ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ОЛЕГ ПІНЧУК:«СВІТ ВАЖКО ЗДИВУВАТИ»
Коли потрапляєш у квартиру до Олега Пінчука, складається враження, що це його музей. Щоправда, не лише його — на стінах висить аж п’ять картин Марії Приймаченко.

— Під час Євробачення-2005 перед Палацом спорту Ви представили пам’ятник «Співаючий мікрофон». Яка його подальша доля?
— Це не пам’ятник, а інсталяція — сучасний напрям у мистецтві, поширений в Європі. На цю інсталяцію вагою 42 тонни титану ми використали півтора мільйона доларів (це лише його собівартість). Тодішньому київському меру Олександру Омельченку сподобалась інсталяція, і він видав розпорядження залишити її в Києві. Однак в столичному бюджеті не знайшлося коштів, аби викупити цю інсталяцію. Тому ця одноразова акція для публіки залишиться в спогадах та фотографіях.
Мені приємно, що на цій акції були присутні Руслана, «Гринджоли» і Жан-Поль Готьє (останній назвав цю інсталяцію симфонією кольору і звуку, оскільки вона була дуже красива з погляду кольорової гами і прекрасна за звуком, який утворювався під час вібрації). Ну, просто я домовився з людьми, які допомогли виставити ці колони. Їх зроблено на замовлення, тобто їх виготовляють серійно, на експорт, а потім з них будують «Боїнги», «Шатли», підводні човни. Тобто це унікальне виробництво, у світі є тільки три заводи, на яких виробляють такого розміру і такої якості титанові колони.
— І яка їх подальша доля?
— Після «Євробачення» з титанових колон було знято колір, виготовлено циліндри і відправлено на експорт за океан.
— Ви сказали, що своєї вершини не досягли. Про яку вершину мріє Олег Пінчук?
— Творча вершина — як міраж: то вона є, то раптом зникає. Тільки-но митець сягає однієї вершини, на горизонті з’являється інша, вища. Краще говорити не про якісь вершини, а жити повноцінним життям, реалізуючи конкретні цілі й завдання у найближчому часі. Художник не повинен зупинятися — лише йти вперед, шукати... Для митця дуже важливо знайти золоту середину між творчістю і власним «я». Так він збереже власне обличчя і не перетвориться на ремісника.
— Але ж художник має заробляти на життя...
— Художник не повинен ставити за мету заробити. Основне для митця — задоволення від творчості, професіоналізм і правильний менеджмент. Лише після цього з’являються гроші — як похідне. Але для художника недостатньо заробити кошти — треба їх розумно використати. Багато моїх друзів, які отримали добрі заробітки, скористалися ними не найкращим чином: вклали в якийсь бізнес і «прогоріли» або ж просто прогуляли. Тепер вони бігають по меценатах...
— Підтримка мистецтва з боку меценатів — звичайна практика на Заході...
— Треба покладатися насамперед на власні сили, адже художників набагато більше, ніж меценатів. Окрім того, меценати часто змушені відмахуватися від художників. Бо спочатку меценат зробить добру справу одному якомусь художникові, а потім шкодує: не змовкає телефон від дзвінків інших художників: «Дайте, дядьку, грошей». Це трагедія і меценатства, і сучасного мистецтва.
— Як Ви себе називаєте — модерністом, постмодерністом чи ще якось?
— Мене іменують по-різному, залежно від того, хто що знаходить у моїх роботах. Хтось назвав мої кактуси «еротичним творінням». Інші кажуть, що я — зоомайстер. Для мене важливо не як себе назвати, а як надалі успішно працювати. Як професійний скульптор, який знає історію мистецтва, його напрями й стилі, я свідомо роблю акценти на примітивну, народну творчість Марії Приймаченко. Українська художниця сповідувала принцип олюднення тварин, характерний для всіх народів (згадаймо хоча б єгипетських сфінксів). До речі, тепер чимало скульпторів працюють у стилі Пінчука, тобто займаються елементарним плагіатом. Для них простіше заробити гроші й вижити, копіюючи модного і популярного Пінчука, аніж генерувати свої ідеї і просувати свої твори.
— Ви з ними судитеся?
— Ні. На мене впливали авторитети в мистецтві, але я ніколи не намагався показати цей вплив. Художники, які поверхово компілюють форми моїх скульптур, не замислюються про їхню внутрішню суть. Однак ті, хто працює «під Пінчука», крадуть лише форму, а до суті не добралися.
— Ви позивалися в суді до організаторів конкурсу «Людина року» за порушення авторських прав, які без Вашого дозволу використали Вашу статуетку як нагороду.
— Ми знайшли порозуміння з моїми друзями з програми «Людина року». Вони виплатили мені матеріальну компенсацію (я її відразу ж використав, щоб допомогти друзям-митцям), ми також домовилися з ними про співавторство (вони — за назву, а я — за саму скульптуру).
Звернення до суду мало позитивний ефект: тепер люди будуть з більшою повагою ставитися до авторських прав.
— На які роботи у Вас пішло найбільше часу?
— Бувають скульптури, над якими працюю по шість чи сім років. Звісно, це не означає, що я роками цікавлюся лише однією скульптурою. Трапляється таке, що я почав ліпити, але чи то не захотів, чи передумав, чи з’явилися нові ідеї — і виконання відкладається на невизначений термін. От скульптуру «Аліпій» я ліпив п’ять років, з них чотири роки вона простоювала без руху, і лише останні півроку я працював над нею. Специфіка роботи художника полягає в тому, що це не конвеєр, де ти маєш за певний термін виготовити стільки-то роботи. Художник має право вибору — ліпити ту чи іншу скульптуру залежно від настрою, бажання, ясності бачення задуму. Тому є незавершені роботи.
— Чи є у Вас такий привілей, як натхнення? Чи змушуєте себе працювати незалежно від нього?
— За своєю суттю людина дуже лінива, тому я не надто рвуся працювати. Художник — це така ж професія, як і лікар, водій чи вчитель. Талановитий учитель виховає талановитих дітей, а лікар-професіонал ніколи не забуде скальпель всередині людини, незалежно від настрою. Нормальний художник мусить заробляти собі на життя, незважаючи на настрій. Так само, як співак має прагнути виступати на найкращих сценах, так і художник має виставлятися в найкращих музеях, випускати каталоги. Щоб досягти цих висот, мало покладатися на натхнення, адже воно може так ніколи й не прийти. А між тим житейські проблеми все наступатимуть, і все менше можливостей залишатиметься. Зрештою, людина хапається за першу-ліпшу роботу, аби втримати свою сім’ю «на плаву». На жаль, так трапляється в більшості художників, яким не вистачає сил боротися з обставинами. На мою думку, художник має формувати обставини, керувати ними і, зрештою, бути вищим за будь-які, навіть несприятливі, ситуації.
— Чи визначаєте у своїй творчості певні етапи?
— Етапи формуються не тому, що художник їх сам собі визначає. Усе відбувається залежно від того, як художник трансформує через свою свідомість образ мінливого світу. Безперечно, мова не про те, аби реалістично змалювати об’єкти, що бачиш. Наприклад, перш ніж намалювати людину, варто поспілкуватися з нею і лише після цього на підставі емоцій створювати образи. Показовим у цьому плані є приклад Марії Приймаченко, яка жила в глухому поліському селі, де не було ні світла, ні газу, ні гарячої води, і при цьому малювала звірів, яких ніколи не бачила. Лише багата уява могла породити такі дивні образи.
— Три роки Ви навчалися в художній школі професора Мішеля Гірші. Які уроки засвоїли?
— Якщо хочеш бути художником, мусиш жити мистецтвом. Коли приїздиш у Швейцарію і витрачаєш ледь не місячну зарплату, зароблену в Україні, лише на чашечку кави, то чудово усвідомлюєш: аби вивчитися на успішного художника, можливо, доведеться підробляти офіціантом у ресторані. Саме це усвідомлене бажання залишитися художником і не йти на компроміси зі своєю совістю, своїм «я» заради легких грошей, і стало моїм головним швейцарським уроком.
— Ви себе позиціонуєте як хуліганський тип. Яка у Вас була найбільша витівка?
— Я не хуліган, а нормальна людина, яка іноді може створювати провокативні художні ситуації. Але світ настільки звик до художніх провокацій, що вже дуже важко чимось здивувати. Під час підготовки до першого фестивалю актуального мистецтва я зробив інсталяцію, заставивши ледь не весь «Український дім» порожніми бочками (на це пішло 300 бочок). Тобто я створив ситуацію, якою спонукаю людей до роздумів. З цього приводу я почув багато різних думок. Бізнесмени з наради нафтотрейдерів сприйняли це по-своєму: «Бочки поставили, щоб ми їх заповнили нафтою». Хтось сприйняв це як натяк владі: мовляв, влада має думати, чим їх наповнити — медом чи дьогтем. Тобто, інсталяція порожніх бочок українців зацікавила, хоча я сподівався на більше. Якщо в Швейцарії, де я навчився робити такі провокативно-епатажні імпрези, це викликало б зливу журналістських «підколок», то в нас, на жаль, цього не сталося.
— Чому ж в Україні не спрацювали європейські «приколи»?
— Мабуть, тому, що всі звикли бачити Пінчука як скульптора і не готові сприйняти порожні бочки як твори мистецтва. Мистецтво, згідно з визначенням класиків марксизму-ленінізму,— це відображення реальності в художніх образах. А художні образи можуть бути і традиційними (полотно й олія, графіка чи скульптура), і сучасними (наприклад, візуальне мистецтво як інсталяція, яке має свої закони та специфіку). Однак люди в нас звикли до традиційного мистецтва, тому ще не зовсім готові сприймати інсталяції.
— На одній з вечірок були крабові перегони, на яких Ваш підопічний переміг. Де тепер перебуває краб-переможець?
— Краб Піня-молодший живе в моїх сусідів і всім вітаннячка передає. Вийшло так, що на ту вечірку прийшли мої сусіди з сином Аланом, якого всі сприйняли за мого сина (мій Богданчик ще зовсім маленький). А переміг Піня тому, що виявився найбільш живучим. Якщо інші тренери крабів поливали їх лимонним соком, аби вони були жвавішими, то я посадив свого краба в банку з водою, аби він відпочивав. Коли ж настав час змагання, то інші краби були фактично знищені тим соком. Звичайно, що на їхньому тлі мій краб здавався справжнім чемпіоном.
— Андрій Курков зізнався: він не хотів би, щоб його діти витрачали десятиліття на те, аби стати успішними письменниками. А Ви ладні побачити сина скульптором?
— А запитайте Куркова, чи проміняв би він свою професію на професію сантехніка або вчителя. Навряд чи. Це просто слова, призначені читачам. Андрія Куркова я добре знаю, адже знайомий з ним мінімум років з двадцять п’ять. Тому можу сказати: він свою професію любить. Він має прекрасну філологічну освіту, яка давала йому змогу працювати вчителем, перекладачем або ж науковцем. Однак він вдався до літературної діяльності, яка йому найбільше подобається. Куркова добре знають і поважають, а це означає, що він досяг свого. Зрозуміло, це далося нелегко, довелося пройти тернистий, але водночас приємний шлях. У мене теж не все було просто: багато працював, переборював труднощі. Однак я ніколи не відступав і тому задоволений, що все, чого досяг, зробив своїми руками. Я вважаю, що не можна керувати вибором професії дітей, накидати їм своє бачення. Передовсім вони повинні бути хорошими людьми. А ким вони стануть — це не принципово.

Іван ДАНЮК
також у паперовій версії читайте:

• НІХТО НЕ ПРОГРАВ

назад »»»