ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
БІЛИЙ ТАНЕЦЬ
«Полковнику ніхто не пише», — поскаржився класик. Як же нині це актуально, і не тільки для полковників, а для всіх нас, грішних! Часи епістолярного жанру минули, стали рудиментом, люди розучилися писати листи. Точніше, форма листів трансформувалась. Знайти в поштовій скриньці конверт (не діловий, звісно, а приватний) — рідкість. А навіщо їх писати? Для повідомлень є телефон і мобілка — швидко й зручно, є факс, інтернет-пошта, є записки-есемески, зрештою. І не варто гаяти час на складання послань, сушити мізки, як би точніше висловитися, не потрібно хвилюватися: чи так, як ти хочеш, зрозуміють...

Спасибі, звичайно, цивілізації й технопрогресу за блага та зручності, але чомусь таки шкода, що ми, технічно оснащуючись, водночас спрощуємося, нівелюємося, духовно бідніємо. На жаль, юні покоління не відчуватимуть трепету, з яким колись доводилося писати листи або відкривати адресовані нам конверти.
Про все це я думала-філософствувала, ідучи пішки з першого на одинадцятий поверх до своєї оселі-фортеці, бо ліфт не працював. Крім робочої сумки й тривіального маркетівського пакета з покупками, я несла, мов особливу цінність, лист від подруги дитинства, і передчуття того, що я дізнаюся новини з надр свого юного й уже такого далекого минулого, гріло й бентежило душу.
Удома, крім кота Боніфація, нікого не було: чоловік на чергуванні у лікарні, дочка на лекціях в інституті. Боніфацій за звичкою почав «качати права» на порцію «віскасу». Ще мить — і вміст кулька з гастроному в холодильнику, а я сіла в крісло і з хвилюванням взяла в руки листа. Написала його моя однокласниця Марічка Тимчук. Вона озивалася раз на рік — вітала з днем народження.
Марічка... Почерк її зі шкільних років майже не змінився: літери «вухасті», округлі, як і сама вона. Конверт пухкенький. А в ньому намацується щось тверде — напевно, листівка, а може, фото?
Стримуючи нетерпіння, я відкрила конверт — і ніби навіч побачила її, свою подругу — ще не Тимчук, а по-дівочому Ковальську.
Господь випустив її у світ, не давши жодного жіночого козиря — ані вроди, ані фігури, ані здібностей чи хоча б хитрощів. Батько її, старий Ковальський, за п’ятдесятку літ мав, коли сімнадцятирічна Вольга (так усі називали Маріччину матір, чомусь не Ольгою) принесла йому в пелені дочку. Вольга була сиротою без роду-племені. Михаль Ковальський прийшов з фронту на одній нозі, але з орденом, і сільрада дала йому будинок. В одній з кімнат у новій хаті Ковальський облаштував майстерню й почав лагодити й шити взуття. Через інвалідність йому дозволили тримати майстерню вдома. Михаль (на такий манір кликали, бо, кажуть, він був поляк) шив чудову взуванку — туфлі й чоботи, чоловічі й жіночі, набійки ставив так, що хоч граніт креши — не зіб’єш. Але мав один гандж: пив по-чорному. А коли напивався, то дуже плакав за своїми загиблими у війну жінкою й синами, так сльозами умивався, так рвав душу з ярості...
Вольга чужих дітей няньчила. Після війни породіллям давали два місяці на декрет, а тоді мусиш на роботу виходити. Ясель у селі не було, от Вольгу й брали, кому треба було няньки. А як вона вже в дівки вбулася, випнулись форми спереду і ззаду, жінки перестали її кликати — боялися, що власні чоловіки на неї поласяться.
Якось прийшла вона до Михаля й попросила, щоби хоч якесь змайстрував їй взуття, бо зима йде, а вона боса й купити не має за що. Домовились — Вольга йому варитиме харч, а він справить їй чоботи... Так удвох варили вареники, шили взувачку — та й зробили Марічку. Дочка — викапаний Михаль: як і він, гугнявенька, очі банькаті, кучері чорні — мов кубло вороняче на голові, а за той ніс завеликий, що його мов позичила в батька, прізвисько мала в школі — Шнобелька. Правда, я її так ніколи не називала. Характер Марічка вспадкувала Вольжин — сама доброта.
Поки тверезий, Михаль дбав про Марічку як умів. От зробить чергову взуванку, отримає платню — то подушечок (були такі карамельки з повидлом) дочці купить, то пиріжка чи халви, то ситцю на плаття набере. Навіть ляльку якось купив — дорогу, у шапочці, з кісками, казала «мама». Марічка дуже її берегла.
Вольга працювала дояркою, на роботу йшла вдосвіта, приходила надвечір, рук не чуючи. А хата й город були на Марічці. І жили б вони непогано, але ж... Як зап’є Михаль (а таке було частенько), то як не встигнуть Вольга з Марічкою до сусідів утекти, бігають попід хатою, а за ними Михаль з тим, що в руки трапиться — щипці, молоток чи залізна «козяча ніжка». Репетує, погрожує, лається страшно. А якось погнався з ножем шевським — кривим, саморобним. І гострим таким, мов коса наточена. Та упав і сам себе поранив. Рана загнилася. Так і не встав після того Михаль — віддав Богові душу. На диво, Марічка дуже за ним плакала.
Училася вона слабкенько — ледь-ледь з двійки на трійку. От мені й доручили взяти над нею шефство (була колись така мода: передовики допомагали відстаючим). Почала я ходити до Марічки й тлумачити їй правила, пояснювати закони, розв’язувати задачі, вчити з нею вірші. Виходило не дуже ефективно, бо з пам’яттю у Марічки «не склалося». Та все ж вона старалася з усіх сил. А ще вміла радіти з будь-якого приводу: що з контрольної отримала трійку, а не двійку, що зійшла посіяна нею морква чи прийнялася капуста, що вона змогла розказати вірша, не збившись... Причому свою радість Марічка Ковальська тримала не при собі, а щедро й щиро роздавала всім довкола.
Зрештою, цю рідкісну рису побачив й оцінив на три роки від нас старший Василь Тимчук, порядних батьків син, слюсар вищого розряду в місцевому радгоспі. Ідучи в армію, він попросив Марічку, щоб вона йому писала. Марічка купила конвертів (два на копійку — така була тоді ціна конвертів без марки, якраз для армії такі годились) і мало не щодня виводила цілі твори, зрідка отримуючи відповіді з трикутним штемпелем. Отоді й почерк її покруглішав, і грамотність поліпшилась ніби сама собою. Про що вона писала — не знаю. Але Василь Тимчук за місяць після того, як повернувся з армії, попросив її стати дружиною. Розписались. За років п’ять спорудили власну садибу й почали обживати нове обійстя. І закінчили споруду не вдвох, а вп’ятьох — одне за одним Марічка народила трьох синів. Хлопці виросли хороші, не ледачі...
Те, що я згадала про Марічку, промайнуло за мить перед моїми очима — і я вийняла з конверта фотографію. Чесно сказати, фото мене спантеличило — група якихось людей, з яких я майже нікого не знаю. На звороті знімка підпису не було — і я з подвоєною цікавістю почала читати. Початок, як завжди, у Марічки був колоритний: «Ой летіла біла птаха та й сіла на плечі, добрий день, моя подружко, а чи добрий вечір! Полетіла тая птаха до синього гаю, а я все ваше сімейство зі святом вітаю!»
Далі Марічка коротко описала, як їй живеться-трудиться, яка цього року городина-садовина вродила, кількома словами обмовилася, що з Василем вони так і живуть душа в душу та вже двох онуків колишуть. А ось і про фотографію зайшла мова. «Чи упізнаєш ти когось на тій фотці, що я тобі висилаю? Це ми зібралися на 30-річчя нашого шкільного випуску...»
Я подивилася на фотографію уважніше — господи, то це мої однокласники, мої ровесники?! І що робить з людьми час! Ледь-ледь упізнавала я в цих розповнілих-роздобрілих жінках з «хіміями» на головах колись тендітних, гінких юнок з товстими косами до пояса... Чоловіки — хто з лисиною, хто з сивиною... Ось Іван — обличчя засмагле, мов попечене, зразу видно — комбайнер. Ось Федько з округлим черевцем. Ти диви — у пристойному костюмі, при краватці, а була ж така босячня забрьохана...
«Ми тебе чекали, а найбільше — Федько. Здається мені, що й досі не забув він тебе, свою першу любов»,— писала Марічка, а на мене знову накотилася хвиля спогадів.
...Федько був безбатьченком. Його мати — кульгавенька шепелява Зося, коли до тридцятки дожила, а ніхто й ні разу не посватався, пішла в ліс, де чоловіки сіно косили, і стала «завиткою». Так у селі називали жінок, які дозволили собі завести дитинку без чоловіка (у таких ситуаціях це не вважалося аморальним). Федьком Зося дуже тішилася, панькала його, як могла, а воно вдалося нетямковите й шкодливе. Руки-ноги у Федька були на місці, але мав одну фізичну ваду — хронічний цистит. Ніхто не хотів з ним сидіти за однією партою, бо хоч носа затикай — так до закінчення школи сам просидів. Коли ми стали старшими й почали ходити на шкільні вечірки (дискотеки), жодна дівчина не хотіла з ним танцювати. Я була відмінницею, місцевою зіркою, тож хлопці аж змагалися, хто зі мною танцюватиме. Федькові, звісно, в цьому плані нічого не світило, тож він і не намагався підійти до мене. І якось я побачила в очах Федька такий відчай, що мені стало його шкода і на «білий танець» я запросила саме його. Це стало справжнім шоком і для всіх присутніх на тому вечорі, і для зніченого хлопця. Відтанцював-відтоптав Федько на в’ялених ногах, але відтоді всі спостерегли у нього якесь рвійне бажання, якусь снагу — чогось у житті досягти, а я не раз ловила на собі його захоплений погляд.
Одразу після випускного ми розбіглися — хто в технікум, хто в училище, а я в університет, та ще й далеко — в столицю. Поїхала навчатись, скоро заміж вийшла, потім і батьки переїхали до мене — обірвала кінці з малою батьківщиною. Ото тільки з листів Марічки й дізнавалась, хто де, та й привіти вона мені щоразу передавала. І від Федька теж. Пам’ятаю, як вона написала, що Федько в армії — служить в Підмосков’ї, то Зося бігала по селу, показувала фото й шепелявила: «А со, казали, мій Федько дулний, а він он який вояка!»
В армії Федько навчився водити машину. Демобілізувався — і став шоферувати на місцевій автостанції. Не женився, хоч грошенята водилися й були охочі жінки піти за нього. «Є в селі підстаркуваті дамочки, а він усе перебирає — анікотру не вибере, і що йому треба? — засуджувала його Марічка.— Він усе про тебе питає, чи добре живеш. Певно, надію плекає...». Звісно, я на такі неймовірні заявочки ніяк не реагувала — де я, а де Федько. Коли розпався Союз, Федько навіть за кордон почав їздити — якийсь вантаж возив чи з Німеччини, чи звідкись інде, заробляти почав дуже добре.
«Тепер він такий солідняк, із пузцем, як ти бачиш на фотографії,— писала Марічка.— Він на митниці працює, страх який багатий. Там, де колись був колгоспний сад, він побудувався, хату вибехкав — цілий маєток. Навіть слуг завів. А коли мати померла, то такий похорон справив, що й місцеве начальство так не ховали, як його матір... А ще Федько за свої кошти церкву збудував у селі. Тепер маємо свій храм. Іконостас на Закарпатті виготовили, деякі ікони люди позносили, а деякі намалювали запрошені Федьком художники. І є в тому храмі дві дивні ікони. Одна — Матір Божа, а чисто ликом на тітку Зосю покійну схожа. І є Марія Магдалина — так вона, вибач, але всі так кажуть, на тебе подібна. І біля тих ікон Федько найдужче молиться. Він так і не женився. Якось він мене підвозив з райцентру додому, про різне балакали, а він про тебе дуже розпитував, чи не збираєшся приїхати на зустріч з випускниками. Дуже він на тебе чекав... Сіла вдень листа писати, а вже темна нічка. З тим здорова залишайся. Писала Марічка».
Із роздумів мене вивів телефонний дзвінок — чоловік попереджав, що «затримується на роботі». Хоч я знала достеменно, що та «робота» називається медсестра Світлана й що в мого чоловіка — друга молодість, про яку я знаю та мовчу, бо мушу для спокою в сім’ї перетерпіти. І що тут грішне, а що справжнє, і чому Господь так крутить людьми?.. Сутінки за вікном погустішали, на автопілоті я ввімкнула телевізор, а на серці було неспокійно й голова ходила ходором, наче я крутилася з Федьком у «білому танці», яким я так необачно колись подарувала йому надію на все життя.

Лариса ПОЛІЩУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»