ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ВОЛОДИМИР СМОТРИТЕЛЬ: «Я НАРОДИВСЯ В МАГІЧНОМУ КРАЮ...»
1955 рік. Маленькому Володі — два роки. Він уперто тримається на втомлених ніжках із розгорнутими для татка нотами, поки той, професійний музикант, грає на баяні.
1978-й. Володимир стає до праці в театрі юного глядача під орудою Миколи Мерзликіна.
1985 рік. «210 кроків» — вистава, з якої Володимир розпочав свій творчий шлях як моноактор.
1992-й. Створення монотеатру «Кут» у Хмельницькому.
1993 рік. Зароджується фестиваль «Розкуття».
1995 рік. Вистава «Сало в шоколаді» Володимира розділила перше місце на фестивалі гумору і сатири з Вєркою Сердючкою.
2006-й. Творчий вечір актора в Києві.

Дитинство
Володимир Смотритель з’явився на світ на Черкащині, в містечку Городище. Народився на кутку, перехресті двох доріг, де стояла батьківська хата. Коли було років сім-вісім, потягло його на той куток, там був кленовий тин, і біля нього стояв Володя з гітарою, знаючи лише кілька акордів. Збиралися люди і слухали його. Коли спливло багато часу, і він, відомий актор, шукав назву до свого театру, згадав той перший КУТ, куток, який має бути в кожної людини.
Мелодія входить у дитину. В ті часи головною у піснях була мелодійність, вона просочилася в нього, завдяки батькові, що вчив його музики і танцю. Коли Володі минуло шість років, у Городище завітав гітарист з Києва із сольним концертом. Хто він, Володимир не знає, та його гра справила на нього величезне враження. Він ніби захворів тими звуками.
«Я прийшов додому з неймовірним бажанням грати, та інструменту не було. Я узяв вдома дошку, на неї понабивав цвяхи, натягнув на них іржавого дроту і зробив собі «гітару». Я «грав» на ній цілу ніч, а прокинувся від маминого зойку. Вона зайшла до кімнати і побачила, як я сплю за столом, по центру — моя «гітара», а з боків калюжки крові: я стер тим дротом собі пучечки на пальцях. Мати узяла той «інструмент» і розбила його на друзки, а я — в крик, притяг ще більшу дошку... Вона побачила: зі мною боротися неможливо, і купила мені семиструнну гітару».
Якось, повертаючись зі школи, почув з відчиненого вікна своєї хати звуки гітари, то була якась класична річ. Вирішив, що то радіо, та зайшовши побачив маму, яка грала. Ніколи до того він не бачив її з інструментом. Чи то вона часу не мала, чи то не хотіла грати...
Мабуть, через те, що то був його свідомий вибір і ніхто ніколи на нього не тиснув, уже в 13 років хлопець грав на танцях у клубі. Потім вступив у Дніпропетровське театральне училище на хореографічний факультет, народний клас, ще й спортом займався. Гітара ж відійшла на інший план, хоча він її ніколи не полишав.
«Черкащина — магічний край,— каже пан Володимир.— Коли поруч народився Іван Ле, а трохи далі Гулак-Артемовський, Симиренко, це не може пройти безслідно. Я зрозумів: хочу бути актором. Тому поїхав вступати у Київ, в інститут Карпенка-Карого на факультет драми і кіно. З першого разу вступив. Мені пощастило з педагогами: Володимир Приймак, Нінель Биченко. В мене з’явилися чудові партнери студентських років: Богдан Бенюк, Людмила Смородина, брати Радченки, Ірина Дорошенко...
На останньому курсі поїхали в Москву, де мали змогу побувати на репетиціях московських театрів. Мені пощастило бачити, як працює Володимир Висоцький. Та атмосфера мене захопила настільки, що я захотів залишитися в Москві. Якось випадково зайшов у циганський театр «Ромен» під керівництвом Миколи Сліченка. Я зустрівся з ним, дещо йому показав з того, що вмів, і він схвально мене сприйняв. А по завершенню навчання отримав запрошення в Москву, в цей театр. Однак надійшла пропозиція від Миколи Мерзликіна, котрий набирав молодь до театру юного глядача, і коли я дізнався, що туди підуть Бенюк, Василь Мазур, Григорій Гладій, я, звичайно, дав свою згоду, і залишився в Києві».

Про кар’єру
Від Миколи Мерзликіна він отримав чудову школу, працював у надзвичайному колективі, але з 1986-1987 років Україну почало «розгойдувати» і це впливало на культуру. Драматургія скотилася до партійно-комсомольських заявок, а акторська душа не може виносити брехні. Він відчував у собі силу, вміння грати те, що хоче, прагнув реалізувати себе як людина пластичного, музичного дару. Після дев’яти років роботи з Мерзликіним він полишає театр і створює з режисером Євгеном Перебийносом свою першу моновиставу «210 кроків» за твором Роберта Рождественського.
Він відчуває, що це — його світ, завдяки якому він може самореалізуватися. Володимир спробував створити свій монотеатр у Києві, та, мабуть, не час був для суттєвих змін у свідомості людей — він не знаходить відгуку в столиці.
У Чернівецькій філармонії йому запропонували керівництво експериментально-драматичним ансамблем. Він працює там два роки, ставить «Невзирая на лица», з якою об’їздив увесь тодішній союз, але його не залишає думка про мономистецтво. Тоді ж він знайомиться з Віктором Власовим і Євгеном Ракитянським, світло- та музтехніками, які захопилися мистецтвом Володимира і разом з ним на запрошення директора Хмельницької філармонії Віктора Пасеки перебираються в Хмельницький.
Тут з’являється сольна програма Володимира Смотрителя «А ще я хотів сказати...», з якою він стає лауреатом «Укрестради-90». Була велика кількість «сольників», Володимир стає володарем Гран-прі на Всеукраїнському конкурсі авторської пісні «Оберіг-92».
— Пане Володимире, яка була реакція суспільства на Вашу першу «кутівську» виставу «Прокляті роки»?
— »Це — монодрама за творами Олега Ольжича, Василя Стуса, Тараса Мельничука, Тараса Шевченка та інших. Це — сторінки знищення молодої української поетичної еліти. Вистава була вдало створена і мала резонанс. Навколо театру почала об’єднуватись свідома молодь, патріоти.
— Саме тоді виникла думка створити фестиваль «Розкуття»?
— Наступного року я започаткував Всеукраїнський фестиваль «Розкуття». Вже тоді він тримався на восьми номінаційних жанрах. Приїжджали театри одного актора, поети, актори театру і кіно, музиканти, барди, гумористи, майстри оригінального жанру. Скільки відомих людей у мене тут побувало! Богдан Ступка, Ада Роговцева, Василь Вітер — кінорежисер, Микола Олялін, Лариса Кадирова. А барди! Тризубий Стас, Ольга Богомолець. Музиканти — Кирило Стеценко, Ігор Завадський. Усіх не перелічиш!
— За «Сало в шоколаді» Вам добряче дісталося?
— Коли вийшла вистава, я отримав доброго прочухана від преси, писали, що я знущаюсь над українцями, висміюю їх. Та коли з цією виставою поїхав у Запоріжжя, де взяв участь у Всеукраїнському конкурсі гумору і сатири «Море сміху-95», і розділив перше місце з Андрієм Данилком, ті самі газети писали зовсім інше.
— Ваша дитяча вистава «Я — клоун» має сумну нотку.
— Сум у фіналі через те, що клоун полишає сцену і ви не знаєте, чи зустрінете його ще, і не знаєте, що він робитиме там, за сценою. У нашому житті все так, коли прощаєшся з добрим, гарним. Цю виставу люблять діти і дорослі. Написав її я сам, коли в одну мить пригадав, що колись у дитинстві мріяв бути клоуном. Це — моя згадка про дитинство. З цією виставою ми об’їздили Польщу, Швейцарію, Німеччину... А в Туреччині взагалі історія була: мене запросили на міжнародний фестиваль в місті Трабзон. Я думав, що їду на дитячий фестиваль, а він виявився дорослим. За два дні з дитячої вистави я зробив дорослу, турки були приємно здивовані, й я отримав «Дзеркальний приз» за найоригінальніший театр на фестивалі. Здалеку побачивши мене, люди аплодували і вигукували: «Кльоун!»
— Ви ніколи не спиняєтесь. Що далі?
— 19 вересня в Києві у Будинку актора відбудеться мій творчий вечір, де буде представлена вистава «Акомпаніатор» французького автора Марселя Мітуа, з якою я отримав перше місце на Всеукраїнському конкурсі «Віват, Актор!». І презентація мого пісенного альбому «Ми — не блудні сини». А 23–24 вересня відкриваємо свій 14-й театральний сезон мономантрою «Словоспів». Наразі завершую роботу над моновиставою «Мойсей» за Іваном Франком.

Надія ТЕЛЕХОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

• «П’ЯТЬ ХВИЛИН» ЗАВДОВЖКИ У ПІВСТОЛІТТЯ

назад »»»