ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
АЖІОТАЖ НАВКОЛО КАЗИНО
Минулого літа в Києві (як, зрештою, і в інших регіонах України) почався наступ на гральний бізнес — усього вилучено й «заарештовано» 280 ігрових автоматів. Чомусь у багатьох склалося враження, нібито це пов’язано з ініціативами нового столичного міського голови. Насправді з 30 травня вступили в законну силу ліцензійні умови підприємницької діяльності у сфері азартних ігор, затверджені спільно Міністерством фінансів та Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Полювання за фортуною? Ні, за невдахами
Незважаючи на те, що у 2005 році суб’єкти ігорного бізнесу перерахували до держбюджету більш як сімсот мільйонів гривень, він, однак, належить до категорії проклятих богом та людьми. «Золотий трикутник» з проституції, наркобізнесу та гральний бізнес, у будь-якій країні приречений на ненависть з боку добропорядних громадян, ставлення до нього з боку влади неоднозначне й лицемірне. Але перш ніж розповісти про складні підводні течії навколо казино, кілька слів про те, як люди втрачають голову за гральним столом.
Рулетка — найбільш проста й чесна азартна гра. Завдяки телепередачі «Що? Де? Коли?» її знають усі, навіть ті, хто жодного разу у неї не грав. Фортуна з однаковою ймовірністю випадає на один з 37 секторів кола, і передбачити результат неможливо: якщо штовхнути важіль ледь-ледь сильніше, диск зробить два-три зайвих обороти. Якщо гравець, наприклад, поставить гривню на половину номерів — він може виграти дві, якщо на третину — три, і так далі. Якщо ж лише на один сектор — аж 36 гривень. Можна поставити по одній гривні на всі 37 секторів (один із них виявиться виграшним у будь-якому разі), але виграш складе лише 36 гривень, а однієї гривні гравець все одно не дорахується — вона піде в дохід казино. Таким чином імовірність програти на 1/37 перевищує ймовірність виграти — за логікою речей, це і є тією різницею, котрою покриваються витрати на закупку грального обладнання, утримання приміщення та зарплату персоналу.
Теоретично це означає: якщо двоє одночасно сядуть за гральний стіл, то один програє 100 гривень, а інший виграє 97 гривень 30 копійок. Тобто з погляду математики жодного обману — справа у психології. Той хто програв, встає і йде геть — йому без грошей нема чого робити за гральним столом. Тому, хто виграв, варто було б зробити те саме, але найчастіше він грає далі. Сподіваючись виграти ще більше, подвоює, потроює ставки, сам собі придумує щасливі числа, ставить на зовсім неймовірні варіанти і заспокоюється лише тоді, коли програє всі гроші. Якщо вчасно зупинитися, можна виграти маєтність, але як зупинитися, коли кожний новий виграш додає адреналіну. Тому маєтки найчастіше програються — сербський король Мілан Обренович примудрився програти в рулетку ціле королівство.
Дехто подейкує, нібито ігрові автомати, особливо ті, що не мають сертифікату, власники «підкручують», аби тільки гравець пошився в дурні. Не вірте — дурнем він робить себе сам. Якщо на рулетці ймовірність виграшу 97,3%, то на «міченому» ігровому автоматі він не може бути менший за 88%. Спеціалісти запевняють, що дві символічні вісімки — це психологічний поріг. Технічно «підкрутити» автомат можна як завгодно, але сенсу в цьому немає — якщо виграш буде нижчим за 88%, у гравця не «розігріється» азарт. Який інтерес грати, якщо весь час програєш?
Знищити гральний бізнес люди намагалися неодноразово, та безуспішно. Азарт — це невід’ємна частина людської психології, котра має знайти собі вихід. Вигнана у двері, вона пролізе через вікно. Тому цивілізовані держави намагаються будувати свої стосунки з гральним бізнесом на трьох основних принципах.
По-перше, обкласти його величезним податком, але при цьому не перегнути палиці, тому що тоді він піде в підпільні притони (у Радянському Союзі їх називали «катрани»), де з них будуть «годуватися» лише карний розшук та дільничні інспектори міліції.
По-друге, шляхом ліцензування обмежити коло бізнесменів, котрим дозволено в такий спосіб викачувати гроші зі своїх слабкодухих громадян, і на гарматний постріл не підпускати до цього бізнесу осіб, що були засуджені за шахрайство, здирництво та інші злочини.
По-третє, розмістити казино у малодоступних для простого люду місцях, куди не ходить громадський транспорт, оскільки який-небудь роботяга по дорозі знічев’я зайде на автомати та й залишить сім’ю без зарплати, а от їхати казна-куди полінується. Зате для тугого гаманця сім верст — не крюк.

Патентування
Перші гральні автомати наприкінці 1980-х років почали ставити кооперативи з комсомольським «дахом». Тоді цей бізнес законів не потребував — замість них було слово першого секретаря райкому. Потім казино могли працювати з дозволу або ватажка місцевих рекетирів, або начальника місцевої міліції. Краще за все було заручитися підтримкою обох: це виходило значно дорожче, та якщо вб’ють першого чи знімуть з посади другого, у закладу більше шансів лишитися на плаву. Такий стан речей був прийнятним лише на початковому етапі ринкових відносин, і дуже швидко найбільш вигідним та безпечним «дахом» стала державна податкова служба.
У 1996 році Верховна Рада ухвалила Закон України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Відтоді торгові патенти почали видаватися державними податковими органами. Річний патент на гральний автомат, наприклад, тепер коштує 4200 гривень, на стіл з рулеткою — 192 тисячі.
Закон, безумовно, правильний, та це не означає, що усі бізнесмени одразу ж звернулися по патенти. За даними податкової міліції, під час перевірок у 2005 році в країні виявлено 300 фактів відсутності патентів на гральні столи, вилучено гральних автоматів на суму понад чотири мільйони гривень, притягнуто до кримінальної відповідальності 700 осіб, їх оштрафовано на суму близько 300 тисяч гривень. Та все це крапля в морі. За підрахунками президента Української асоціації діячів грального бізнесу Сергія Третьякова, у Києві, наприклад, без патентів працюють 30–40% гральних автоматів, у середньому в Україні цей показник ще вищий — від 60 до 70 відсотків.
Як ви розумієте, усі вони працюють лише з негласного й небезкорисливого дозволу посадових осіб податкової служби, зобов’язаних їх перевіряти і контролювати. Те що біля кожного автомата висить ксерокопія патенту — то часто лише підробка, аби замилювати очі відвідувачам, а ті, хто перевіряє правдивість викладеної там інформації за базою даних, давно «в курсі справи». Система взаємин грального бізнесу з податковою службою формувалася роками й пустила корені занадто глибоко. Проте відсоток нелегальних гральних закладів неухильно знижується і за деякий час зупиниться на позначці 5-7 відсотків, котра для розвинутих країн вважається нормальною. Проте форсувати цей процес штучно не варто, оскільки будь-який додатковий тиск на гральний бізнес з боку державного апарату неодмінно буде нейтралізований саботажем з боку «п’ятої колони» в його рядах, щедро профінансованої протиборчою стороною.

Ліцензування
Якщо патентування виконує фіскальну функцію, то ліцензування — дозвільну. У транспортному бізнесі, наприклад, фіскальна функція — це коли податкова інспекція стягує податок з таксиста, а дозвільна — коли Державтоінспекція видає йому водійські права.
Спочатку питання дозвільного характеру так-сяк регулював закон «Про підприємництво» — громіздкий, незручний і такий, що весь час «розбухав». У 2000 році з ініціативи уряду Віктора Ющенка Верховна Рада ухвалила закон «Про ліцензування окремих видів господарської діяльності. Одразу ж по тому Кабінет Міністрів оперативно затвердив перелік видів бізнесу, що підлягають ліцензуванню, і перелік органів, що її здійснюють.
Видавати, наприклад, ліцензії на виробництво вогнепальної зброї доручили МВС, на виготовлення пристроїв для підслуховування — СБУ. Гральний бізнес довірили обласним державним адміністраціям та прирівняним до них у правах урядам Криму, Києва та Севастополя. Саме вони протягом п’ятьох років видали до 1700 ліцензій на організацію та утримання гральних закладів. Цікаво, автомати, що давали найбільшу частку прибутків грального бізнесу, ліцензій не вимагали, ліцензування поширювалося лише на казино й тоталізатори, та й то коштувало «аж» 255 гривень.
Але починаючи від грудня минулого року, коли Кабінет Міністрів вніс зміни до переліку органів ліцензування, ситуація різко змінилася. У квітні 2006 року були затверджені, і в травні набрали чинності ліцензійні умови, про які ми згадували на початку статті. Згідно з ними, гральні автомати вже потребують ліцензії. Тільки платити за неї треба вже не 255 гривень на рік, як колись, а 150 тисяч євро на 5 років одразу. І видають цю ліцензію вже не 27 регіональних органів виконавчої влади, а один центральний орган — Міністерство фінансів.
Нічого дивного в таких різких змінах правил гри немає. Головний принцип стратегії грального бізнесу — концентрація. Розвиватися успішно, й одночасно легально можуть лише великі фірми. Це корисно й для суспільства, щоб гральний бізнес переказував кошти у вигляді податків до бюджету на потреби шкіл та лікарень, а не давав хабар чиновникам. З «гігантів» зручніше збирати податки: там легше знайти й завербувати клерків, не задоволених начальством, аби сформувати з них агентурну мережу, і за її допомогою контролювати фінансові потоки зсередини. Зате з дрібними фірмами, що являють собою сімейні підприємства, легше домовитися про хабар.

Розміщення
З того, що гральний бізнес має бути зосереджений у руках небагатьох легальних фірм, логічно випливає й те, що гральні заклади мусять бути сконцентровані в небагатьох місцях подалі від житлових зон. Так заведено в розвинутих країнах світу, так воно буде й у нас. Питання лише в тому, як скоро це станеться.
Роль випробувального полігону належить безперечно Києву: як воно буде в столиці, так і в усій країні. Київська міська держадміністрація намагалася локалізувати гральний бізнес силовими методами, забороняючи його дислокацію то на території метрополітену, то на інших об’єктах. Особливого успіху ці акції не мали, оскільки бізнесмени одразу ж подавали позов до суду за порушення умов договору оренди, проте й марними вони не були, примушуючи підприємців у подальшому діяти з оглядкою. А, крім того, на судових тяжбах непогано нагріли руки адвокати з обох сторін.
Остання найбільша спроба мала місце напередодні виборів, коли 9 березня 2006 року Київрада своїм рішенням заборонила розміщення закладів грального бізнесу на станціях метрополітену, у підземних переходах і на зупинках громадського транспорту. А найголовніше — в радіусі 500 метрів від дитячих, медичних, навчальних закладів та культових споруд. Якщо подивитися на карту, то вийде, що таке місце у Києві можна знайти хіба що на Жуковому острові, тобто там, де казино найменше дратуватимуть городян.
Начебто рішення й правильне, але воно ще має бути реально здійсненним, чого не скажеш про постанову Київради. З одного боку, згідно із Законом «Про столицю України — місто-герой Київ», столична влада має право визначати порядок розміщення закладів торгівлі й сфери обслуговування, беручи до уваги інтереси та потреби всієї міської громади, а не лише невеликої групи бізнесменів.
Але зрозуміймо й іншу сторону — бізнесменів, котрі вклали мільйони в будівництво казино, а тепер мусять забратися з насидженого місця. Не маючи симпатії до акул грального бізнесу, визнаймо чесно, що цей процес має бути розтягнутий на декілька років. Тому немає нічого дивного в тому, що фірми, котрі входили в Асоціацію діячів грального бізнесу, подали до Господарського суду Києва позов про визнання рішення Київради недійсним, і вже 24 травня ухвалою суду його виконання було призупинене.
Проте в березні минулого року адміністрація Омельченка нічого не втрачала. По-перше, це був вдалий спосіб завоювати симпатії виборців. По-друге, зайвий раз нагадати гральному бізнесові, що дамоклів меч над ними усе ще висить. По-третє, якщо рішення й буде скасоване в суді, то з чистою совістю можна буде звинуватити у провалі суддів. Ну, а адвокати за будь-якого результату отримають солідний гонорар (за рахунок міського бюджету, звісно).
Тож нині фахівці доволі скептично оцінюють спробу нового міського голови вступити у двобій з гральним бізнесом: на Асоціацію працюють досить потужні юридичні фірми, котрі, як то кажуть, собаку з’їли на таких справах, а їхні опоненти поки що не справляють враження «юристів завзятих».

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• УБИВЦЮ ВИДАЛИ ВЛАСНІ ПАЛЬЦІ

назад »»»