ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОЛОГІЯ
МОВЧАННЯ ПРИРОДИ СТАЄ ДЕДАЛІ ГОЛОСНІШИМ
ДІАЛОГ ЖУРНАЛІСТА ВОЛОДИМИРА СТАДНИЧЕНКА І ПИСЬМЕННИКА ІВАНА ДЗЮБИ ПРО СУЧАСНІ ВІДНОСИНИ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ
Видавництво «Криниця», яке очолює народний художник України Леонід Андрієвський, щойно випустило друком книгу Володимира Стадниченка «Лоно Дунаю». Пропонуємо читачеві фрагмент зі вступу, у якому йдеться про пекучу проблему — збереження й захист природного середовища

Від автора. Свого часу в щоденнику письменника, академіка НАНУ І. Дзюби я натрапив на запис, зроблений 20 вересня 1986 року: «Історична еволюція поняття про гармонію людини і природи. Від пристосування людини до природи — до пристосування природи людині. Від загрози людині — до загрози природі. Вже не людина — елемент природної гармонії, а природа — елемент (пошукуваної) людської гармонії. Це — теоретично. А фактично людина вже настільки загрожує не тільки гармонії природи, а й самому її існуванню, що в недалекому майбутньому природа як космічна цілість ввімкне якісь запасні механізми самозахисту і знищить людину або поставить її на місце (нові нерозгадані хвороби, або самовиродження через безконтрольний технологічний «прогрес», що заперечуватиме сутність людини, або безконтрольне помноження аж до мурашиності, що зробить людську особистість непомітною, а цінність життя зведе до нуля...)».
Заангажовані публіцисти ще уславлювали грандіозні перетворення природи, а Іван Дзюба попри невідкладні літературні справи й мовні турботи проголошує відповідальність людини за справу її розуму й рук, попереджає про неминучість відплати за бездумне й безжальне руйнування довкілля.
Це двадцять років тому. А сьогодні?..

Лицемірне покаяння через заповідання
АВТОР. Поволі ми почали відчувати свій борг перед природою, але з великим і навіть трагічним запізненням. І віддавати борг вирішили заповіданням природних територій, ще не розчавлених котком технічного прогресу.
Все ж у людському каятті перед втраченим світом народилося поняття про заповідання живої природи. Воно є несміливим намаганням людини переосмислити своє ставлення до неї, знайти своє місце в первісному зеленому околі.
Слід нагадати, що спроби правничого природозахисту простежуються ще з Київської Русі в статтях «Руської правди», а далі, за часів Гетьманщини, в універсалах та наказах. Звісно, і впродовж наступних століть жевріла турбота про охорону природи, проявляючись у закладанні унікальних дендрологічних парків. Ті з них, що були доглянуті державою, красуються й досі, від решти залишилися тільки спомини. У 20-х роках минулого століття на території колишньої Російської імперії один за одним створювалися природні заповідники, зокрема, в Україні — Чорноморський, Асканія-Нова. Проте їхня законодавча сталість легко руйнувалася тоталітарним режимом. Донині не загоїлися глибокі рани від сталінського погрому заповідництва в 1951 році, хрущовського обмеження заповідних територій 1961 року, а від третього поруйнування, уже на наших очах, і поготів.
Пам'ятаю, як ми раділи, коли одночасно з проголошенням незалежності України Верховна Рада закладала основи природоохоронного законодавства. Першою ластівкою став прийнятий у 1991 році Закон «Про охорону навколишнього середовища». Він закріплював права громадян на одержання повної інформації про стан довкілля, проведення громадської екологічної експертизи, подання судових позовів на руйнівників природи — державу, підприємства, установи. Правда, й нині не пригадаю факту успішного використання закону нашими громадянами. Основна тема діалогу — Закон «Про природнозаповідний фонд України», який стосується заповідних територій різних режимів — природного, біосферного, національних парків та інших. Головний стрижень цього закону — збереження й захист цілісного природного фонду України як національного надбання.
Загалом ухвалено 11 законів і кодексів, затверджено 47 програм та понад 100 інших правових природоохоронних актів. Водночас на останніх парламентських слуханнях з проблем дотримання вимог природоохоронного законодавства констатувалось: «Кардинальних зрушень у поліпшенні екологічної ситуації не відбулося, незважаючи на те, що в країні створено достатню законодавчу базу...». Гнучке формулювання! Чи й справді достатньо законів про збереження природи? Скільки таких дієвих актів потрібно?
І. ДЗЮБА. Сприйняття законів і постанов як пустої або й цинічної формальності проникло в усі пори ще радянського суспільства. Зберігається воно й тепер. Тим більше, що нинішні наші закони видаються, образно кажучи, в м'якій обгортці, а отже, не потребують твердості й обов'язковості в їх дотриманні. У суспільстві й далі панує правовий нігілізм, у забрудненій свідомості людини не зник образ природи як правічного ворога — об'єкта розорення.
Загальновідомо, якими страхітливими темпами відбувається деградація рослинного й тваринного світу, як зменшується біорізноманіття життя і під загрозою опиняється його генофонд, як засмічується не тільки планета Земля, а й космос, як наростають кліматичні катастрофи.
Свого часу Валентин Распутін в одній з публіцистичних статей, описавши «подвиги» людини в добиванні залишків природи, припустив, що терпінню земної матерії може настати край і вона скине людину зі свого тіла, як надокучливу вошу. Чи не фінал усіх багатотисячолітніх гімнів людині як «вінцю творіння»? Мабуть, усе-таки — ні. Але вже сама можливість такого означення промовиста.
Механізована й автоматизована, страхітливо озброєна людина стала нещадним ворогом, катом природи, усього живого. Природа натомість стає ворогом людини. Захищаючись, вона мстить. Мстить просто своєю докорінно зміненою сутністю. Вода, у якій зародилося життя, несе тепер небезпеку життю й самій людині — сьогодні не можна безпечно пити воду з лісової річки, купатися в незнайомій водоймі. Земля-годувальниця, насичена хімдобривами, родить отруйну картоплю, нітратну редиску й буряки. Весняний, літній дощ, який споконвіку був однією з найбільших радощів людини, тепер обертається кислотною, а то й радіаційною бідою.
Психологічно нас поки що рятує добра рутинність людської душі. Ми й досі сприймаємо Місяць так само, як і незліченні покоління до нас, не замислюючись над тим, що він уже втратив свою незайманість, а в недалекому майбутньому може перетворитися на велетенське звалище відходів космічної індустрії. Карпати давно важко хворі, а для нас вони залишаються традиційно пісенними. Мабуть, це й добре — не від усяких ілюзій поспішаймо звільнятися.
Але поволі витворюється нове сприйняття, ідилічні картини природи у творах класиків викликають і ностальгію, і заздрість, і гіркоту, і сарказм.
АВТОР. Ще й яку ностальгію й одночасно заздрість викликає феномен єднання з природою в Григорія Сковороди: «О Боже мой, ты мнъ — град! О Боже мой — ты мнъ сад! Невинность мнъ — то цвъты, любовь и мир — то Плоды!» А далі — повне злиття з природою — Сонцем, травами, деревами: «Душа моя есть верба...».
І. ДЗЮБА. Шкода, що поступово, мабуть, будуть зовсім утрачені старі емоційні стереотипи й стара поетика сприймання природи. Вони вже руйнуються, хоч, зрозуміло, і не так швидко, як природа.
Поки що маємо раціонально-публіцистичне осмислення кризи природоповодження. Але поступово змінюватиметься саме природовідчування,— бо змінюється психоемоційність людини, дедалі більше формована штучним світом.
Але крім цієї порівняно віддаленої загрози, є ближча небезпека. Особливо в нас, в Україні, яка успадкувала від попереднього режиму не лише Чорнобиль, а й мільйони тонн гірничих звалищ та майже таку саму кількість проіржавілих артилерійських снарядів. А головне — хамське ставлення до природи. Як і до людини зрештою.
Страхітливим свідченням цілковитої втрати відповідальності за природу, поваги до природи та її краси, до самоповаги й культури, відповідальності за своє життя й життя своїх дітей є перетворення лісів і річок у величезні сміттєзбірники. Колись була така пародійна пісенька: «И по Марсу дороги проложит / Бич природы — советский турист». Але ж які картини ми бачимо в передмістях, у приміських парках, навколо великих і малих сіл! Це не по силі мандрівній братії, це по силі тільки осілому людові, місцевим громадам — разом з місцевими адміністраціями. А тепер до цієї «доленосної» справи долучаються й представники класу-гегемона — «новые украинцы». По всій Україні ревуть бульдозери і дзижчать електропили, «цивілізуючи» ландшафт. А де ще лишилося трохи напівживого місця для звірини й птаства,— там їх глушать децибелами з молодіжних таборів і розганяють нічними феєрверками салютів, які кожен маєтний «новоукраинец» уважає за необхідне влаштовувати до будь-якої дати або й з нудьги. Таке враження, що все це в нашому суспільстві навіть заохочується. Згадаймо стидобну історію з улаштуванням «наметового містечка» на заповідній території Труханового острова під час проведення акції Євробачення.
Далі нема куди йти. Мабуть, потрібен суворий кодекс, що поклав би край злочинам проти природи і обмежив свободу дій її нищителів. Як у нас останнім часом у таких випадках буває, фарисеї та бандити високо піднесуть прапор «прав людини». Але супроти них треба піднести прапор прав Природи, частиною якої є людина. Ще 20 років тому Генеральна Асамблея ООН ухвалила Всесвітню хартію природи. Хто в нас про неї знає?..

Чи станемо екологічно свідомими?
АВТОР. Справді, хто знає про згадану Хартію? Хіба що фахівці. Прочитати Хартію бажано, а от знати Буквар Природи належить кожному. З колиски, з дитинства, зі школи.
Головним аргументом у вихованні й формуванні екологічної людини має стати моральність. Звернуся по аргументовану підтримку до Альберта Швейцера, який вважає, що «по правді людина моральна лише тоді, коли вона скоряється внутрішній спонуці допомагати будь-якому життю, якому вона може допомогти, і втримується від того, щоб заподіяти живому будь-яку шкоду... Для неї священне життя як таке». Моральні вимоги до взаємин людини й природи небачено високі. Природно-моральний феномен України має стати такою ж рівноцінною величиною, як освіта, культура, економіка, стати таким самим виразником нації, як мова і пісня.
Екологія та сфера людської діяльності заперечує розхожу мудрість: краще пізно, ніж ніколи. «Пізно» може ось-ось стати реальністю. Тому тішить те, що екологічний рух стає дедалі потужнішим і масовішим. Його подальшому розвою конче потрібна ще одна законодавча опора — Закон України «Про екологічну освіту». Стрижень закону — прищеплення кожній людині святобливого ставлення до свої життєвої колиски — матінки-природи. Його девіз: від екологічної освіти окремої людини до екологічного виховання всього народу.
І. ДЗЮБА. Справді, життя людини в гармонії з природою має визначатися насамперед моральним осмисленням свого покликання, свого місця у світобудові. Це особливо важливо в умовах нинішньої фундаментальної кризи в системі «людина — довкілля».
Звісно, можна сказати, що моральна висота людини недосяжна для інших живих творінь природи, але саме духовна вивищеність не відокремлює людину від природного світу, а, навпаки, розширює співіснування, поглиблює співрозуміння. У приповістках буддистської «Сутри ста притч» моральна істина якраз і виводиться завдяки наочному «урокові» природи. Мавпа, якій з пригорщі випала горошина, кинулася її діставати, розтуливши долоню,— і весь горох висипався. Так і дурень — утрачає більше заради меншого. Спраглий побачив річку, але, збагнувши, що не вип'є її до дна, не став пити взагалі,— це як той, хто, зрозумівши, що не зможе виконати всіх заповітів Будди, не дотримувався жодного. Уся філософія буддизму ґрунтується на розумінні єдності життя природи і життя людини як її частини.
Таким чином, практична моральна поведінка людини історично первинна, бо укладалася в безпосередньому співжитті людини з природою. Водночас взаємодія з природою була потужним чинником еволюції людства. Весь грандіозний обсяг «ставання» людини людиною, усю циклопічну споруду культури людства не можна уявити поза багаторічним діалогом людини з природою.
Настав час віддавати природі взяті в неї в борг — на становлення і розвиток людської цивілізації — силу, захист, упевненість, кмітливість, красу й безмежну радість буття. Так постає перед людством новий імператив історії: творення етики відповідальності перед природою. І варто вітати практичні кроки екологічних організацій для прищеплення нашому вкрай стехнологізованому суспільству законодавчої і моральної відповідальності перед Природою, перед Життям у всіх його проявах. Київський екологічний центр, очолюваний екофілософом Володимиром Борейком, спільно з російською екологічною організацією «Нова хвиля» розробили «Декларацію прав живих істот». У ній проголошено: усі живі істоти мають право на життя, на природну свободу, на захист від страждань з вини людини, право на захист законом, право на опіку (для домашніх тварин) і право (зверніть увагу!) на гідність — гідність оленя, білки, метелика, гідність солов'я. Прекрасне право!

Зелені, єднайтеся!
АВТОР. Проголосити права природи не досить — вони мають стати міжнародною нормою. А чи є нині небезпека масштабніша й страшніша, аніж екологічна катастрофа, що нависла над планетою? Загроза, яка знищить природу, щоб затим узятися і за людину. Врятувати природу, людину, всю Землю можна, лише об'єднавши зусилля усіх країн, усіх людей і кожного з нас.
Такий перебіг подій передбачили ще чверть століття тому найкращі представники людства. Міжнародний союз природи і природних ресурсів висунув й обґрунтував концепцію «сталого розвитку» — такого стабільного зростання економіки, рівня життя, що не призводить до деграційних змін у природі. Відбулися два всесвітні форуми зі сталого розвитку — в Ріо-де-Жанейро в 1992 році і Йоханесбурзі в 2002 році. Обнадійливим є факт підписання Карпатської конвенції, якою передбачене відродження Карпат європейською «вісімкою» — Угорщиною, Румунією, Сербією, Чорногорією, Польщею, Чехією, Словаччиною та Україною.
Боротьба за збереження природи буде найтяжчою з битв у людській історії, бо це війна «проти самих себе». Чи буде перемога за природою? Буде, якщо ми усвідомимо, що збереження природи — це збереження самого життя на землі. Наша спільна перемога станеться, коли людина вступить у довгоочікуваний шлюб з природою, створить єдину планетарну сім'ю всього живого.
І. ДЗЮБА. Ідею безкорисливої любові до природи влучно передав Максим Рильський:
«Люби природу не як символ
Душі своєї,
Люби природу не для себе —
Люби для неї».
Так міг сказати тільки великий поет і філософ природи! Хай це стане для людства як Новий заповіт, як Блага вість.
* * *
За останні п'ятдесят років людина завдала непоправної шкоди земній природі.
Екологічна небезпека наростає із швидкістю цунамі — і в наступні п'ятдесят років ми будемо жити (коли будемо) в штучному техногенному довкіллі.
Час не жде: необхідно створити Всесвітній комітет порятунку природи, усього живого на землі.
Порятунок найперше полягає в переломі свідомості людства на користь найвищої цінності — Природи.
Природа дала людині життя і ще може вберегти її від вимирання, зламу генетичного коду.
Нині ми стоїмо на порозі всесвітньої екологічної революції.
Зелені всіх країн, єднайтеся! Найбільша в людській історії Революція, гряди!
також у паперовій версії читайте:

назад »»»