ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ДИНАСТІЯ ПРИРОДОЗНАВЦІВ ГРОДЗИНСЬКИХ
Академік НАН України Дмитро Гродзинський належить до вчених, чиє ім’я відоме не тільки його колегам у різних країнах світу, а й людям, далеким від науки. Дослідження видатного радіобіолога, розпочаті понад 40 років тому, вбирають широке коло актуальних проблем. Він був одним із перших, хто після аварії на Чорнобильській АЕС, усупереч офіційним версіям, арґументовано і відверто висловив міркування щодо реальної загрози впливу іонізуючого опромінення, зокрема малих доз радіації, для населення і довкілля.

Нині Д. Гродзинський — голова Національної комісії з радіаційного захисту населення при Верховній Раді України. Під керівництвом Дмитра Михайловича розроблено чимало рекомендацій, необхідних кожному, хто став заручником атома, що вийшов з-під контролю. Тривають наукові дослідження у відділі біофізики та радіобіології Інституту клітинної біології та генетичної інженерії НАНУ, який 46 років тому він створив і незмінно очолює. Ще факт: прізвище Гродзинський належить не одному вченому, а шанованій науковій династії. А це не таке вже поширене явище.

Коріння роду
— Дмитре Михайловичу, спілкувалась з Вами чимало, теми розмов були різні, а історію родини Гродзинських досі почути не довелося.
— На жаль, документів пощастило віднайти небагато. Та все ж знаю, що рід наш — давній, перші згадки датовані ХVІ ст. Предки були людьми вельможними. Один із пращурів працював у тому самому університеті в Польщі, де тоді створював свою геліоцентричну систему світу Миколай Коперник. Інший був укладачем книжок, письменником. Пізніше три брати Гродзинські брали участь у Великому польському повстанні 1830 року. Живим лишився один — мій прадід. Він оселився в Німеччині. Першим, хто зацікавився землею і рослинністю, був мій дід. Він мав маєток неподалік Луцька, де займався сільським господарством. У родині було восьмеро дітей, наймолодший — мій батько — Михайло Карпович (1890–1956). Тато змалечку любив природу. 1919 року під час громадянської війни працював у Білоцерківському земстві, разом із однодумцями створив Білоцерківський сільськогосподарський політехнікум, який згодом перетворився на сільськогосподарський інститут. Там батько працював деканом агрономічного факультету і завідувачем кафедри захисту рослин. Вивчав нові види фітопатогенів, біологію бур’янів і розробляв засоби боротьби з ними, збирав колекції рослин, займався їхньою систематикою і створював гербарій, організував ботанічний розсадник, де вирощували різні рослини: кормові, лікарські, технічні, декоративні. Батько також викладав, а мати — Віра Пилипівна (1907–1983) була студенткою в тому ж інституті. Після закінчення її навчання батьки побралися. Мати працювала на кафедрі ботаніки, захистила дисертацію, стала доцентом, викладала і займалася науково-дослідною роботою.
У батьків нас було двоє: крім мене, старший брат Андрій. Цього року йому виповнилося б 80, але, на превеликий жаль, він не дожив до цієї дати. Дитинство наше було змістовним. Батьки всюди брали нас із собою. Часто ми приходили на лекції, практичні заняття. У результаті знали латинські назви рослин краще за студентів-першокурсників. Добре пам’ятаю екскурсії на природу разом із татом. Ми спинялися десь на галявині, сідали на пеньках і батько навчав мене: треба сидіти тихенько, не розмовляти і прислухатися, придивлятися до всього навкруги. Через кілька хвилин я помічав, що починаються всілякі перетворення: на всі голоси співають птахи, над нами немов шепоче листя, гостріше відчуваються запахи квітів і трав, інколи до нас наближалися звірі. Ліс неначе розмовляв з нами. Такі екскурсії формували любов і цікавість до природи. Мені подобалось малювати рослини, терпляче зображував кожний корінчик. Вельми цікавився птахами. Приклад батьків, бажання вивчати природу стало життєвим орієнтиром.

Брати
Прагнення пізнавати довкілля змалку поєднало братів Гродзинських, а виявлялося воно по-різному. Старший Андрій, цікавився хімією, навіть мав власну лабораторію, де проводив різні досліди (часом ризиковані, що супроводжувалися вибухами), вмів робити сірники, збирав мінерали. Не випадково улюбленою книгою була «Пригоди капітана Врунгеля». Андрій багато читав. Це були і «Дон Кіхот», й «Кондуїт і Швамбранія». Щоб не відставати, Дмитро читав ті самі книжки, стежив, чим захоплювався брат, який здавався йому дорослим. Інколи Андрій залучав його до роботи у своїй лабораторії. Водночас Дмитро мав власні уподобання. Його, приміром, надзвичайно цікавила історія Великої французької революції, в якій брав участь прадід. Хлопчик детально вивчив усі події, пов’язані з нею. Привернула увагу німецька мова, і він самостійно її вивчив. Але понад усе Дмитро захоплювався фізикою і математикою. Школу закінчив із золотою медаллю.
На той час Андрій Михайлович був у армії. Під час служби навчався на заочному відділенні Тимірязєвської академії в Москві, а після демобілізації закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут. У науці пройшов шлях від аспіранта до академіка, директора Центрального ботанічного саду АН УРСР. В останні роки свого життя поєднував цю роботу з посадою академіка-секретаря Відділення загальної біології АН України. Тепер цю посаду обіймає академік Дмитро Гродзинський.
Дмитро Михайлович згадує: «Між мною і братом були довірливі дружні стосунки, я завжди відчував його підтримку, особливо, коли були негаразди». Кожен із братів Гродзинських прийшов у науку своєю дорогою. Були і спільні відрізки цього тернистого шляху.
Як медаліст Дмитро Гродзинський без проблем поступив на фізичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. Проте вчитися там не довелося — завадила хвороба. Щоб не втрачати рік, Дмитро стає студентом агрономічного факультету Білоцерківського сільськогосподарського інституту. Та вгамувати свій потяг до фізики і математики юнак не може і не хоче. Наступного року вступає на механіко-математичний факультет Московського університету на заочне відділення, водночас успішно навчається у двох вищих навчальних закладах. Подальше життя і наукова діяльність братів переконує: Андрій і Дмитро Гродзинські власноручно, цілеспрямовано творили свою долю, усе більше заглиблюючись в таємниці науки.
Дмитро Михайлович закінчив аспірантуру в тому самому Інституті фізіології рослин АН УРСР, де і його брат. Обидва працювали над кандидатською дисертацією під керівництвом Петра Власюка. Напрями їхніх досліджень суттєво відрізнялись. Андрій Михайлович вивчав процеси використання рослинами фосфатів (солей, що містять фосфор і значною мірою впливають на основну функцію рослин — фотосинтез). Тема кандидатської дисертації Дмитра Михайловича — «Дія малих доз іонізуючого випромінювання на рослини» — поєднала точні науки з біологією і цілком відповідала науковим інтересам молодого вченого. Таким був для Дмитра Гродзинського старт у роботі з вивчення впливу радіації на живу природу.
Творчий доробок академіка Гродзинського налічує більш як 700 наукових праць, серед них — понад 20 монографій. Перша книга «Методика применения радиоактивных изотопов в биологии» вийшла 1962 року. Через рік у співавторстві з братом Андрієм Гродзинським опубліковано «Краткий справочник по физиологии растений». Пам’ятаю, якою популярністю з-поміж студентів і науковців користувалась ця книга. Її не вистачало на всіх і дехто йшов на злочин — не повертав наповнений корисною інформацією довідник до бібліотеки. Наукові праці Дмитра Михайловича є відображенням широти його інтересів. Поряд із підручниками «Радиобиология растений», «Биофизика» (відзначений Державною премією), власний переклад з англійської книги Дж. Торнлі «Математические модели в физиологии растений». Кілька років тому вчений утілив у життя оригінальну ідею: створив чотиримовний словник назв рослин. Мабуть, спогади про екскурсії на природу разом із батьком довгі роки чекали свого матеріального втілення. Словник, над яким вчений працював чотири роки, і в якому назви шести тисяч рослин наводяться латиною, українською, російською та англійською мовами, побачив світ 2001 року.
А тим часом династія Гродзинських не вичерпується. Донька Андрія Михайловича — Ганна, кандидат біологічних наук, міколог, вивчає гриби. Спинятися на досягнутому не збирається. Діти Дмитра Михайловича теж науковці. Син, Михайло Дмитрович, — доктор географічних наук, професор, завідувач кафедри фізичної географії Національного університету ім. Тараса Шевченка, займається ландшафтною екологією. Дочка, Марина, — фізик, виховує трьох дітей. Старші вже цікавляться наукою, зокрема біологією. Отже, у науки майбутнього є своє реальне обличчя.

Віра АНДРІЄВИЧ
також у паперовій версії читайте:

• БАВОВНИК ПРОТИ ІМУНОДЕФІЦИТУ
• ЗОЛОТІ СЛОВА
• ЕЛЕКТРОСТРУМ ЗАГОЮЄ РАНИ

назад »»»