ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
БІГ НАД ПРІРВОЮ
Його називали найдраматичнішою і воднораз найяскравішою фігурою ХХ століття в українській літературі. Не було такого ярлика, якого б не навісили Багряному — «затятий антирадянщик», «буржуазний націоналіст»... А він був просто великим патріотом, чесним письменником, людиною, для якої найвищою метою була незалежність України. Понад півстоліття тому письменник теоретично обґрунтував перехід України від «соціалізму» до демократичного суспільства.

З роду Лозов’яг
Іван Павлович Лозов’яга псевдонім Багряний перебрав пізніше під впливом творчості Хвильового, у якого епітет «багряний» виражав революційну тематику (народився в місті Охтирка тодішньої Харківської губернії в сім’ї каменяра. Закінчивши церковно-приходську школу, навчався слюсарного ремесла в технічній школі, потім учився в школі художнього керамічного мистецтва. Пізніше він вступає до Київського художнього інституту, у журналі «Глобус» (№ 9 за 1926 рік) з’являється його перший вірш «У місті» (за підписом «Іван Багряний»).

Не хотів бути рабом
Обдарований хлопчина, як губка всотував знання. А потім — революція, громадянська війна, терор... «Я був 10-літнім, коли більшовики увірвались у мою свідомість кривавим жахом... Це було в 1920 році. Я жив тоді в діда. Діду було 92 роки, і він був однорукий каліка, але трудився на пасіці,— згадує І. Багряний. — Але одного разу, під вечір, прийшли якісь озброєні люди... і на моїх очах і на очах інших онуків, під наші розпачливі крики вбили його, а разом з ним — одного сина (мого дядю). Вони довго кололи їх штиками, стріляли в скривавлені тіла з пістолетів, сміялись... У ту ніч в селі були знищені всі старі господарі і священик. Замучили мого діда за те, що він був заможним українським селянином (мав 40 десятин землі), а дядю за те, що був рядовим національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу. Другого мого дядю пізніше арештували і без суду заслали на Соловки на 10 років, потім добавили ще стільки ж, і він там загинув». Далі були розкуркулювання, примусова колективізація, голод, свавілля, самодурство «висуванців» місцевої влади...
Бунтарство зріло в душі Багряного, і він шукав розуміння і підтримки однодумців. У присвяті до поеми «Аве Марія» (1929 р.) згадує: «Вічним бунтарям і протестантам, усім, хто народився рабом і не хоче ним бути, всім зобидженим... крик свого серця присвячує автор».

Рецензенти
Того ж року коштом Багряного видали книжечку на 106 сторінок. Ризикованим для тих часів був текст і зміст вступного слова, присвяченого вічним бунтарям і протестантам. У вступі автор просив не називати його поетом, бо ця категорія літераторів за правління більшовиків стала означати «хамелеон, проститутка, авантюрник...». Себе ж Іван вважав серед тих, хто ніколи не понесе «душу свою на базар». Влада намагалась конфіскувати видання, але протягом кількох наступних днів книголюби встигли розібрати майже весь тираж.
На позиції протесту проти політичної системи, котру Багряний пізніше назве тоталітарною і кривавою, він став у 1927 році, коли вийшла його книжка «До меж заказних», у якій міститься прямий натяк на несвободу творчості за радянського ладу. Автор порушує заборонені на той час теми бідності народу, висловлює думку про недоречність індустріалізації за рахунок села.
Наприкінці 20-х — початку 30-х років його почали переслідувати. Енкаведисти перехопили рукопис «Комети», котрий автор надіслав до київського журналу «Глобус». У 1932 році рукопис прозового твору Багряного «Марево» пересилають з видавництва на рецензію до ЦК КП(б)У. Його працівник Баран дав різко негативний відгук, і «Марева» не стало.
Усе ж деякі твори незручного автора проривались на книжкові полиці. Читачів вражала не тільки сміливість автора, а і його свіже слово. Так, осудливо говорячи про Дніпрогес як вияв нищення природи краю, Багряний уводить у вірш «Канів» несподіване порівняння: «Дніпро замкнуть у шлюзи, як у штани». Інші критики шукали в доробку Багряного крамоли, називали його ідеологом заможно-куркульських груп, які вороже ставляться до офіційної політики, звинувачували письменника у націоналізмі. За це виключили з художнього інституту (1929 р.). Іван Павлович переїздить до Харкова і поселяється в будинку літераторів «Слово», у квартирі письменника Василя Вражливого, де ведуться відверті розмови про життя-буття за збільшовиченої ери.
Врешті сталося те, чого він боявся. Тодішній редактор харківського книжного видавництва Дмитро Нитченко розповів про арешт й допити Івана Багряного. Він ішов центром Харкова. До нього наблизився агент у «штатському» і попередив: «Когда встретите знакомых, и они будут спрашивать, куда идете, гаварите: «На прогулку». Іван те й сказав письменникам Валеріану Поліщуку та Олексієві Слісаренку, які незабаром йому зустрілись, при цьому виразно подивився на енкаведиста. Поліщук усе зрозумів і сказав: «А, до фабрики-кухні». Так тоді називали НКВС за те, що там «пекли» справи, часто безпідставно.

«Фабрика-кухня»
У квітні 1932 року письменник-початківець на цілий рік потрапляє до камери смертників Холодногірської тюрми. Слідчі побачили у віршах і прозі Івана контрреволюційну агітацію і вислали за межі УРСР на так зване «вільне поселення» на Далекому Сході. За спробу втекти звідти — концтабір. 1937 року за доносом Багряний удруге потрапляє до камери смертників, цього разу — у внутрішній харківській тюрмі. І знову з Харкова — до сибірських і далекосхідних таборів. «Тую «родіну» я пройшов від Києва до Чукотки, до Берингової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ГПУ-НКВС, переходячи поступово через усі митарства, поки не втік у Європу,— напише він в еміграції.-Це тривало вісім років, тобто половину мого свідомого життя проведено в тюрмах і концтаборах. Ціла молодість похоронена там. А решта життя прожита в загальному концентраку, ім’я якому — СРСР...».
1941 року той «загальний концентрак» боєць народного ополчення Іван Багряний зі зброєю в руках захищав від фашистів. Правда, повністю небоєздатні загони ополченців були вщент розбиті озброєними до зубів частинами вермахту. А Багряний, дивом урятувавшись від неминучої загибелі, опиняється на окупованій території.
Утім, колаборантом не став: за написання антигітлерівської п’єси-памфлету «Генерал» (1942 р.) знову потрапляє до камери смертників, тепер уже гестапівської, і тікає по дорозі на розстріл. У 1943 році Іван Багряний стає вояком Української Повстанської Армії (УПА). Її побут і життя не сприяли творчості, але письменник на конспіративній квартирі ОУН за 20 днів створює свій перший роман «Тигролови», котрий згодом приніс йому визнання (про українських засланців до Сибіру та Далекого Сходу). Десять років потому Голлівуд вестиме з ними перемовини про екранізацію твору.
А Багряний знову в таборі — тепер американському для переміщених осіб. І тут він працює натхненно, багато. Лиш одна його цитата: «Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, у Європі, і там, по сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшицька система буде знесена так само, як гітлерівська».
Багрянівський памфлет «Чому я не хочу повертатись до СССР?», перекладений англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською та китайською, врятував десятки тисяч біженців з «страны, где так вольно дышит человек», котрих американські, англійські та французькі окупаційні власті в Німеччині видавали на першу вимогу радянських репатріаційних комісій, котрих часто без суда й слідства прямим ходом відправляли в радянські концтабори.
Іван Багряний усвідомлював, що смерть на нього чатує щохвилини, утім, як і викрадення й таємне переправлення до Москви. Але він не здався б живим: ніколи не розлучався з ампулою ціаністого калію. Сухоти, легенева та серцева недостатність, цукровий діабет — не зупинили його в боротьбі за незалежність і державність. Він бере активну участь у міжнародних антикомуністичних форумах, з’їздах, конференціях, пише про злочини комуністів в Україні до ООН, Конгресу США, вперше оприлюднює на Заході «Список знищених або безповоротно засланих українських письменників, митців та наукових діячів у роки 1922–1938, яких я знав особисто». Різними мовами друкуються сотні статей, його голос звучить в ефірі щойно відкритої української служби радіо «Свобода». Іван Багряний редагує газету «Українські вісті», є генеральним секретарем Української революційно-демократичної партії.
«Отче, як волієш,— пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!»— молився Христос у Гетсиманському саду. Для Багряного «садом Гетсиманським» у 30-ті роки минулого століття став Харків, у в’язничних камерах котрого він мріяв про життя, але свідомо готував себе гідно зустріти і смерть. «Сад Гетсиманський» — найкращий твір Івана Багряного, видрукуваний 1950 року видавництвом «Україна» в Новому Ульмі (ФРН). Роман одразу був перекладений у США, Канаді, Англії, Німеччині, Голландії, Франції (переклад здійснив Володимир Винниченко), Австрії, приголомшив читацьку Європу й Америку. Автор за 20 років (!) до Олександра Солженіцина розповів світові, що таке ГУЛАГ і що таке новітня інквізиція. Загальний наклад твору тільки англійською мовою сягнув мільйона примірників!
«Сад Гетсиманський», повість «Огненне коло», романи «Людина біжить над прірвою», «Буйний вітер» Багряний написав на лікарняному ліжку. Українська діаспора готувалась висунути письменника й політичного діяча на Нобелівську премію. У СРСР відповідні органи всіляко перешкоджали. Більше того, 1963 року намагались його отруїти, влаштувати автокатастрофу або просто застрелити. Об’єктом впливу спецслужб стали дружина і син, котрі жили в Охтирці. Антоніну Дмитрівну мало не довели до божевілля. Син Борис потрапив до лікарні з важкою формою нервового потрясіння.
З горловою кровотечею в лікарні, а потім у санаторії Сан-Блазієн опинився й сам Іван Павлович. Не стало його 23 серпня 1963 року. В Україні 1992 року Багряному посмертно присуджено Шевченківську премію. Перші два романи екранізував у 5-серійній телестрічці режисер Ростислав Синько. Правда, у Харкові славетного земляка не дуже шанують. Імені Багряного немає навіть на меморіальній дошці на будинку «Слово», де він колись жив і творив.
Він усе життя біг над прірвою, з честю несучи звання Людини і Патріота. «За все скажу, за всіх переболію!»— твердо заявив він ще молодим. І переболів, і сказав, і повернувся в Україну. Хоча нинішня Верховна Рада й не підтримала пропозицію на державному рівні відзначити 100-річчя від дня народження Івана Багряного...

Віталій СТЕГНІЙ,
Харків — Охтирка Сумської області
також у паперовій версії читайте:

• У ГОСТІ ДО ГОГОЛЯ
• БЕЗ НАТХНЕННЯ — КАТМА МИСТЕЦТВА

назад »»»