ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ТЕТЯНА ЦИМБАЛ: «ГЛЯДАЧЕВІ ЦІКАВО БАЧИТИ ЗДАТНУ МИСЛИТИ ОСОБИСТІСТЬ, А НЕ ГОЛОВУ ЗІ СКЛЯНИМИ ОЧИМА, ЩО ГОВОРИТЬ»
Зустріч красуня призначила мені на романтичній Володимирській гірці — затишній і майже прохолодній у той сонячний день. Шуміли каштани, Дніпро величаво котився внизу, зрілі люди, впізнаючи, уважно приглядались до неї, а двоє дівчиськ без будь-яких церемоній і пієтету почали розпитувати супутницю, де знаходиться «місток кохання», на що отримали усміхнену відповідь.

Вони не впізнали Тетяни Цимбал, яка тривалий час була обличчям українського телебачення. Її часто називають творцем української школи дикторів та ведучих, вона завжди вирiзнялася чарiвнiстю i рiдкiсним ступенем невимушеності в телестудії.
Майстер молодіжних програм, випусків новин, вона, крім того, вела суперпопулярні «Новини кіноекрану» (серед її гостей було багато великих акторів радянського кіно), згодом на Новому каналі — програму «25 кадр» — про захопливі подробиці того, як знімають кіно і серіали. А ще Тетяну Цимбал можна було побачити на СТБ.
Одночасно з юних років її приваблювала сцена. Тетяна Цимбал як автор-ведуча надавала (і досі це робить) особливого шарму багатьом елітним концертам, культурно-мистецьким дійствам, імпрезам. І вельми логічним є те, що вона виховує студентів — майбутнє телевізійної журналістики.
— Пані Тетяно, якими є Ваше нинішнє творче самопочуття, настрій?
— Я згадую, як Ален Делон, коли йому виповнилось шістдесят, сказав: «З цим треба навчитись жити». Справді, не можна жити обернутим назад, хоча іноді це дуже приємно, простіше, треба дивитися далі, у майбутнє, маючи неоціненне багатство — величезний досвід. Розуміти людей, спілкуватися з ними, працювати, сприймати події, реагувати на них абсолютно свідомо — це надзвичайно цікаво. У такому стані я тепер перебуваю. Я можу допомогти професійно колегам, допомогти своїм дітям життєвим досвідом, можу допомогти своїй мамі — тому, що я молодша за неї. Ось такий золотий етап життя. У Євтушенка є про це такі рядки:
«Мне совсем не странно,
Что настолько звездно,
И ничто не рано,
И ничто не поздно».
— У Вас за плечима телебачення, певною мірою — кіно, викладацька робота. Що має місце нині?
— У мене є ще дуже цікава для мене робота, іпостась творча — ведення концертів, великих мистецьких дійств, імпрез. Географія — Україна, Росія і навіть Мадрид. Нині я відчуваю себе в такому статусі, коли можу робити те, що мені подобається, те, що хочу. На телебаченні приваблює можливість опановувати нові технічні засоби. У тому, що стосується професійних навичок, я перепробувала все. Наше покоління мало надзвичайно сприятливі умови на ТБ. Нині, наприклад, влаштовують кастінги, беруть когось — на проект. Закінчується проект — закінчується все. І тільки одиниці залишаються в системі приватних теле- і радіостудій, набувають професії, імені, а решту виштовхують, от у чому річ.
На початку 70-х, коли я прийшла на телебачення, маючи за плечима романо-германську філологію, була зовсім інша система підготовки телеведучих. Всеукраїнський конкурс на заміщення вакантних посад зібрав 80 претендентів на місце. Після іспитів-відсіву ми вчилися, тобто була системна підготовка фахівців. Під час стажування і потім, коли вже працювали, ми 5–10 років мали можливість без поспіху вдосконалюватись. Саме так, напевно, можна виховати справжнього телевізійного ведучого, професія якого складається з багатьох журналістських телепрофесій. Що це значить — ведучий? Ведучий чого? Новин? Ток-шоу? Чи коментатор? Чи оглядач? Хто конкретно? Роками відбувається становлення творчої особистості, цього не хочуть розуміти нинішні телебоси, які прагнуть швиденько заробити, і жадають мати «готових» спеціалістів. Тому я і кажу, що ми були поставлені в кращі умови. Я починала з молодіжної редакції, Тамара Стратієнко — з дитячої, ми вели свої програмні дні в прямому ефірі, крім того, нас ще запрошували інші редакції, вони приглядалися до новачків, і якщо бачили відповідність своєму задумові, то писали заявку на того чи іншого диктора. Така співпраця допомагала людині знайти те, що більше відповідає її психоемоційній системі, уподобанням, знанням. Вельми важливо робити те, що тобі подобається. Водночас до тебе придивлявся менеджмент телебачення, тобто керівництво, автори програм, режисери. У дикторів, прийнятих у штат, був час і простір стверджуватись, вони мали «гарантію».
У мене відбулася розмова з представниками каналу «Інтер», тепер вони намагаються щось аналогічне зробити, дай Боже, щоб знову не обернулося заробітчанством. Вони запрошують студентів старших курсів Інституту журналістики на стажування-навчання, планують влаштувати майстер-класи. Це дуже хороша річ, буде системна підготовка спеціалістів. Свого часу факультет журналістики Національного університету імені Шевченка був міцно пов’язаний з Хрещатиком, 26, тобто з телебаченням. Була державна програма підготовки телефахівців: університетська журналістська молодь спокійно проходила практику, не треба було, як нині, ходити-просити, все було узгоджено, нові кадри вливались у колектив. Нині ця система зруйнована. Коли я працювала на Новому каналі, гостею на одній з наших програм була Ада Миколаївна Роговцева. Потім вона запитала: «Можна, щоб мої студенти прийшли до вас на практику?» (Роговцева вела курс в університеті культури і мистецтв). Зрозуміло, у неї боліла душа, адже студенти десь мають набувати практичного досвіду. Недарма Райкін казав: «А теперь забудь все, чему тебя учили в институте». Треба вчитися в реальних умовах, у яких ти працюватимеш: на конкретній техніці, з певними людьми, у певному темпоритмі тощо. Я запитую в неї: «А скільки у Вас студентів?» Вона: «Тридцять». Уявляєте? А в нас група була з п’ятьох осіб, ми щодня двадцять п’ять хвилин прямого ефіру робили. А тут тридцять студентів. Куди? Це «штучний товар», з кожним треба працювати окремо, це індивідуальність творча. Є, правда, інший погляд: «Приліпиться — не приліпиться». Хто настирний, хто хоче, хто намагається, хто нічого не шкодує, той, звісно, їстиме цей важкий хліб з насолодою.
Не всі затримуються: приходять — йдуть. Іноді дуже кумедні речі відбуваються. Чоловік, наприклад, проштовхує на ТБ дружину: або чиїсь лаври спокою не дають, або хоче, щоб вона була йому, так би мовити, за рекламу. От і платять за піар, набувають популярності. Але це не має ніякого відношення до суті телебачення.
— Яким чином у Вашому житті появилась сцена?
— Я пригадую перший наш виступ на сцені з Тамарою Стратієнко, коли нас запросили в Палаці спорту вести концерти Мусліма Магомаєва. Ми це робили по черзі — один вечір вона, другий — я. Я не пам’ятаю того стану, як і свого першого ефіру, у спогадах закарбувалися лише другорядні епізоди, наприклад, те, що Муслім Магомаєв дуже багато курив, а пожежники були невдоволені цим, директор Палацу умовляв Магомаєва, щоб той не димів. А в головного пожежника був такий аргумент: «Я навіть Юрію Гуляєву не дозволяю тут курити». Пам’ятаю, у якій я була сукні, яка була гримерка, усе решту сприймала ніби в прострації. Я, мабуть, дуже боялася щось не так сказати, тому не було куражу.
Я досі зберігаю деякі сценарії — які то були дивовижні мистецькі події! Ми, ведучі телебачення, внесли на естрадну сцену свій авторський варіант, який відрізнявся від естрадного конферансу. Згадую спільні виступи з відомим київським конферансьє Олексієм Поповим (він, до речі, товаришував з Назарієм Яремчуком, обидва вони, на превеликий жаль, рано пішли з життя). Ми з ним вели конкурс молодят «Я + Ти» на телебаченні, і я відчувала чималу різницю між його і нашою манерою. Тоді модними були естрадні концерти з класичним конферансом,— то була цікава, змістовна школа з чудовими артистами, авторами. Нещодавно мені один з московських естрадних авторів подарував свою книжку, там є фрагменти конферування концертів того часу й нинішніх, різноманітні вітання, сценарії для провідних майстрів сцени. В Україні були, наприклад, Аркадій Гарцман, Олександр Каневський, Роберт Віккерс — майстри естрадних скетчів, гумористичних монологів, сценок (Віккерс плідно працював з Тарапунькою і Штепселем ), це була своя творча імперія. А ми внесли дещо інше, особливо це стосується творчих ушанувань. Пам’ятаю, який був розкішний концерт білоруса Ігоря Лученка й українця Олександра Білаша в оперному театрі. Згадую авторські вечори Платона Іларіоновича Майбороди. Боже, скільки ж мені було тоді у 70-х? Я була зовсім молодим дівчам. І для мене це була величезна честь — вести його концерти. Тоді вони влаштовувались не за гроші, зібрані з величезним трудом у спонсорів, а за сприяння Міністерства культури. Тобто мистецькі акції відбувались не за принципом «захотів, бо назбирав гроші», а на державному рівні, вшановували справді гідних.
Далі пішла мода на вшанування підприємств, взірцем стала знаменита програма «От всей души» Валентини Лєонтьєвої. В Одесі, наприклад, була програма «Мій завод — моя сім’я», яку вела Неля Харченко. Я, до речі, багато їздила з редакцією «молодіжки» на комсомольські будови, де ми готували аналогічні програми. Згадую, як уперше в житті я спускалась в шахту «Червоноармійська капітальна», вдруге це було в Караганді, я одягала шахтарський костюм з каскою. А от в Чорнобилі довелось переодягатися, як кажуть, до тіла. Зрозуміло, що то були надзвичайно потужні життєві враження, які дуже збагачували. Я чимало працювала від Росконцерту, мене запрошували на БАМ, і далі — в Благовєщенськ, Комсомольськ-на-Амурі — то окрема тема. Скільки людей ставали друзями, писали листи.
— Тоді, взагалі, був культ листів...
— Так, у нас на ТБ був відділ листів, працювали фахівці, відбувалась робота з глядачами. Деякі дописи досі в мене зберігаються, знайомі і незнайомі люди вітали мене з днем народження, зі святами, писали про заповітне. Була інша дистанція в спілкуванні з людьми. Головний редактор об’єднання громадсько-політичних програм Віктор Володимирович Пасак (нині гендиректор Київської державної регіональної телерадіокомпанії) розповів мені, як в одній з поїздок по селах він зайшов до однієї хати: «Висить твій портрет. Я запитую: «Це хто?» Селянка відповідає: «Моя дочка». Кажу: «Неправда. Я знаю цю жінку. Це — Тетяна Цимбал, телеведуча». «Ну та й що, вона в нас дочка». Отакі були моменти! І тепер іноді щось подібне трапляється. Якось на «Новому каналі» мені сказали: «Внизу на вас чекає жінка». Я попросила, щоб хтось спустився до неї. Приходить співробітник з квітами і каже: «Ні, вона посоромилась іти, просто в неї розцвіли півонії і вона захотіла Вам подарувати». Зрозуміло, що такі речі не забуваються... Вищий пілотаж нашої професії — це коли ти в замкненій студії, звертаючись до кількох мільйонів глядачів, встановлюєш контакт з кожною людиною, у неї виникає враження, що ти розмовляєш саме з нею.
— Не відмовлюсь від спокуси спитати, які казуси траплялись під час концертів.
— Було чимало смішних випадків. Згадую «найстрашніший» — у Палаці «Україна» в концерті брали участь москвичі, представники інших республік. Серед них був латиш Уго, відомий на той час молодий співак, лауреат Юрмали. Уго носився по сцені з мікрофоном, звісно, розкидав скрізь шнур. Я мала після виступу проводити співака, зібрати шнур, аби після вирубки світла вже стояв на сцені напоготові танцювальний ансамбль «Ритми планети». Уго йде, я кажу йому услід усілякі гарні слова, а сама мотаю, мотаю шнур. Вимикається світло, я бігом зі сцени, у темряві на щось налітаю, падаю, і в цей момент вмикається світло: стоять дівчата і хлопці ансамблю «Ритми планети», я в яскраво-червоній з англійського шовку сукні лежу на сцені, один черевик — на нозі, інший ефектно відлетів метра на два. Спочатку всі завмерли, бо такої геніально задуманої режисером мізансцени важко було уявити. Потім в залі почалися оплески, танцюристи ледь стримуються від сміху, я підвожуся, один із танцюристів подає мені черевик. Не дуже контролюючи ситуацію, взяла цей черевик і, кокетливо помахуючи, попрощалась з публікою. За кулісами кажу: «Я після такої ганьби на сцену не вийду». Концерт довів до кінця колега. Наступного дня я, звісно, вийшла на сцену.
— Вас запрошують викладати, Ви виступаєте на наукових конференціях. Що Вас у сучасному молодому поповненні на ТБ тішить, а що дратує?
— Тішить їхня молодість. Вони все зможуть, якщо захочуть, я завжди кажу, що навчити нічого не можна, можна навчитися. Дітей талановитих, цікавих багато. Головне — замислюватись, трошки глибше копати... Росте покоління Інтернету. З одного боку, це величезне благо, з другого — величезне зло, бо породжує поверхових, лінивих людей.
Є ще така річ, як телесуфлери. Ну як не піддатися спокусі: видавати за своє кимсь написане, навіть чужі помилки, не знаючи напевно, що береш. Відбувається механічна читка тексту без живого знання того, про що йдеться. Суфлер — це небезпечна річ для ведучого, який прив’язується до друкованих знаків і ліпить їх один за одним, не встигаючи у щось вникнути.
Глядачеві найцікавіше слідкувати за процесом мислення на екрані. І думати публічно цікавіше. Люди хочуть бачити особистість, а не просто голову зі скляними очами, що говорить, прив’язану до екранчика телесуфлера з чужим текстом. Ось чому не відбувається живого контакту людини з людиною. Але, я певна, телебачення вирветься з цих тенет. Нині інтенсивно розвиваються монотематичні спеціалізовані канали, а не «бродкаст» — «вінегрети» про все на світі. У людей вже є можливість вибирати співрозмовника, це зовсім інший етап спілкування з електронними засобами інформації. За цим — майбутнє. Я вмикаю відповідний канал у той час, коли мені зручно, і дивлюсь новини або про тварин, про спорт, слухаю класичну музику. У американців, наприклад, тільки кінофільми показують десяток каналів — той мелодраму, той комедію, той бойовики...
А наші глядачі поки що бідкаються, що нема чого дивитись. А телевізійники розповідають про рейтинги. Я взагалі про рейтинги не хочу чути, це опіум для народу, обман. Життя все одно поверне до розумного, доброго, вічного, глядач все-таки вибиратиме, хоч би що йому не нав’язували.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• ЧИ ЗНАЙДУТЬ ПАРТНЕРИ КОНСЕНСУС?
• ДОТАЦІЙНЕ РОБОЧЕ МІСЦЕ: ХТО ЗА ЩО ПЛАТИТЬ?
• ХТО ЩЕ Є НЕЗАЙНЯТИЙ?

назад »»»