді інвестицій від маловідомих фірм із важковимовними іноземними назвами, що були зареєстровані на Кіпрі, Багамських та інших екзотичних островах, котрі економісти називають офшорними зонами. А копни глибше, з’ясується, що заснов-ником цієї фірми є інша фірма, а тієї іншої — ще якась. Якщо ж пройти по всьому ланцюжку, виявиться, що формальним власником коштів є якась баба Фрося з-під Таращі, котра ні сном, ні духом про це не знає.
У нашому випадку всі активи Пилипенків були зареєстровані на 25-літню матір-одиночку на ім’я Оксана — бідну дівчину з провінції, котра про це теж уяви не мала. За те, що вона підписала купу незрозумілих їй паперів, Оксані допомогли знайти роботу в Києві, винайняли однокімнатну квартиру, влаштували дитину в садок. Одначе забрали паспорт, котрий Пилипенко-молодший тримав у сейфі й давав його в руки власниці лише за крайньої потреби. Під особистим контролем.
Владислав добре про це знав, оскільки сам знайшов для товариша цю Попелюшку, від якої за таке благодійництво вимагали тримати язик за зубами. Підставною власницею підставної австрійської фірми теж була вона. Коли завод реорганізовували в акціонерне товариство, Пилипенки за допомогою своїх менеджерів зробили так, що робітникам підприємства, тобто дрібним акціонерам, належало тільки п’ять відсотків усього його майна. А 95% — фіктивній фірмі, кінці якої виводили на Оксану.

Заколот
План, який виношував Владислав, складався з трьох етапів. Перший — потайки викрасти з сейфу Оксанин паспорт. Другий — умовити її підписати всі папери, згідно з якими вона передає деяку частину «свого» майна трудовому колективові. Так, щоб останній володів не п’ятьма відсотками акцій, а мінімум половиною. Третій — переконати трудовий колектив зібратися на позачергові загальні збори і переобрати правління акціонерного товариства. Генеральним директором, замість Пилипенка, призначити, звичайно ж, його, Владислава.
На якого лиха, здалося б, хлопцеві ця морока? Та на того, з якого кожен лейтенант мріє стати генералом, а кожен менеджер — генеральним директором. Лейтенант до своєї мети може все життя крок за кроком йти щаблями кар’єри. А може організувати такий собі військовий переворот і одним махом сісти у крісло міністра. Менеджер, виявляється, теж може влаштувати невеличку революцію в рамках окремо взятого заводу.
Тільки один важливий момент: якби Владислав просто переписав активи Пилипенка на себе, це б виглядало так, ніби один шахрай хоче обікрасти іншого. Така оборудка не викличе підтримки у народу — який йому сенс міняти шило на мило? Інша справа, коли один комбінатор виступає в ролі захисника інтересів трудівників. Тут його шанси зростають.
Нарешті, головне. Владислав чудово розумів, що Пилипенко-старший, маючи тісні ділові та неділові відносини з місцевою владою, для нього майже невразливий. Варто йому пальцем поворухнути, як на його захист стануть і міліція, і прокуратура, що потім кісток не збереш. Тож він із реалізацією свого плану не поспішав, а терпляче готував змову, очікуючи слушної нагоди.
Навесні 2005 року, коли змінилися і голова райдержадміністрації, й начальник міліції, й прокурор, Владислав розгорнув бурхливу діяльність, заручившись в результаті підтримкою кожного з них. По цьому прийшла черга «обробляти» трудовий колектив. Він мудро вчинив, коли почав із небагатьох, але найактивніших і авторитетних робітників. Виявилося, що люди, з одного боку, вдячні Пилипенкові за те, що він вивів завод із кризи, забезпечив гідне життя. Але з іншого, не забули, що він сам цю кризу створив, аби побільше накрасти.
Загальні збори акціонерів пройшли так, як того бажав Владислав. Для їх проведення він вибрав час, коли Пилипенки всією родиною поїхали на курорт, а всі найбільші прихильники перевороту були у зоні досяжності. На момент проведення зборів у головного «заколотника» документи були готові заздалегідь: і протокол загальних зборів, і новий варіант установчого договору, і виписка з міського відділу статистики про те, що генеральним директором підприємства є не Петро Пилипенко, а Владислав Юхименко. Все зі справжніми підписами й печатками. Аби їх легалізувати і пустити в хід, треба було провести збори в нормальному руслі. Після цього клерки відповідних установ за сигналом, що надійде з мобілки Владислава, внесуть потрібні записи в журнали реєстрації й скажуть, який слід поставити реєстраційний номер.
Коли Пилипенки повернулися з відпустки, на прохідній заводу їх зустріли кремезні парубки приватної охоронної фірми, з якою Владислав завбачливо уклав договір про охорону. Нові менеджери повідомили, що Петро Андрійович тут уже не директор, показали ухвалу суду, яка забороняла йому до прийняття остаточного рішення суду заходити на територію підприємства й чинити перешкоди новому керівництву.
Що він не робив: скаржився до суду, писав заяви у міліцію, наймав штурмові загони — все марно. Хитрющий Владислав тримав оборону за всіма правилами військового мистецтва. Головним аргументом колишніх власників було те, що загальні збори були проведені з деякими порушеннями закону, а подекуди мала місце навіть підробка документів. Це було правдою — «заколотникам» не скрізь вдалося повною мірою дотриматися букви закону. Та інспектор міліції, котрому доручили провести перевірку за заявою про шахрайство, не виявив нічого протиправного і виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю події злочину.
Батько з сином «залучили» народних депутатів і ті писали полум’яні звернення до міністра внутрішніх справ про «бандитизм», що коїться серед білого дня. Заступники останнього «спускали» їх на місця з грізною резолюцією «Ретельно розібратися!». Проте всі вони, зрештою, приходили до того самого інспектора, котрий, не розглядаючи, ретельно підшивав їх до матеріалів попередньої перевірки.
Таким чином, клан Пилипенків, який довгі роки вправно обдурював інших, виявився не готовим до того, що можуть обдурити його самого. Єдине, на що їм було сподіватися, так це на остаточне рішення суду. Цій справі шляхом численних апеляцій судилося пройти всі його інстанції: спочатку Господарський суд Київської області, потім Київський міжобласний апеляційний господарський суд, за ним Вищий арбітражний суд України, аж поки Верховний суд не поставив у цій справі остаточну крапку. Передавання половини власності заводу трудовому колективові та призначення Владислава на посаду його генерального директора було визнано законним.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»