ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
«СЕРЦЕ ПОЕТА — МОРЕ. СПРОБУЙ ГРЕБЛЮ ПОСТАВ...»
Поетичне слово Володимира Сіренка навдивовижу поєднує різні грані буття. Йому однаково вдаються як патріотичні вірші (громадянська поезія), так і ліричні, інтимні. Дух Володимира Сіренка гартований у двобої із системою, в якій, з одного боку, була людина-гвинтик, з іншого — жорстока тоталітарна машина. Тож має міцний характер, козацький, нескорений. І при тому лишається тонким ліриком. Його серце, зранене і зраджене, щоразу відроджується на звуки поезії. Так відгукуються на звуки трембіти горді гуцули. І, зачувши чаїний крик, розправляє плечі моряк.

«Я вірю, що вічно стоятимуть на землі собори»
Володимир Сіренко виріс у Призов'ї, під Бердянськом, у краю задунайських запорозьких козаків. Від їхніх нащадків успадкував незламність духу, загострене почуття національної гідності. Голод 1947-го розлучив його з рідним краєм: перервавши навчання у школі, юнак завербувався на повоєнну відбудову промисловості. Так він опинився у Дніпродзержинську, де закінчив ремісниче училище, середню школу, а згодом Дніпропетровський державний університет. Можливо, кар'єра журналіста Володимира Сіренка нічим би не вирізнялась від долі його колег. Усе могло бути, якби... Утім, подальші події в його житті, справді, розгортаються карколомно.
1967 року за написання «идейно вредных стихов», за те, що боронив українську мову і культуру, Володимира Івановича виключили з партії, зняли з посади редактора багатотиражки. Так було з кожним, хто потрапляв у пазурі «компетентних органів». Володимирові Сіренку «піклування» КДБ обійшлося двадцятьма роками замовчування, цькування і приниження.
Переслідування посилилися після того, як поет зблизився з відомими дисидентами. Його побратимами стали, зокрема, Б. Антоненко-Давидович, О. Тихий, О. Мешко, І. Гончар, М. Береславський, І. Сокульський, М. Бровко, М. Холодний, Олександр і Олена Кузьменки.
У 1985 році Володимира Сіренка, якому навісили тавро «антирадянщика» та «націоналіста» («Я титул цей давно уже ношу й носитиму його до скону свято, як носять ордени свої солдати не тилові, окопні»,— напише поет), за сфабрикованою КДБ справою було засуджено і вислано в Астраханську область на примусові роботи. Лише завдяки горбачовській перебудові опальний поет повернувся в Україну. Почалися нові кола ходіння по муках: тепер ні в чому не повинній людині треба було боротися за свою реабілітацію.
Про свою боротьбу проти системи письменник, член НСПУ Володимир Сіренко написав чесно і безкомпромісно у книзі «Велика зона злочинного режиму», яка стала цьогорічним лауреатом літературної премії «Благовіст». Нещодавно Указом Президента України за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності Володимира Сіренка нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня.
...Лише у поезії можна сказати про все, що наболіло, але нагадує про себе незагоєними ранами: «Усього припасла мені доля. Були воля у мене й неволя, було сонце високе й гроза»... У реальному житті все набагато складніше і... жорстокіше. Як не зламатися, коли перед тобою зачиняють усі двері? Коли ти не можеш не лише друкуватися, а бодай заробити на шматок хліба? Володимир Іванович пише про свої поневіряння у пошуку робочого місця, про безкінечні оббивання порогів начальства...Нарешті, здається, поталанило... Влаштувався у житлово-комунальний відділ азотно-тукового заводу на посаду... вихователя.
«Та і з цією роботою мені не поталанило,— згадує Володимир Сіренко.— По Україні з Дніпропетровщини покотилась хвиля компартійного цькування Олеся Гончара за його принципово чесний «Собор». Мене «Собор» зворушив і порадував. Ось вона, наша правда, прорвалася таки крізь бетоновану греблю брехні, зносить бруд та сміття». Щиро привітавши роман, назвавши його «очисним», Володимир Сіренко написав листа Олесеві Гончару. Писав щиро, аби підтримати Олеся Терентійовича: «Я вірю, що вічно буде на землі український народ, вічно стоятимуть собори, і не буде дурнів, держиморд, висуванців — отієї лободи, що пнеться уверх, прагнучи заглушити все добре...»
Гончар відгукнувся, подякував за «тепле й розумне слово». Проте для самого Сіренка це обернулось новими неприємностями. З посади вихователя його скоротили. І став «я персоною нон грата у своїй країні, внутрішнім емігрантом»,— так визначив свій стан письменник.

«Слова — одне, а інше — боротьба»
...Зимового вечора 1969 року на квартиру Сіренка завітав його друг і односелець Микола Береславський. Сказав, що їде до столиці показатися лікарям. Проте товариша не проведеш, бо сам із таких. Тож довелося Миколі зізнатися: «Я їду не до лікарні, а агітувати на Хрещатику за свободу нашій мові, культурі. Повішу на груди плакат і ходитиму туди-сюди». Було зрозуміло, що людина вдавалась до цього кроку з відчаю, щиро бажаючи хоч чимось прислужитися українській справі. І закрутилося коло. Береславського заарештували, на квартирі у Сіренка вчинили обшук (жахливий стан після трусу, зізнався письменник, адже обшук — «насильне і прилюдне роздягання людини»).
... Суд над Миколою Береславським набув широкого розголосу не лише в Україні, а й за кордоном, особливо після того, як стало відомо, що він збирався спалити себе на знак протесту. («Слова — одне, а інше — боротьба, сказати легко: «Убий в собі раба»,— Володимир Сіренко знав ціну не лише слова...) Згадуючи останнє слово Береславського на суді, Сіренко пишався товаришем. Адже його виступ був не голослівним, а насиченим фактами і цифрами, коли йшлось про кричущий стан української культури. Назвав він і прізвища переслідуваних письменників, розповів про їхні трагічні долі. «І все ж, саме в часи переслідувань я написав найкраще з усього свого доробку»,— сказав поет.
...Телефонний дзвінок повернув до дійсності. Незнайома жінка назвалась: Оксана Яківна Мешко. Попросила записати її адресу. Цікавилась, як живеться родині Береславського, обіцяла допомогти. Так зав'язалося знайомство із «козацькою матір'ю», як називали її дисиденти,— Оксаною Мешко. Побувавши у помешканні Оксани Яківни, Володимир Сіренко переконався про її непересічність, відданість українській справі. Поділившись своїми враженнями з Василем Скрипкою, почув від нього таке: «Це непохитна і незламна патріотка, справжній борець за долю України. Її мужності може позаздрити будь-хто. У неї стільки віри, стільки енергії... Я впевнений — її бояться самі кадебісти». Так воно було насправді. Її не зламали переслідування, арешти і ув'язнення. Добралися і до її сина Олеся Сергієнка, заарештувавши його (Київський обласний суд дав йому сім років виправно-трудових таборів, а на Пермщині «доточили» ще три). Після арешту сина схопили і Оксану Яківну. У сімдесятирічному віці її відправили аж на Крайню Північ, очевидно, сподіваючись, що у мерзлій землі вона знайде свій останній притулок. «Время работает против вас»,— говорив їй слідчий. Проте слова Оксани Мешко виявились пророчими: «Час працює на нас. Я повернусь, бо з безголів'ям та деспотією буде покінчено в недалекому майбутньому».
У пам'яті Володимира Сіренка назавжди залишилися незабутніми зустрічі із цією мужньою жінкою. Оскільки її хата цілодобово прослуховувалася, Оксана Яківна запропонувала поговорити просто неба. Проти чийогось городу, під розлогим деревом відбулася така розмова, яка запала в душу Володимирові Сіренку. Мешко дорікала українцям, що вони ледачі, байдужі та боязкі, легко зрікаються свого, терплять комуністичне рабство, русифікацію... На Дніпропетровщині «обрусіння» йшло повним ходом, і Оксану Яківну це вкрай бентежило. Просила Володимира «підкидати» факти: скільки залишилося україномовних шкіл і дитсадків у обласному центрі, якою мовою йдуть вистави у театрах...
«Вона залишилися у моїй пам'яті красива душею, невгамовна, наступальна»,— так згадує Володимир Іванович про цю незвичайну людину. Із такою самою любов'ю, вдячністю згадує він своїх київських побратимів — Василя Скрипку та Івана Бровка.

Дарницькі побратими
Саме Василь Скрипка познайомив Сіренка з Іваном Бровком — легендарною постаттю. Завдяки тому, що він першим у Радянському Союзі командував дивізіоном «катюш», потрапив до групи Корольова, яка у Німеччині вивчала все, пов'язане з виробництвом і запуском ФАУ. З цією ж групою він опинився на першому в СРСР космодромі (Капустин Яр).
«Йому випало запускати в космос перші ракети генерального конструктора. Іван Бенедиктович близько знав Корольова, інших видатних спеціалістів ракетобудування, військових. Судячи з листів, які він отримував звідусіль, його поважали і шанували за знання своєї справи, за сумлінне ставлення до своїх обов'язків, за вміння контактувати з людьми, хто б вони не були, чи маршал, чи рядовий солдат»,— згадує Володимир Сіренко історію знайомства з Іваном Бровком.
Зрештою, післявоєнна кар'єра Івана Бровка склалась вдало. Він закінчив аспірантуру педагогічного інституту, захистив кандидатську дисертацію про творчість Олеся Гончара. У жовтні 1959 року кадебістський агент Сташинський вбив за кордоном Степана Бандеру. Звістка про це долетіла до Києва. Розповідають, що Іван Бенедиктович відреагував так: «От гади, і туди добралися».
Хтось доніс у КДБ і його занесли до списків неблагонадійних. Додалися нові контакти з такими самими неблагонадійними. Колишній фронтовик потрапив під приціл КДБ. За Бровком почали стежити, підслуховувати розмови з Євгеном Сверстюком, який жив у нього на квартирі. Закінчилося тим, що у 1960 році Івана Бенедиктовича вигнали з університету. Почалися нові поневіряння, утиски (утім, як ми знаємо, типові для людей, що належали до дисидентського кола).
Іван Бенедиктович і нині, дякуючи Богові, здоровий і сповнений сил. Він ніколи не зрадив своїх переслідуваних друзів: Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Гончара, Оксану Мешко. Лише за контакти з такими людьми можна було позбутися спокою на все життя... «Я часто думаю, яка була б Україна бідна та нещасна, якби не мала таких синів, як Іван Бенедиктович Бровко та Василь Скрипка»,— із вдячністю згадує Володимир Іванович.

Знавець і оборонець української культури
Із любов'ю й синівською вдячністю згадує Володимир Сіренко про Бориса Антоненка-Давидовича, якого вважає найріднішою людиною у своєму житті.
«З Борисом Дмитровичем мене познайомив він сам,— згадує письменник. — Якось до мене потрапила його книжка «На довгій ниві». Цю книжку я прямо-таки проковтнув. Повість «За ширмою» дочитав в електричці й, не стримавшись, пустив сльозу». Знайшовши у письменницькому довіднику адресу Антоненка-Давидовича, написав коротенький лист. Борис Дмитрович не лише відгукнувся, а й запросив познайомитися ближче. Звісно, окрилений такою приязністю, Володимир Сіренко, прибувши до Києва, завітав до прославленого письменника. Так почалося їхнє знайомство, яке згодом переросло у справжню, незрадливу дружбу.
Антоненко-Давидович мав унікальні, енциклопедичні знання. Проте ніколи цим не хизувався, залишаючись делікатною людиною. Від нього Володимир Сіренко почув про життя літераторів в 20-30-ті роки, про голодомор в Україні, про сфабриковані процеси і переслідування інтелігенції.
Мовником Антоненко-Давидович був неперевершеним. До його дружніх порад завше прислухалися не лише автори-початківці, а й досвідчені літератори. Коли письменник хворів і погано почувався, Сіренко наважився порадити: «Може, Вам слід би кинути палити...». На що Борис Дмитрович відповів: «Палять в Україні лише бібліотеки, а я курю. Українською мовою можна вжити лише таке слово...»
Від письменника можна було почути рідкісні факти, які або свідомо замовчувалися, або перекручувалися. Так, Антоненко-Давидович стверджував, що у двадцятих роках читав «Баладу про комсомольця» Володимира Сосюри у первісному варіанті. І називалася вона «Балада про гайдамаку», починаючись строфою: «Бій відгримів. Синьо-жовті знамена затріпотіли ізнов. І до юрми полонених сам комісар підійшов». Усім відомий хрестоматійний твір закінчувався рядком: «Я гайдамака, стріляй!» Такий був страшний час, коли безжально ламалися людські долі, а скуті страхом люди відрікалися часом від себе. Страх водив і пером Павла Тичини, коли він писав «Партія веде». Лише небагатьом удалося зберегти мужність, залишитися самим собою. Як безцінну реліквію, зберігає Володимир Сіренко лист від Антоненка-Давидовича, датований 24 червня 1975 року: «Очисні громовиці з рясними зливами випадуть таки колись на нашу землю і змиють увесь той бруд, що накопичився останніми роками, та я не певен, що доживу до того часу».

«Моє життя прожите не даремно»
Кому ж судилося жити, належало продовжувати справу своїх побратимів. Підтримка людей додавала сил у боротьбі. Володимир Іванович не сидів, склавши руки, писав в усі інстанції, вимагаючи перегляду своєї «справи». Тоді вже віяли «вітри перебудови», почалися виступи проти номенклатурних привілеїв, заговорили про безвинно репресованих людей.
Нарешті прийшла жадана воля і до українця Сіренка. Повернення додому стало завершенням його митарств. Та якби так воно було насправді. Очорнити, розіп'яти людину у нас вміли, а повернути її законні права не поспішали. У відчаї обсідали думки: «Чи не даремно віддав більше двадцяти молодих, найпродуктивніших років боротьбі з компартійною підступною брехнею і злочинністю, живучи у напівзлиднях, зазнаючи постійних, майже щоденних гонінь і переслідувань. Скільки не завершено задумів, не видано книжок!»
...Володимирові Сіренку вдалося поновитись не лише на роботі, а й навіть у Компартії. Щоправда, з єдиною метою: написати заяву про вихід звідти. Закінчувалася вона так: «Письменник повинен бути поза будь-якими партіями. Йому достатньо бути з народом».
На цьому він і стоїть донині. Бо що потрібно поетові? «...Коли його читають, коли бодай один рядок западе у душу людини і вона запам'ятає його. Це означає, що поет — не тільки автор, а таки поет, що він недаремно ходить по рідній землі і їсть хліб свого народу. Цього хоче кожен справжній творець. І я теж»,— у своїх переконаннях Володимир Сіренко непохитний. У його записнику є і такі слова:
«Серце поета — море. Спробуй греблю постав».

Наталя ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»