ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МИСТЕЦТВО
ЛАРИСА ТРОЯНОВСЬКА: «ЯКЩО ГРАЄМО ВИСТАВИ ПРО АЙСЕДОРУ ДУНКАН І ОЛЬГУ ХОРУЖИНСЬКУ, ЗНАЧИТЬ, ВОНИ НЕЗРИМО ДОЗВОЛИЛИ ЦЕ»
Зустрівшись з артисткою столичного Театру на Подолі Ларисою Трояновською у повсякденному житті, не можна не оцінити її щирості, привітності, комунікабельності та ще багатьох інших чеснот. Принаймні я залюбки спілкувалася з нею протягом кількох годин. Розмова вийшла за межі звичайного інтерв’ю: так багато виявилося тем, що хвилюють нас обох.

І все ж я сприймала Ларису насамперед як сучасницю, дещо відсторонено від її сценічних образів. Здавалося, що на кону змінюються і зріст, і постава цієї жінки, і навіть голос стає іншим. З розмови довідалася про неоригінальність свого сприйняття актриси. Вона пригадала, як один відомий київський режисер після перегляду вистави Театру на Подолі «Таїна буття», у якій Трояновська грає головну героїню, на дружній вечері в акторському середовищі здивувався: «Ларисо, а що ти тут робиш?».
Ще одна риса вдачі пані Лариси — позитивне ставлення до життя. Вона вважає, що знайшла свого режисера — Віталія Малахова, свого сучасного драматурга — Тетяну Іващенко (це, звісно ж, не означає, що для актриси не існують інші автори). А почалося все з педагогів, з якими теж єднала духовна спорідненість. Ларисі пощастило навчатися на акторському курсі Леоніда Олійника. Цей талановитий педагог випустив багатьох непересічних майстрів сцени. Якими ж були його уроки?
— Я гадаю, Леонід Артемович був тим (одним з останніх, на жаль) викладачем, який давав істинне уявлення про ідеальний театр, з трупою, де всі люблять і розуміють одне одного, людьми, котрі після вистави цілують сцену, шанобливими стосунками між партнерами, актором та режисером,— говорить Лариса Трояновська.— Таку картинку не завжди можна побачити в реальному театрі, та мені все ж таланить — трапляються люди, з якими інколи вдається втілювати те, що прищепив мені Леонід Артемович. Багато чого навчилась я й у нашої другої викладачки — незрівнянної Ади Роговцевої. Усі ми, студенти, були закохані в цю жінку — вона була нашим ідеалом. Ми часто всім курсом збиралися вдома в Ади Миколаївни і там проводили репетиції. У цій оселі гостювало багато цікавих особистостей. Розмови велися не лише про творчість — обговорювали все, що відбувалося довкола. Порожніх балачок у домі Роговцевої я не чула: у бесідах завжди було щось важливе, що давало сили й наснагу для роботи й життя.
— Як складалась Ваша доля після закінчення інституту?
— Працювала в Укрконцерті, у Новгородському драматичному театрі, у Київському театрі оперети. І нарешті здійснилася моя мрія — я потрапила в Київський театр на Подолі до режисера Віталія Малахова. Мені здається (не знаю, чи йому також), що ми розуміємо одне одного.
— Тож перейдімо до розмови про Ваші наймасштабніші ролі. В образах Айседори Дункан і дружини Івана Франка Ольги Хоружинської (вистави «Мені затісно в імені своєму» у Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» і «Таїна буття» в Театрі на Подолі за п’єсами Тетяни Іващенко) перед нами постають яскраві, різнопланові жінки. Як Ви працювали над цими ролями? Чи не страшно було за них братися?
— Спочатку не замислювалась над цим. А потім... Звісно, коли приміряєш на себе чиєсь життя, особливо долі непростих людей, стає трохи страшно. Але якщо ми хочемо про щось сказати глядачеві, чому це треба робити обов’язково на прикладах незнайомих «дяді й тьоті»? Історії з життя знаних людей часто сильно вражають, спонукають до роздумів. Чому Айседора Дункан чинила так чи інакше? Щоб дати відповідь на це запитання, люди починають читати, аналізувати. Те саме стосується й Ольги Хоружинської.
Є багато жінок, які жили з геніальними чоловіками і зробили вагомий внесок у духовне надбання людства, але про них дуже рідко згадують. Ось, приміром, значно більше, ніж про Ольгу Хоружинську, говорять і пишуть про різних жінок, яких кохав Франко. Та саме вона, дружина письменника, була матір’ю його чотирьох дітей, систематизувала й випускала його твори. Ця жертовна жінка навіть прийняла в себе вдома хвору Целіну Журовську, у яку був закоханий Іван Якович. Завжди думаю: якщо вистава «живе» («Таїна буття» — уже чотири роки, а «Мені затісно в імені своєму» — два роки), це означає, що Айседора Дункан й Ольга Хоружинська незримо дозволили нам говорити про них.
— Помітно, що обидві вистави розвиваються, актори не припиняють роботи над ролями.
— Так, цей процес нескінченний. Принадами цих спектаклів є наповнена філософськими думками драматургія і мої чудові сценічні партнери: виконавець ролі Івана Франка — досвідчений Володимир Кузнецов і неповторний Єсенін — Євген Нищук, молодий актор, який не зупиняється на досягнутому, прагне самовдосконалення. Тішить те, що кожного разу в нас виходить інша вистава, не схожа на попередні. Щоразу репетируємо, адже наше життя рухається, ми змінюємось, розвиваємося, здобуваємо досвід. Тому фраза, вимовлена певним чином учора, сьогодні може бути сказана зовсім інакше.
— Образи людей, овіяних легендами, кожен бачить по-своєму. Характер знаменитої танцівниці Айседори Дункан Ви наділили дуалізмом: з одного боку, вона хоче стверджуватись в улюбленій професії, з іншого — жадає кохання і поруч з Єсеніним намагається бути насамперед Жінкою.
— Дехто з критиків закидав мені, що, мовляв, моя Айседора — занадто м’яка. Але ж ніхто не знає, якою вона була наодинці з Єсеніним. Ця таємниця достеменно не відома нікому. І актриса має право на власну версію цих стосунків.
— Судячи з Вашої колоритної Тьоті Моті у виставі Театру на Подолі «Передчуття Мини Мазайла», Вам до вподоби комедійний жанр.
— Я обожнюю комедію і мрію зіграти гарну комічну або трагікомічну роль. Хоч у житті я не така вже гумористка, але люблю все легке, веселе. Мені здається, усе в нашому житті — на межі радісного й сумного. Мені подобається парадоксальний режисерський стиль Віталія Малахова ще й тим, що в його виставах багато сцен побудовано так, що за лічені миті після сміху на очі глядача навертається сльоза.
— Поетичний театр — ще один жанр, у якому Ви себе знаходите. Свідчення тому — вистава «Любви старинные туманы» за поезією Марини Цвєтаєвої. Які будуть наступні роботи?
— Готую поетичну моновиставу «Когда цветет никотиана». Це назва єдиного вірша Лесі Українки, написаного російською мовою. У спектаклі використано не тільки вірші, а й листи письменниці — філософські, несподівані. Нині я допрацьовую виставу, сподіваюся, вона йтиме в Театрі на Подолі.
— Які ще письменники надихають Вас своєю творчістю?
— Ліна Костенко, Євген Євтушенко, Костянтин Паустовський, люблю оповідання Чехова. Є такий французький письменник — Олександр Баріко. Він є автором дуже цікавих повістей і оповідань, теми яких пов’язані з коханням, що дивним чином переплетене з роботою. Своєму співтворцю й подрузі — драматургові Тетяні Іващенко — я замовила п’єсу за мотивами його творів.
— Ларисо, чи не розкриєте Ви таємниці Вашої невпізнаванності на сцені? День вистави для Вас — особливий?
— Ні, я поводжуся так, як зазвичай. Робота актора над роллю — процес внутрішній, він не має зовнішніх виявів. У житті я доволі скута людина, можливо, це потроху минає. Але на сцені, якщо я впевнена в тому, що роблю, я ніколи не відчуваю душевної скутості. У реальних ситуаціях можу засоромитись, заплакати, зрадіти, сказати приємне або неприємне слово. На сцені ж для мене немає меж: головне — знати, що робити й для чого.

Розмову вела Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• ФІЛАРМОНІЙНИЙ СЕЗОН

назад »»»