ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЄВГЕН САВЧУК: «РОЗУМІННЯ МУЗИКИ — ЦЕ ОЗНАКА ОСВІЧЕНОСТІ СУСПІЛЬСТВА»
Якщо музика — це спів всесвіту, то народна пісня — це спів нації, її характер і портрет. І якщо ми цього не збагнемо, то розчинимося в небутті, занепадемо. Але недарма кажуть: трава асфальт пробиває. Слава Богу, є ще в нас і трава, і квіти, і дерева в культурі, де співають птахи й дзюрчать струмки з живою водою.

Якщо йти далі за цією метафорою, то Національна заслужена академічна хорова капела «Думка» є ошатною дібровою, на галявинах якої дівчата й хлопці водять-співають пісні-хороводи і розігрують народні свята, у яких закодовано мудрість предків. Та зауважмо, що «Думка» співає до того ж шедеври української і світової класики, отже таким чином вона сама стає ніби частиною всесвіту.
Капела «Думка» вісімдесят сім років пестить, розвиває і виплескує у співі гармонію, це рідкісне явище є великим надбанням колективу, а рівень виконавства, що постійно зростає,— запорукою правильності обраного шляху.
Заснована як Перша мандрівна капела під орудою Нестора Городовенка, «Думка» поєднувала в репертуарі регламентовані революційні пісні й класичні твори. Міжнародний авторитет, здобутий концертами на гастролях у Франції (1929) і виступами з такими диригентами світового рівня, як М. Малько, Е. Ансерме, Г. Адлер, О. Гаук, допоміг зберегти колектив у часи репресій 30-х рр. Але за опір вимогам замінити в репертуарі «Думки» українську й світову класику на «виробничі» та «прославні» пісні Н. Городовенка усунули від керування капелою.
Подальша доля колективу відбиває складні, суперечливі шляхи розвитку національної хорової культури загалом. Масштабною концепцією подолання кризи в «Думці», виплеканої плеядою диригентів, передбачалися різні шляхи. Передусім — подолання заборони на вітчизняну духовну музику: «Думка» виконала твори М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя з автентичними текстами (поч. 1970-х рр.). Опанування новаторських композицій молодих митців, виконання кантат й ораторій Л. Дичко («Червона калина», «І нарекоша ім'я його Київ»), «Сад божественних пісень» І. Карабиця, симфонії Є. Станковича («Я стверджуюсь») дало авторам можливість необхідної апробації творів в Україні, озброїло капелу технічними навичками сучасної хорової стилістики.
У 1984 році капелу очолив Євген Савчук. За нових історичних умов він зумів на багатьох напрямах вивершити накреслене його попередниками. Значне місце в програмах концертів посіли циклічні твори зарубіжних і українських композиторів, вокально-симфонічна музика. Нині «Думка» належить до всесвітньовідомих художніх колективів, які репрезентують високий рівень хорової культури України, зокрема й музичної Шевченкіани.
Отже, наш сьогоднішній гість — художній керівник та головний диригент капели «Думка», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний артист України, академік, професор Євген Савчук.
— Євгене Герасимовичу, якою нині структура Національної хорової капели «Думка»?
— По-перше, це державний творчий заклад, завданням якого є пропаганда національної і світової культури. У художньому керівному складі, крім мене, є ще два диригенти, хормейстер і концертмейстер. За штатним розкладом — 75 співаків і співа-чок, усі вони з вищою музичною освітою. Якщо, скажімо, у деяких попсових виконавців взагалі немає музичної освіти, то в нашій справі мусимо мати висококваліфікованих виконавців, ну й, зрозуміло, талановитих. Інакше не можна відтворювати музики, яка нині є у світі: ні старовинної, ні сучасної.
— Раніше був поширений хоровий рух по всій Україні на самодіяльній основі...
— Так, і це була велика живлюща основа культури. За радянських часів хори організовували в усіх школах, ВНЗ, на підприємствах, у колгоспах. Були оплачувані керівники-фахівці, хорами опікувались профспілки й партійні органи знизу догори. Тепер це жевріє тільки на якихось меценатських, спонсорських, вибачте, подачках, хори «прокидаються» від свята до свята або разом збираються, щоб за кордон поїхати. Такий стан речей є ненормальним, недержавним, це якісь деталі приватного характеру. Великого хорового життя, як колись було, нині немає.
Попри все це наш колектив працює, слава Богу, дуже інтенсивно, хоча інші нарікають: немає роботи, немає концертів. У нас, навпаки, є багато замовлень, котрі ми виконуємо, і в Україні, і за кордоном. У нас досить стабільне життя порівняно з тим, що коїться в провінції. Колись в обласних центрах були такі чудові колективи, як Черкаський народний хор, Поліський народний хор «Льонок», Закарпатський народний хор, Буковинський ансамбль пісні і танцю тощо, тепер вони в такому жалюгідному стані, що соромно навіть хвалитися, що «Думка» живе відносно непогано, захищена статусом національного колективу.
Значна частина українського музичного мистецтва, культура взагалі, залишилися без батьківської опіки. Справа не в адмініструванні, а в допомозі, у баченні нашої ролі як необхідного елементу формування національного обличчя, духу, духовності. Наше мистецтво — надзвичайно сильний засіб, тим паче, що маємо великі художні потужності: хор імені Верьовки, капелу бандуристів, національні оркестри — народний і симфонічний, Національний театр опери і балету... Де цілеспрямована активна політика? Чому погана організація концертів?.. От і зникає у нас мистецький ринок, а міг би бути в активному стані завдяки системній цілеспрямованій державній політиці, тоді б силами наших колективів-грандів Україна зміцнила б свій авторитет перед лицем всієї Європи, перед собою. Знаєте, ми все-таки були і є провінційним народом, провінційною республікою, але треба ставати в колі інших — рівними, і це може здійснити, мені здається, тільки мистецтво, висококваліфіковане й глибоке.
У нас є ще кілька, окрім «Думки», потужних академічних хорових колективів в державі, наприклад, «Трембіта» у Львові, яка мала б бути в Західній Україні флагманом, є хоровий колектив Українського радіо і телебачення. Нині, слава Богу, існує чимало муніципальних хорів, хоча вони обмежені у своїх можливостях, бо малі за складом, адже утримувати багато виконавців важко. У столиці є чудові камерні хори — «Хрещатик», «Київ».
Шкода тільки, що їхній потенціал використовується не в повній мірі — ні в середині країни, ні за кордоном. Можновладці це в голову не беруть. Хоча є яскравий приклад іншого ставлення. Свого часу Петлюра викликав Кошиця: «Даю тобі гроші і час для організації хору, поїдете по світу пропагувати Українську Республіку». І Кошиць організував колектив, поїхав у світ і прославив Україну найкращим чином — мистецьким. Це був дуже мудрий крок. Петлюра побачив таку необхідність, найкращого диригента вибрав. Наслідки тих поїздок були вражаючі, світ заговорив про нас. Нині ми це робимо самотужки. Слава Богу, не заважають, і то добре.
Є в нас і композитори, які ще пишуть музику для хорів. До речі, зі США на адресу «Думки» прийшла грамота, у якій йдеться про те, що ми разом із Національним симфонічним оркестром України стали номінантами премії «Греммі» за запис твору Валентина Сильвестрова «Реквієм для Лариси». Це — світового рівня результат, з України взагалі ніхто ніколи не номінувався на «Греммі».
Недавно в Київ приїжджав польський композитор Кшиштоф Пендерецький, його портрет ви бачите на стіні мого кабінету, це я фотографував. Ми співатимемо восьму симфонію Пендерецького за кордоном. У Києві, Львові, у Варшаві вже співали його «Кредо». У Польщі, до речі, до Пендерецького надзвичайно велика повага, про маес-тро знає буквально кожен поляк. У нас теж є композитори світового рівня — Євген Станкович, Валентин Сильвестров, Леся Дичко, Мирослав Скорик, але вони чомусь для загалу в затінку, акценти нашого виховання не так поставлені, свого не бачимо.
На жаль, уже ціле покоління державних керівників виховане не на основних засадах, а на попсових. Часом буває, що ні до кого апелювати, можновладці просто не розуміють наріжних речей. Дивляться фонограмні шоу й вважають це за справжнє мистецтво, хоча сучасні технічні можливості дозволяють і собаці заспівати, у нас є маса прикладів, коли безголосі люди стають шалено популярними і народ це «їсть», і ця агресивна безголосість заповнює ефір. А сприйняття творів серйозних жанрів потребує глибокої освіти і виховання
— От і виходить, що на одному полюсі інтелігенція, а на другому — підлітки 14–18 років, які йдуть на концерт випити пива, запалити запальнички, покричати і навіть ліфчики на сцену в кумирів покидати; незримо присутні поруч з ними політики-можновладці, чиновники-адміністратори, які не знають, що таке опера, балет і симфонічна музика.
— А візьмімо радіо, телебачення. Хіба хтось про серйозне мистецтво говорить? Ні. Про літературу, живопис? Ні. А про нау-ку? В інших країнах це вельми популярні програми. Я часом слухаю радіо «Німецька хвиля», яке постійно транслює цікаві наукові передачі. Мине якийсь час, і ми справді залишимося на периферії, на задвірках Європи і світу, бо якщо свого немає, то обов'язково хтось мусить заповнити порожнечу. У нас ще є залишки освічених інтелігентних людей, на жаль, вони не мають грошей і не в змозі відвідувати концерти. Я відзначаю з прикрістю, що квитки часто дуже дорогі. У Палац «Україна» ходять багаті люди, платять великі гроші за концерти приїжджих зірок, що співають під фонограми, а звичайна людина туди не піде. Навіть у нашу столичну філармонію не так просто потрапити інтелігентній людині, хоча охочі ще є, у минулому сезоні «Думка» багато разів працювала на концертах у філармонії. Там завжди високий рівень, гарні програми, різні колективи і солісти виступають, і є публіка, яка цікавиться цим. Я вважаю це проявом ностальгії за живим мистецтвом.
— А чим розпочали новий сезон?
— У серпні відбулись гастролі у Франції, показали там старовинні українські монодійні співи. Монодій, тобто одноголосний спів, існував в церквах до появи багатоголосся ще півтори тисячі років тому, до нас його завезли з Візантії. Нині монодій забутий. У нашій програмі є старовинні монодії, датовані приблизно ХІV століттям. Співали також Бортнянського, а закінчували диптихом — «Отче наш» і «Заповіт» Валентина Сильвестрова. Отже, репертуар широкий — від давньої музики до сьогодення. Крім того виконували світову класику: грандіозний твір Бетховена «Меса солемніс», Пуччіні — «Missa di Gloria», Рахманінова — «Дзвони», «Всенічну», Берліоза — «Те Деум», Моцарта — «Реквієм».
У середині вересня вирушаємо до Мексики на постановку блискучої концертної кантати Карла Орфа «Карміна Бурана» й опери Верді «Аїда». У ній будуть використані унікальні піротехнічні ефекти, багато новітніх технічних засобів. Це дійство організують фахівці з Німеччини; симфонічний оркестр Львівської філармонії, хор — капела «Думка», балет — з Чехії, солісти — з усього світу. Постановник — головний режисер театру «Ла Скала». Ця велика міжнародна акція буде показана всій Європі, чомусь крім України.
— Тобто наша країна не прийматиме цього грандіозного дійства, маючи в ньому два провідних українських колективи?
— Я, звісно, намагався зрушити це питання, хоч не є організатором концертної діяльності, однак з патріотичних міркувань, то чом би й ні. «Аїда» йтиме також у Варшаві, у країнах Балтії, у Санкт-Петербурзі, а в Києві — ні, хоча, здається, навіть географічно його оминути не можна.
— А коли ж «Думка» в Україні з'явиться?
— У жовтні в Києві на фестивалі піаніста Володимира Крайнєва співаємо 13-ту симфонію Шостаковича з Національним симфонічним оркестром. У листопаді знову їздитимемо по Європі з «Аїдою». Є заявки на «Чумацькі пісні» Володимира Зубицького, дуже гарна робота має бути. У мене на столі лежить партитура Олександра Яковчука «Скифська пастораль», сподіваюсь, вона теж стане великим мистецьким явищем.
— Чимало хоровиків перекваліфіковується: дехто в «попсу» йде, дехто — викладати у всілякі заклади, дехто в мистецтвознавство, тобто відбувається певна зрада професії. А Ви в цій іпостасі не тільки залишились, а ще й дивовижних висот досягли.
— З цього приводу важко щось однозначно сказати. Основним рушієм є любов до справи, я практично з дитинства хоровим мистецтвом займаюсь. У мене зберігся знімок — сільський хор у моєму рідному селі Брусниця. Я найменший, стою в самісінькому центрі, мені цеглину під ноги підставили, щоб мене видно було. У Чернівецькому музичному училищі я себе не уявляв в іншій ролі, хоча дехто мені пропонував іти з диригентського факультету спеціалізуватись на вокальний. І в Київській консерваторії спокушали, але хоровий спів, керування хором мені більше подобалось. У роки навчання я постійно працював із самодіяльністю: з дитячими хорами, з хорами ПТУ, інститутів. При управлінні товариства «Трудові резерви» хором керував мій учитель в консерваторії Олег Семенович Тимошенко (він був проректором, потім — ректором), я в нього був помічником. Потім, хоч я був ще студентом, мене запросили працювати в оперету. Звідти мене забрав Анатолій Тимофійович Авдійєвський, я працював в хорі імені Верьовки з ним поруч, це була велика школа, я вдячно згадую той час, бо мені дуже пощастило. (Я ще закінчив асисентуру — виконавську форму аспірантури. У моєму дипломі записано: диригент хору і викладач музичного ВНЗ. Я 28 років працюю в консерваторії (нині академії), завідую кафедрою хорового диригування).
На мою думку, окрім любові до професії, треба ще й долю щасливу мати. Багато талановитих людей любили свою справу фанатично, а з кар'єрою їм не пофортунило, на те є чимало причин. Але зазвичай любов веде до успіху, це основне.
— Від молоді часто можна почути: «І чого мені йти у філармонію на симфонію чи хор, я краще «реп» і «техно» послухаю...»
— Це бідні діти. Так само вони кажуть про живопис і балет. Хоча більш-менш інтелігентна людина має розуміти, яка це цікава й глибока «матерія», а не знечів'я. А більшість просто нічого не знають про мистецтво.
— За голими пупами, за блискітками і димом не можливо розгледіти Любов, Надію, Віру, Добро, які майстерно оспівує капела «Думка».
— І не тільки вона. Освіта і знання у нас не в пошані, не може людина, не маючи нормальної освіти, ходити у філармонію, її до цього не змусиш. Розуміння музики — це ознака освіченості суспільства. Чим менше людей відвідує філармонію, тим менш освічене суспільство. За радянських часів вважалось, що в нашій країні чи не найбільше читачів порівняно з рештою світу. Тепер навряд чи можна так сказати. Читаємо, те що на поверхні лежить: бульварно-сенсаційно-скандальне. Так, хорові концерти можна не слухати, і життя ніби не перевернеться, просто будеш, вибачте, тупим, яким був досі.
Хоровий спів, опера, балет — це великий складний світ, який підносить людину над землею, одухотворює, так само як образотворче мистецтво, красне письменство. Щоб сприймати це багатство, треба вчитися, вчитися і вчитися, як сказав один відомий чоловік.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»