ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
ДОВІКУ АМАЗОНКИ?
У публікаціях з гендерної проблематики аналізуються різні галузі людської діяльності: політика, економіка, бізнес, мас-медіа, освіта, екологія, здоров’я, релігія, спорт... Під гендерним кутом зору досі, здається, не висвітлювалося мистецтво.

1.
Невже у цій царині все так благополучно?

А як же тоді проблема «актриса — режисер», «письменниця — видавець» (редактор, критик і т. ін.)? Розгадка — в іншій площині: в небажанні виносити власні великі й дрібні образи, з яких всуціль зіткане життя жінки у мистецтві, як особи залежної, підпорядкованої, змушеної поступатися принципами, людською гідністю та достоїнством, змовчувати й принижуватися, йти на компроміси задля цікавої ролі, позитивного відгуку у пресі, схвальної рецензії або редвисновку, телеінтерв’ю (реклама ніколи не зайва!), необхідної публікації чи фінансово вигідного контракту. Адже завжди можуть вибрати не тебе, а когось іншого, контракт (роль, інтерв’ю) можуть запропонувати не тобі, а іншому чоловікові (перевагу бо в нашому «чоловічому» суспільстві завжди віддають чоловікам — чоловіки), або ж іншій конкурентці жіночої статі — молодшій, сексапільнішій, доступнішій, більш товариській («свій хлопець» — кажуть про таких), з кращими діловими зв’язками... Варто пам’ятати, що й актор, і письменник нині у посттоталітарній Україні сам собі в одній особі і менеджер, і продюсер. Це вимагає певних комерційних і партнерських зв’язків, контактів, комунікабельності та здорового глузду й передбачливості в стратегічному плануванні власного творчого майбутнього, в якому задля успіху бажано зберігати добрі товариські стосунки з великою кількістю осіб й намагатись не наживати собі ворогів.
У мистецтві не все благополучно — пересвідчуєшся, глибше занурившись у творчу сферу. Бачиш підводну частину айсберга, що відкриває у неприглядному вигляді стосунки митців — чоловіка й жінки — в українському мистецькому середовищі. Та далеко не кожна жінка насмілиться говорити на цю тему відверто. Бо відразу ж наражається на неприйняття, кпини і осуд не лише з боку чоловіків, а й багатьох посестер по творчому цеху. Позаяк: говорити відверто — означає визнати себе феміністкою, чим викликати «вогонь на себе»: сам термін «фемінізм» у нашому суспільстві сприймається негативно.

2.
Мистецтво — поняття широке. Локалізуємо сферу дослідження: зосередимось на літературі. Наразі це чи не найцікавіша тема, бо в літературі нині «засвітилися», утвердилися й активно працюють жінки прогресивно мислячі, особистості непересічні й громадсько активні. Відома письменниця Галина Тарасюк (м. Чернівці) на моє запитання, чи легко утвердитися в літературі жінці, відповіла: «Дивлячись якій. Залежно від характеру, моральних засад, оточення, везіння... Але коли є талант, то важко, адже чоловіки прощають їй усе, крім таланту. Чи тернистим був мій шлях? Та всіляко було, але кольки з душі досі вибираю... Погані стрічалося багато. Іноді навіть дивуюсь: як жива зосталась? Не втопилась, не спилась? Душу зберегла, добре ім’я. Віру в людську порядність, справедливість. Певно, тому, що стрічались і добрі люди...» Письменниця зболено запитала: «Знаєте, чим я займалась усе життя? Певно тим, чим і ви? І чим кожна творча жінка в тоталітарному суспільстві. Намагалась переконати всіх, що я — цілком нормальна «здравомисляща» істота, придатна для інституту шлюбу і сім’ї, незважаючи на те, що пишу вірші, можу народити і виростити дітей, зварити борщ, навіть бути депутатом районної ради. Що я — не наркоманка, не лесбійка, не чудовисько лохнеське».
Отак, ні більше, ні менше: творча особистість УПРОДОВЖ усього свідомого творчого життя змушена доводити свою подібність до інших, а не пишатися своєю неподібністю, своїм талантом, відмінністю від інших! Нонсенс? Ні, закон того чоловічого суспільства, в котрому живемо за законами, створеними чоловіками і підпорядкованими інтересам чоловіків же. Згідно з цими законами, творчість — прерогатива чоловіка. Ну а жінка? Жінки теж «щось там пишуть». Не дивно, що на запитання, як пояснити феномен масової появи талановитих жіночих імен у сучасній українській літературі поет Іван Драч, не вагаючись, відповів, що пояснює цей факт високим рівнем загальної грамотності. Чисто чоловіча відповідь! Типу «жінка також людина, чи лише подруга людини?» Не дивно, що українська письменниця з Канади Ліда Палій зазначила: «В Україні на кожному кроці відчувається сексистський підхід до багатьох речей: від літературних творів до щоденного побуту». Збоку видніше? Відома телеведуча і письменниця Теодозія Зарівна міркує: «Мало продекларувати рівність між чоловіком і жінкою, як у нас, цю декларацію потрібно ще здійснити. Мабуть, жінка сама згодна з тією роллю, яку їй пропонують, бо якщо б вона не згодилась, то вона б її не грала. І тому вона працює у три зміни, як, наприклад, я. На роботі — вдень, веде господарство — увечері, робить літературу — вночі, на кухні. Скільки літератури можна зробити вночі — мізер! А покинути роботу, яка тебе просто шалено втомлює, навіть якщо та робота золота і твоя улюблена, немає сміливості, бо ти просто не проіснуєш. Тому доводиться працювати важко і мріяти, що щось у державі само по собі зміниться і враз почнуть поважати набуті знання та результати інтелектуальної праці. Але що з того, навіть коли вона (жінка) не згодиться ту роль грати, суспільство зажене її назад, як у прокрустове ложе. Не змінивши суспільство ґрунтовно (економічно, політично, морально), не зміниться й роль жінки, хіба що зазнаватиме певного декорування».
Так невесело міркує письменниця, з приводу останньої книжки поезій котрої лауреат Шевченківської премії Олександр Сизоненко мав мужність звернутись до авторки з відкритим листом у пресі, та ще й висловив такі «крамольні» (з чоловічого погляду!) думки: «Ну що вам ще сказати після цього? Сказати, що лячно від жіночої мудрості? Значить, нічого не сказати. Але подумати можна: як жити з такою мудрою й обдарованою жінкою-поетесою поряд не генієві й не пророку? Як любити її? Навіть в літературі боязко від того, що в ній є Ліна, а тепер і Ви, Теодозіє. Але як же сонячно там і просторо від Вашої обопільної талановитості! Треба й самому писати гарно, щоб зватися письменником, краще, ніж досі. А без Вас можна було б і будь-як, по-старому...» А ця ж Теодозія Зарівна, про геніальність котрої пише відомий письменник, оповідає: «Я ніколи не забуду одного з перших своїх уроків, коли у нас в університеті набирали в аспірантуру. Було одверто, просто і цинічно сказано, що там мають бути хлопці, бо які з жінок науковці. І хоч найсильнішими були дівчата, причому на моєму курсі була ціла група дуже сильних дівчат, взяли значно слабших хлопців. Пройшло чимало років. Я постійно шукаю їхніх прізвищ у наукових і літературних журналах. Де їхній внесок, чому ці прізвища практично не звучать? І при чому тут бідна наука? Так само, як ви не побачите хоча б кілька жінок-міністрів, значну частину жінок-депутатів чи секретарів творчих спілок. Адже начальником має бути лише чоловік — це закон, а жінка — його секретаркою, причому не старшою за 25 років, як сказали одній моїй знайомій випускниці ВНЗ, гарній, розумній, оглянувши з ніг до голови (вона була значно старшою), коли прийшла влаштовуватись на роботу за оголошенням. Тобто ми продовжуємо залишатися дешевою робочою силою або ж сексуальним об’єктом. Смішно на порозі третього тисячоліття кричати, як герой комедії Коломійця «Фараони»: «Ми теж люди!» Треба людьми ставати».

3.
Знаний літератор Олександр Сизоненко, що мав мужність визнати творчі здобутки Теодозії Зарівної — прилюдно, у пресі! — поодинокий виняток у колі колег. Решті творчих мужчин далеко до такої мужньої позиції. У більшості ж випадків право жінки на творчість піддається обструкції творчими чоловіками. «Чи легко було особисто вам входити в літературу і утверджуватися в ній? Чи не легшим є шлях у мистецтво для чоловіків?» — з цим запитанням звертаюсь до відомої письменниці Людмили Таран. «Ми, жінки, що століттями виростали в «колоніальній тіні» чоловічого суспільства, зрослися з нею, і тому часто дивимося на самих себе... чоловічими очима. Отож, як «нормальна» українська молода поетеса свого часу я начебто не відчувала певної дискримінації. Мабуть, «нутром» відчула, як маю себе поводити і, слава Богові, пропозицій «посидіти на колінах» у видавців чи «живих класиків» не було. Але були певні натяки... що я чимось зобов’язана... мушу комусь «поставити каву». І що б то насправді означало? Я вдавалася до маленьких хитрощів: маніпулювала чоловіками... А що ж іще робити задля самозахисту, коли все-таки на ту пору не було альтернативи державним видавництвам, коли можна було б махнути рукою: мовляв, якщо так, якісь принизливі для мене натяки, забираю свого рукописа та й піду деінде... Кажуть, чоловікам легше скрізь домовитися: розпили разом пляшку — та й по всьому... Якщо комусь не пече така форма «порозуміння».
Із власного досвіду авторки цього невеликого дослідження: 1985 року я була учасницею наради молодих письменників — авторів перших книжок трьох республік Росії, України та Білорусі. Вірші молодої поетеси Ірини Лобовик були зустрінуті схвально, на що один із керівників поетичного семінару відгукнувся своєрідно: «Молодець. Де ти була раніше, я б на тобі одружився!» Цю фразу слід було вважати за комплімент, за вияв прихильності маститого поета. Проте молода поетеса сприйняла її як образу (тобто мене сприймають як річ, котру б могли «ощасливити» своїм вибором?), і, певне, тоді ж у авторки цієї статті зажевріли перші іскорки феміністського світосприйняття...

4.
Чоловік і жінка. Дві статі, два начала, дві стихії, таємниця стосунків між якими стала основним конфліктом світової літератури (мистецтва взагалі). Відома науковець і феміністка Ніла Зборовська в критичній статті під симптоматичною назвою «Естетичне вбивство жінки» констатує: «Мистецтво, створене чоловіками, здавна було «компрометуючим» стосовно жінки (як, очевидно, і навпаки: жіноче мистецтво компрометувало чоловіків, з єдиною різницею, що мистецтво чоловіків займало панівні позиції й жіноча мистецька «компрометативна» опозиція була бунтом стосовно чоловічих міфів про жінку і спробою звільнення від них». Чи не тому, ніби намагаючись спростувати чоловічий міф про жінку-творця, дехто з жінок болісно відстоює своє право іменуватися «поетом» (чол. рід), а не «поетесою», бо вже у самому слові «поетеса» вбачають момент зверхньо-поблажливого ставлення до римованих вправ осіб слабкої статі. Водночас як вислови на кшталт «чоловіча поезія», «чоловічий спосіб мислення», «чоловічий розум» сприймаються як компліменти на адресу власної творчості. Отож чоловіки і в літературі не згодні на партнерські стосунки з колегами по творчому цеху, відтісняючи їх на другі (треті, десяті?) ролі, й лише поодиноких — як правило найсильніших у творчому плані жінок — вивищуючи до власного рівня і приймаючи у своє коло «посвячених»... Нещодавно на одному засіданні поет-пісняр висловився так: «Пісні пишу я та інші жінки»,— сказано це було в присутності поетеси, котру він відніс до категорії «інших» жінок. Крім того, що про присутніх у такому плані висловлюватись неетично, тому ж пісняреві добре відомо, що присутня поетеса є авторкою понад сотні пісень, чимало з яких були лауреатами музичних хіт-парадів, вона — автор десятків книжок, лауреат кількох літературних премій, зокрема й саме за пісенну творчість. Віднесена до «інших» жінок, обурено прокоментувала ситуацію: «Творець не має статі. Незалежно від того, чоловік він чи жінка — він ТВОРЕЦЬ, Господь надихає митця на творчість, і як можна по-сексистськи ставитися до творця? Це в корені неправильне уявлення про творчість».
Вступаючи на творчий шлях, жінка-письменниця повсякчас мала боротися, обороняти своє право на творче самоствердження, виборювати місце в літературі — й місце в літературнім «табелі про ранги», відстоювати своє творче «я». А ще ж існує давня дилема: творча кар’єра-діти! Адже так історично склалось, що виховання дітей в нашому суспільстві покладено саме на жінку... В цьому контексті не дивно, чому Галина Тарасюк асоціює жінку-поета з амазонкою: «Дуже вже схожі способом життя і засобами виживання сучасні жінки-поети з тими міфічними жінками-воїнами. Постійно мусиш бути «на коні», однією рукою плекаючи дитя, другою — лук, себто: сумлінно і покірно виконувати свою головну місію — продовження роду людського, і — зухвало захищати своє право на свободу вибору, на творчість як форму самоствердження, прерогативну для чоловіків. Чомусь... А потім — амазонки були першими феміністками, а творчість — один із найяскравіших проявів фемінізму...» Мабуть, у цих словах є велика частка правди, яку, проте, не поспішають розділити чоловіки, впевнені в своїх чоловічих привілеях і скріплені одвічною чоловічою солідарністю. Проте жінки мають утверджуватися в своїм праві на творчість, як і в інших правах, і врешті відмовитися грати третьорядні ролі, вготовані нам чоловіками.

Ірина ЛОБОВИК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»